Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

Розділ 8

ДЕМОКРАТИЧНА, ПРАВОВА І СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА


8.1. Поняття, принципи і форми демократії

Уперше термін «демократія» використав грецький істо­рик Геродот, а найбільш відоме його визначення належить американському президенту Аврааму Лінкольну: «Демокра­тія це правління народу, вибране народом і для народу».

Як сучасний юридичний і політичний термін «демокра­тія» означає:

1) особливу форму організації державної влади, при якій влада належить всім громадянам, що користуються рівними правами на управління;

3) устрій будь-якої організації, заснований на принципах рівності її членів, періодичній виборності органів управління й ухвалення в них рішень більшістю голосів;

3) світогляд, заснований на ідеалах свободи, рівності, поваги прав людини і меншин, народного суверенітету тощо;

4) соціальний рух із метою втілення в життя ідеалів демократії.

Проте у будь-якому випадку демократія як соціальне явище нерозривно пов'язана з владою. Демократія є способом організації влади й означає перш за все визнання права на рівну участь всіх членів того або іншого людського колективу в здійсненні функціонуючої в цій спільноті влади.Демократія постає як одна з основних форм політичної самоорганізації громадянського суспільства, як суверенітет народу, тобто право народу визначати конституційний лад своєї держави, брати участь в управлінні державними і суспільними справами.

Із позицій сучасної юриспруденції демократія — це та­кий тип держави, при якій всі без винятку громадяни беруть участь у формуванні і функціонуванні апарату органів дер­жавної влади і місцевого самоврядування, і здійснюють контроль над його діяльністю.

Принципи демократії:

1) плюралізм у всіх сферах суспільного життя. В еконо­міці він виявляється як різноманітність форм власності і господарської діяльності. У політиці принцип плюралізму означає багатопартійність, а у сфері ідеології — вільний вираз різноманітних думок, ідей, концепцій;

2) свобода слова, в т.ч. гласність діяльності всіх суб'єктів політики, забезпеченням чого є свобода ЗМІ;

3) виборність органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Вибори представницьких органів влади повинні відповідати певним критеріям: регулярність, чесність, загальність, рівність, вільне волевиявлення виборців, таємна подача голосів;

4) підпорядкування меншості більшості при ухваленні рішень. Тільки у такий спосіб є можливим урахування думки переважної частини суспільства й ухвалення рішення, яке носить загальнонародний характер;

5) урахування думки і захист меншості. Зокрема, демократія передбачає гарантії прав національних меншині корінних народів, недопущення дискримінації за якою-небудь ознакою, існування і вільне функціонування політичної опозиції.

У сучасних державах здійснюється перехід від демокра­тії більшості до демократії консенсусу.Інакше кажучи, управління проводиться за волею більшості, але з ураху­ванням інтересів меншості.

У сучасній державі використовуються різні форми де­мократичної організації органів державної влади, зокрема безпосередня і представницька демократія.

Під безпосередньою демократією розуміється пряме волевиявлення народу або його частини, безпосереднє рі­шення громадянами питань державного і суспільного жит­тя або вираз думки з цих питань. Інститутибезпосеред­ньої демократії:

1) вибори — форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування найвищих пред­ставницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу;

2) референдум (плебісцит) це всенародне голосування з приводу законопроектів, чинних законах та інших важ­ливих питань загальнодержавного значення, що зачіпають інтереси народу. Інститут референдуму широко використо­вується як законодавчий механізм більшістю демократич­них держав миру;

3) народна законодавча ініціатива означає надання права певному числу виборців вносити проект закону на розгляд представницького органу, який в обов'язковому порядку повинен його розглянути. Вона не набула такого широкого поширення як вибори і референдум. Цей інститут передбачений в Австрії, Італії, Іспанії, Швейцарії та ін.

Представницька (репрезентативна, парламентарна) демократія означає здійснення влади народом через пред­ставницькі органи, які обираються безпосередньо народом, складаються з його повноважних представників депута­тів і покликані виражати волю народу. Велике значення у здійсненні влади народу мають обирані ним посадовці дер­жави, наприклад, всенародно обираний президент. Будь-яка демократична держава будується на принципі поєднан­ня безпосередньої та представницької демократії.

 


8.2. Співвідношення держави і права: основні підходи

Співвідношення держави і права включає три головні аспекти: єдність, відмінність і взаємодія.

Єдність держави і права має наступні елементи:

1) спільність походження і розвитку. Держава і право виникли в результаті потреб соціально неоднорідного суспільства, що перейшло до відтворюючої економіки. У розвитку держави і права виділяються схожі історичні тенденції;

2) спільність чинників, що зумовлюють сутність держави і права. Ними виступають соціально-економічні відносини, ідеологія, культура, традиції суспільства;

3) спільність соціального призначення. Право виступає як засіб соціального регулювання, а держава є механізмом, що забезпечує вплив права на суспільні відносини.

Є й інші грані єдності та взаємозумовленості цих категорій. Вони, зокрема, виявляються в ідеї правової держави

Відмінності випливають уже з визначень цих понять, їхнього онтологічного статусу та суспільної природи:

1) держава є особливою політико-територіальною організацією публічної влади, а право це система офіційно встановлених та охоронюваних норм,що виступають регуляторами поведінки людей;

2) держава і право відіграють різні ролі в соціальному регулюванні. Право визначає моделі поведінки людей у типових ситуаціях, а держава забезпечу є реалізацію цих моделей, зокрема за допомогою своєї примусової сили;

3) держава і право можуть суперечити одне одному.

Тоді виникає феномен неправової, тоталітарної держави.

Взаємодія держави і права виражається в їхньому різ­номанітному впливі одне на одного. Вплив держави на право полягає перш за все в тому, що вона створює, змінює, удосконалює, охороняє від порушень, запроваджує в жит­тя норми права. Держава або сама встановлює правові нор­ми, або офіційно визнає ті, що вже діють. Вона може також делегувати право приймати окремі юридичні акти громад­ським та іншим недержавним організаціям, надавати силу закону судовим та адміністративним прецедентам, норма­тивним договорам та угодам.

Це означає, що процес формування права може йти як зверху вниз, так і знизу вгору, виростаючи з правил пове­дінки, що склалися в суспільстві, і державі залишається лише закріпити ці правила в законах. У цьому розумінні право створюється всім суспільством. Але, врешті-решт, право виходить все ж таки від держави як офіційного пред­ставника суспільства.

Не менш істотним і різноманітним є зворотний вплив права на державу. Право перш за все легалізує та консти­туює державну діяльність, визначає її загальні межі. За допомогою права закріплюються внутрішня організація держави, її форма, структура, апарат (механізм) управ­ління, статус і компетенція різних органів і посадовців, принцип розподілу влади, оформляються необхідні інститути.

Держава створює право і для регламентації власної ді­яльності. За допомогою права здійснюються завдання і функції держави, проводиться її внутрішня і зовнішня по­літика, законодавчо визначається і закріплюється суспіль­ний лад, стан особистості в суспільстві.

Виділяють два основні типи взаємодії держави і права:

1) держава стоїть над правом і виступає як визначальний чинник розвитку права. Такий тип держави називають етатистським. Йому властиві такі риси:

- безумовний пріоритет інтересів державної влади перед інтересами особи і суспільства, обмеження (а подекуди й фактична відсутність) прав і свобод особистості;

- підпорядкування законотворчості державній владі, що приводить до феноменунеправового (несправедливого) закону;

- способи формування й організації влади визначаються не нормативними вимогами, а доцільністю, причому критерії останньої висуває сама влада;

2) право стоїть над державою, виступаючи обмежувачем державної влади. Такий тип держави прийнято називати правовим. Йому властиві такі риси:

- пріоритет інтересів особистості та суспільства перед державою;

- реальність прав і свобод особистості, гарантованих державою;

- верховенство правового закону в системі нормативно-правових актів;

- демократичний легальний спосіб формування влади;

- розподіл влади;

- зв'язаність влади правом;

- незалежність і авторитет судової влади;

-високий рівень загальної та правової культури громадян;

- взаємна відповідальність держави та особи.

 


8.3. Правова держава: становлення ідеї

В історії становлення ідеї правової держави виділяють дві основні парадигми: Античність і Новий час. Античні учення відрізнялися нерозчленованістю понять «суспіль­ство» і «держава», а уявлення про право носили релігійно-міфологічний характер. Правління права постає в їхніх працях як протилежність беззаконню та анархії. Принцип законності як основоположний для життя суспільства-дер­жави був вироблений уже в повчаннях семи афінських мудреців, зокрема Солона. Сократ же довів цю ідею до до­сконалості. Із його точки зору, вища справедливість поля­гає в покорі законам, яка приводить до єднання громадян, однодумства, впорядкованості та гармонії. Його послідовник Платон ставлення до законності розглядав як один із кри­теріїв поділу держав на правильні та неправильні: «... Вва­жається за краще, щоб володарював закон, а не хто-небудь із середовища громадян». Принцип правління права, а не Людей, в завершеному вигляді був сформульований Аріс-тотелем і Цицероном. Останній стверджував, що державою може вважатися тільки правове співтовариство.

Із сучасної точки зору античні уявлення про правління права мають істотну ваду, а саме відсутність положень про права особи як ознаку та мету правової держави. Сво­бода та індивідуальні права, що випливають із неї, розумі­лася тільки як колективна цінність, як якість, властива не всім, а тільки вільним громадянам певного полісу.

Діячі ранньобуржузних революцій та епохи Просвітни­цтва розробили ідеї про найважливіші компоненти право­вої держави, а саме теорію прав людини й ідею розподілу влади.

Джон Лільберн (середина XVII ст.) уперше ввів у обіг поняття «права людини». Із його точки зору свобода слова, совісті, друку, петицій, торгівлі, рівність перед законом і судом, право власності складають природжені (надані не державою, а Богом і природою) права людини. Його сучас­ник Джеймс Гаррінгтон уперше використав термін «верхо­венство права». Джон Локк (друга половина XVII ст.) роз­робив учення про гарантії забезпечення прав людини, якими є: законність, розподіл властей, право народу на опір незаконним проявам влади. Шарль Луї Монтеск'є обґрун­тував ідею верховенства конституції в державі, ідею розпо­ділу влади як гарантії проти тиранії.

Філософське обґрунтування ідеї правової держави тра­диційно пов'язують з ім'ям Іммануїла Канта. Відповідно до визначення Канта держава це об'єднання великої кількості людей, підпорядкованих правовим законам.

Термін «правова держава» ввів до наукового і полі­тичного обігу німецький учений Карл Теодор Велькер (1813р.),а Роберт фон Моль дав йому визначення: правова держава це держава, заснована на закріпленні в консти­туції прав і свобод громадян та забезпеченні їх судового захисту (1829 p.).

Ідея правової держави розвинулася в працях відомих вітчизняних юристів (Станіслав Дністрянській, Микола Палієнко). Так, із погляду українського юриста Богдана Кістяківського правова держава це конституційна дер­жава. «У конституційній державі влада, перетворюючись на правову, принципово відрізняється від влади в історич­но передуючих конституційній державі типах держави... У конституційній державі влада перестає бути фактично пануванням людей і перетворюється на панування право­вих норм».

У XX ст. ідея правової держави набула нормативного виразу в конституціях багатьох сучасних країн. У Німеч­чині, Іспанії, Україні ідея правової держави закріплена безпосередньо, в конституціях інших держав (Австрія, Греція, Франція) вона одержала непряме закріплення. Але навіть там, де ідея правової держави формально не закріп­лена в конституції, вона фактично реалізується в право­вому статусі особистості, системі та діяльності органів державної влади.

< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter