Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

14.5. Інститут права

Інститут права впорядкована сукупність правових норм, яка регулює певний вид (групу) суспільних відносин. Інститут права в першу чергу структурний підрозділ галузі права, дрібніша в порівнянні з галуззю сукупність юридичних норм. У кожній галузі права можна виділити безліч інститутів. Так, до галузі трудового права включа­ються інститути трудової дисципліни, матеріальної відпо­відальності, охорони праці тощо. Галузь цивільного права України включає такі інститути, як інститут представни­цтва, інститут дарування, інститут договору купівлі-продажу, інститут спадкоємства тощо.

Ознаки правового інституту:

1) однорідність соціального змісту. Кожен інститут призначений для регулювання самостійної, дещо відокрем­леної групи суспільних відносин або актів поведінки суб'єк­тів права. Наприклад, інститут купівлі-продажу включає дефініцію даного договору, його предмет, форму, умови укладання та зміст, а також; його різновиди: роздрібну купівлю-продаж, постачання, контрактацію та міну;

2) юридична єдність правових норм. Норми, що входять до правового інституту, утворюють єдиний комплекс, виражаються в загальних положеннях, правових принципах, специфічних правових поняттях. Наприклад, для інституту договору купівлі-продажу таким загальним принципом є принцип майнового еквівалента (ціна — товар), специфічними правовими поняттями є продавець і покупець, гарантії якості товару тощо;

3) нормативна відособленість, тобто відокремлення створюючих правовий інститут норм у главах, в розділах, частинах, інших структурних підрозділах закону або іншого нормативно-правового акта. Наприклад, інститут договору купівлі-продажу складає зміст розділу 54, підрозділу 1 розділуIII, книги V Цивільного кодексу України;

4) повнота регульованих відносин. Інститут права включає такий набір норм (дефініцій, дозвільних, заборонних тощо), який покликаний забезпечувати безпрогальність регульованих ним відносин. Наприклад, розділ 54 ЦК України містить усі можливі на сьогодні варіанти купівлі-продажу.

Через ці властивості кожен інститут права виконує влас­тиве тільки йому регулятивне завдання і не має суперечити іншим структурним елементам системи права.

Види правових інститутів:

1) за структурою та місцем у системі права виділяють прості, або галузеві, та складні, або міжгалузеві, інститути права. Простий (галузевий) інститут включає юридичні норми, що регулюють суспільні відносини тільки в рамках однієї галузі права. Наприклад, інститут припинення шлюбу в сімейному праві, інститут застави в цивільномуправі, інститут злочинного діяння в кримінальному праві тощо. Складний (комплексний, міжгалузевий) інститут права є сукупністю норм, що входять до складу різних галузей права, але регулюють взаємопов'язані споріднені відносини. Типовим прикладом є інститут власності, який є предметом регулювання конституційного, цивільного, сімейного, адміністративного та деяких інших галузей права;

2) за функціональною роллю виділяють регулятивні (наприклад, інститут міни) т&охоронні (наприклад, інститут кримінальної відповідальності) правові інститути;

3) за субординацією в правовому регулюванні виділяють матеріальні (наприклад, інститут підряду) та процесуальні (наприклад, інститут порушення кримінальної справи) правові інститути.

У рамках інституту права нерідко виділяються субінсти­тути.

Субінститут права це впорядкована сукупність юридичних норм, що регулюють конкретний різновид суспільних відносин, які перебувають у рамках певного інституту. Так, кримінально-правовий інститут злочинів проти життя і здоров'я особи поділяється на субінститути злочинів проти життя (його складають різні види вбивств, загроза вбивством і доведення до самогубства) і проти здо­ров'я (тут зосереджені норми, що стосуються різних видів спричинення шкоди здоров'ю).

Тим часом далеко не кожен інститут права має хоча б один субінститут. Субінститут це одиниця поділу інсти­тутів права. Разом із тим самі інститути можуть «склада­тися» в такі крупніші підрозділи системи права, як підгалузі.

 


14.6. Публічне і приватне право

Вельми актуальним для життя сучасного суспільства є поділ системи права на галузі приватного права і публічно­го права. Ще в Стародавньому Римі розрізнялося право приватне (jus privatum) і право публічне (jus publicum). Таке розмежування традиційно пов'язують з ім'ям рим­ського юриста Ульпіана (170-228 pp.), який уперше обґрун­тував його. Критерієм розмежування публічного і приват­ного права у нього був інтерес, що захищається правом. На його думку, публічне право є те, яке належить до положен­ня Римської держави, тоді як приватне право належить до користі окремих осіб. Тобто предметомпублічного права є сфера публічних інтересів (інтересів суспільства, держа­ви в цілому), а предметом приватного права сфера при­ватних справ та інтересів.Проте вказаний критерій не єдина підстава для розмежування публічного і приватного права.

Для сфери публічного права характерні юридична цент­ралізація (регулювання «по вертикалі», з єдиного цент­ру держави) та імперативність,що не залишає місця для розсуду суб'єктів. Сфера приватного права припускає децентралізаціююридичного регулювання (коли юридично значущі рішення ухвалюються учасниками цивільного обігу самостійно) і диспозитивність (свобода вибору юри­дичних рішень).

Публічне і приватне право розрізняються також за спо­собами захисту інтересу, що лежить в основі правовідно­син. Приватні інтереси захищаються від посягань за при­ватною ініціативою, на вимогу зацікавленої в цьому особи й у рамках цивільного або господарського судового процесу. Захист публічного інтересу є обов'язком органів держави, і ці органи повинні захищати такий інтерес за своєю влас­ною ініціативою. Публічно-правові інтереси захищаються шляхом адміністративного або кримінального процесу.

Основний сенс розмежування приватного і публічного права полягає у встановленні меж вторгнення держави у сферу майнових та інших інтересів індивідів та їхніх об'­єднань. Держава в цій сфері повинна виступати лише в ролі арбітра та надійного захисника прав і законних інтересів учасників цивільного обороту.

У сучасній юридичній літературі до галузей публічного права відносять конституційне, адміністративне, фінансо­ве, кримінальне, галузі процесуального права, до галузейприватного права цивільне, сімейне, кооперативне, господарське, банківське тощо.

При всій важливості та принциповості поділу права на приватне і публічне, критерії такого поділу неоднозначні, а межі достатньо умовні і розмиті, отже можуть виникати комбінації публічно-правового та приватно-правового еле­ментів, змішані публічно-правові та приватно-правові інститути. Наприклад, у кримінальному праві України існує приватно-правовий за своєю природою інститут примирен­ня з потерпілим, у сімейному праві публічно-правовий ін­ститут державної реєстрації шлюбу тощо.

 


14.7. Матеріальне і процесуальне право

Норми всіх галузей права спрямовані на регулювання суспільних відносин. Встановлюючи або офіційно визна­ючи правові норми, держава одночасно визначає порядок їх здійснення. Таким чином, в об'єктивному праві сформу­валися дві великих цілісності правових норм:

1) матеріальне право це сукупність норм, яка безпосередньо регулює суспільні відносини;

2) процесуальне право це сукупність норм, яка регулює діяльність із реалізації матеріальних норм.

Таким чином, матеріальне і процесуальне право співвід­носяться як зміст і форма правового регулювання. Проце­суальні правові норми служать формою втілення в життя змісту норм матеріального права. Матеріальні регулятивні норми, встановлюючи суб'єктивні права та юридичні обо­в'язки, формують позитивну поведінку своїх адресатів. Ма­теріальні охоронні норми забезпечують дію матеріальних регулятивних норм. Процесуальні норми регламентують про­цедуру розв'язання спорів і конфліктів, процес розслідування і судового розгляду злочинів та інших правопорушень.

Обидві групи юридичних приписів у рівній мірі є обо­в'язковими до дотримання та виконання. В той же час юридичні наслідки порушення норм матеріального та про­цесуального права різні. Наслідком порушення матеріаль­ної норми є юридична відповідальність правопорушника, а наслідком порушення процесуальної норми є скасуванняухваленого на її основі рішення абонікчемність (недій­сність) результату діяльності суб'єкта права.

Матеріальне та процесуальне право поділяються на га­лузі і інститути. Наприклад, в Україні до галузей матері­ального права належать конституційне, цивільне, адміні­стративне, кримінальне, трудове та інші галузі права. До галузей процесуального права належать цивільно-проце­суальне, господарсько-процесуальне, кримінально-проце­суальне право, адміністративно-процесуальне право. В той же час в одному й тому ж нормативно-правовому акті мо­жуть міститися одночасно норми матеріального і процесу­ального права. Наприклад, саме так побудований чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення.

 


14.8. Співвідношення внутрішньодержавного (національного),регіонального і міжнародного права

Внутрішньодержавне (національне) право, регіональне і міжнародне право є різними, самостійними системами права, що мають як загальні риси, так і особливі. Внутріш­ньодержавне право регулює відносини усередині країни, на її території. Міжнародне право регулює відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права.

Існують три основні концепції співвідношення міжна­родного і внутрішньодержавного права:

1) концепція примату міжнародного права. Внутрішньодержавне законодавство, конституції багатьох держав закріплюють пріоритетне значення міжнародного договору у впливі на внутрішньодержавні відносини. При розбіжності норм міжнародного і національного права застосовуються норми міжнародного права. Разом із тим визнання зростаючої ролі міжнародного права не означає, що внутрішньодержавна правова система замінюється єдиною світовою правовою системою. Примат міжнародного права не означає повного підпорядкування йому національного права;

2) концепція примату внутрішньодержавного права прихильники цього підходу розглядають міжнародне право всього лише як суму зовнішньодержавних прав різних держав. При цьому норми міжнародного права застосовуються лише в тому випадку, якщо вони не суперечать внутрішньодержавному праву;

3) дуалістична концепціяґрунтується на визнанні існування двох різних, взаємодіючих між собою систем права: внутрішньодержавного і міжнародного.

У сучасній юридичній науці домінуючим є помірно ду­алістичний підхід, через який визнається примат міжна­родно-правових норм, якщо вони визнані державою і включені до системи національного права. Прихильники цього підходу виділяють такі форми взаємодії внутріш­ньодержавного і міжнародного права:

1) внутрішньодержавне законодавство визначає організацію та діяльність держави, її політику усередині країни і на міжнародній арені;

2) внутрішньодержавне право знаходить вираз у зовнішній політиці та дипломатії держави;

3) норми міжнародного права закріплюються в Конституції держави, інших правових актах.

Для того, щоб регулювати внутрішньодержавні відно­сини, норми міжнародно-правових актів повинні увійти до системи права цієї держави, тобто бути імплементовані до національного права. Важливим засобом імплементації норм міжнародного права є їхня трансформація.

Форми трансформації норм міжнародного права:

1) пряма норми укладеного і ратифікованого міжнародного договору безпосередньо набувають силу закону;

2) опосередкована означає ухвалення особливого закону, іншого нормативно-правового акта, що переводить норму міжнародного договору у внутрішньодержавну норму права;

3) змішана є поєднанням елементів перших двох видів і є найбільш поширеною.

Проблема співвідношення внутрішньодержавного (на­ціонального) і міжнародного права визначається, з одного боку, об'єктивним процесом розвитку співпраці держав на міжнародній арені, з іншого боку підвищенням ролі пра­вового регулювання, зокрема міжнародного в еконо­мічних, соціальних, політичних, культурних відносинах усередині країни. Так, наприклад, правовий статус особи в усіх сучасних державах формується відповідно до міжна­родних стандартів прав людини, регулювання економічних відносин «підстроюється» під стандарти Світової організації торгівлі тощо.

Останнім часом набуло актуальності питання про спів­відношення регіонального (зокрема, європейського) права і національного права. Право Європейського Союзу створю­валося з урахуванням і під прямим впливом національного права держав-членів. У свою чергу право Європейського Союзу часто визначає рамки застосування національного права, є стимулятором його розвитку. Існують специфічні форми взаємопроникнення права ЄС та національного пра­ва, наприклад, через рішення Суду Європейських співтова­риств. У разі розбіжностей між регіональним і національним правом національні суди держав-членів мають право звер­нутися до Суду ЄС за роз'яснювальним висновком, що, як правило, зумовлює рішення національного суду.

У теорії та практиці утвердилися два основні принципи, що визначають співвідношення права ЄС і національного права:

1) пріоритет права ЄС щодо національного права, який знайшов віддзеркалення в конституціях держав-членів;

2) принцип прямої дїі права ЄС на території держав-членів. Фізичні та юридичні особи мають право посилатися на норми права ЄС при рішенні конкретної справи.

Поняття «регіональне право» може мати не тільки між­державний, а й внутрішньодержавний характер. У федеральних державах з безліччю суб'єктів і правових систем регіональне право постає як право суб'єктів федерації, яке щодо федерального права виступає як система підлеглого порядку. Як правило, нормативному регулюванню з боку суб'єкта федерації підлягає тільки обмежене коло відносин, визначене основним федеральним законом держави.

Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter