Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

15.4. Нормативний договір

Нормативний договір це угода між двома і більше суб'єктами правотворчості, що встановлює правові норми, обов'язкові для невизначеного кола осіб і розраховані на багатократне застосування. Нормативний договір є основною формою в системі міжнародного права, і все ширше викори­стовується в національних системах права (наприклад, Федеральний договір Російської Федерації у 1992 p.).

Ознаки нормативного договору:

1) специфіка сторін, які найчастіше виступають як носії публічних інтересів (держава, її органи, соціальні колективи);

2) створюється двома і більше суб'єктами правотворчості в результаті їхньої взаємної згоди;

3) має форму офіційно опублікованого письмового правового акта;

4) містить у собі нормативно виражені взаємні права і обов'язки сторін (конвенціональні норми);

5) спирається на особливі юридичні санкції і особливу процедуру розгляду спорів, конфліктів;

6) маєпродовжуваний в часі характер. Саме ця ознака дозволяє відрізнити власне нормативний договір від разових угод про співпрацю;

7) у вигляді конкретизації нормативного договору виступають підзаконні акти і субдоговори між конкретними юридичними і фізичними особами.

Нормативні договори разом із правовими звичаями з'яви­лися як історично перші цивілізовані способи юридичного оформлення і закріплення спільної діяльності людей на принципах права. Договір (consensus) широко застосовувався в такій розвиненій правовій системі як Стародавній Рим.

Класифікація нормативних договорів в науці не встоя­лася, але їхня специфіка є помітною в різних галузях права. Тому прийнято виділяти договори конституційні, адміні­стративні, цивільно-правові, міжнародні тощо. Велике практичне значення має поділ усіх нормативних договорів на договори про компетенцію і договори про взаємодію. Договори про компетенцію відіграють важливу роль у сфері конституційного та адміністративного права, визна­чаючи компетенцію органів державної влади і розмежову­ючи предмети їх ведення. Наприклад, таку роль відіграв Конституційний договір України від 8 червня1995 p., яким розмежовувалися предмети ведення і повноваження найвищих органів державної влади. Договори про взаємо­дію це численні угоди про дружбу і співпрацю між дер­жавами, договори між суб'єктами федерації, генеральні угоди між профспілками та урядом у рамках соціального партнерства.

Крім того, розрізняють координаційні та субординаційні нормативні договори. При укладенні координаційних договорів встановлюється рівне правове положення договір­них сторін (наприклад, між державами або суб'єктами федерації). Субординаційні нормативні договори уклада­ються між нерівними за статусом суб'єктами, наприклад, між федерацією/конфедерацією та її окремими суб'єктами (наприклад, договори про приєднання до Європейського Союзу нових держав-членів).

За сферою дії розрізняють міжнародні та внутрішньо­державні договори. Міжнародний договір — це угода між суб'єктами міжнародного права і, в першу чергу, між дер­жавами, покликана регулювати виникаючі між ними від­носини шляхом встановлення, припинення або зміни їхніх взаємних прав і обов'язків. Існують різні види міжнародних договорів: двосторонні і багатосторонні; політичні, еконо­мічні договори і договори, що укладаються зі спеціальних питань. У ряді держав (у т.ч. в Україні) міжнародні дого­вори, в яких беруть участь ці держави, розглядаються як складова частина національної правової системи.

Яскраво вираженим прикладом внутрішньодержавного нормативного договору може служити колективний до­говір, що укладається на підприємствах і установах між працедавцями (адміністрацією) і працівниками в цілях регулювання їхніх трудових, соціально-економічних та інших відносин. Зміст колективного договору складають взаємні зобов'язання сторін із питань праці, заробітної платні, відпусток, медичного обслуговування та соціально­го забезпечення у разі втрати працездатності, скорочення робочих місць, із питань навчання новим спеціальностям і підвищення кваліфікації. Усі умови і зобов'язання сторін,мають неодмінний характер для підприємств і установ, на які вони поширюються. У них містяться загальнообов'яз­кові правила поведінки, що мають, проте, строго обмеже­ний, локальний характер.

 


15.5. Релігійний текст

Релігійний текст це священна для віруючих книга або послання глави церкви (релігійної організації), що містить, разом з релігійними, правові норми. Точніше кажучи, в такому тексті релігійні і правові приписи складають нероз­ривну єдність. Прикладом релігійного тексту може служити Біблія, Тора, Коран, енцикліки (вселенські послання) римського папи тощо.

Ознаки релігійного тексту як джерела права:

1) документальний(письмовий) вираз нормативних приписів;

2) богонатхненний характер. Передбачається, що викладені в релігійному тексті норми стали відомими людям завдяки одкровенню (діалогу Бога і людини), яке зазнав, пророк, святий, блаженний. Наприклад, Декалог (Десять заповідей), за переказами, був наданий Мойсею Богом на горі Синайській, а він, у свою чергу, ознайомив з ними єврейський народ;

3) переплетення правових і релігійних, а іноді й моральних норм у рамках одного документа. Наприклад, припис Корану про майнові права жінки свідчить: «А коли ви від­ даєте їм їх майно, то беріть до них свідків. І достатньо Аллаха як рахівника!»;

4) персональний характер, інакше кажучи, на відміну від інших правових форм, релігійний текст поширюється тільки на віруючих, що належать до певної релігії (або, конфесії/толку в рамках релігії). Наприклад, індуїзм як релігія та система права визнає поділ людей на касти, але він поширюється тільки на індусів;

5) метафорична і, як правило, казуїстична форма викладу приписів. Наприклад, Сунна свідчить, що пророк

Мухаммед подарував своїй дочці подушку, коли вона вихо­дила заміж: на основі цієї притчі склався правовий інститут приданого в мусульманському праві.

Норми, що містяться в релігійних текстах, неоднорідні за своїм характером. їх можна поділити на доктринальні (віроповчальні), етичні, обрядово-богослужебні, правові. І хоча ці види норм тісно пов'язані між собою, між ними є певні відмінності як за функціональним призначенням, так і за характером впливу на соціальні відносини.

Правовими нормами слід вважати релігійні норми, які через їх визнання державою або через характер самих су­спільних відносин, або з інших причин набули властивості норм права. Такі норми в різних релігіях можуть мати ек­лектичний характер або утворювати цілі системи.

Релігійні тексти признаються як нормативно-правові акти в рамках систем канонічного (християнського) права і мусульманського права. Крім того, в Ізраїлі релігійний текст Тора діє разом зі світським правом. Додатковим стосовно релігійного тексту джерелом права виступають його тлумачення, розроблені богословами, мудрими людь­ми, церковними авторитетами. Наприклад, як таке додат­кове джерело тлумачення для Тори виступає Талмуд, для Корану — фетви, що виражають окремі релігійно-правові течії мусульманського вчення про право (сунітські, шиїт­ські тощо).

 


15.6. Юридична доктрина

Специфічним джерелом права, яке існує з найдавніших часів, є доктрина. Наприклад, давньоримськими право­знавцями і владою як джерело права визнавалися відпо­віді знавців права (responsa).

Юридична доктрина це науково оформлені концеп­туальні ідеї, спрямовані на вдосконалення правового регу­лювання. У системі національного права України і деяких інших країн юридична доктрина використовується при розробці нових законів. У системі міжнародного права юридична доктрина використовується як самостійне, хоча й допоміжне джерело.

Специфіка цього джерела полягає в тому, що воно не є результатом нормотворчої діяльності органів держави або певних соціальних спільнот, вираженим у нормативно-правових актах, договорах, судових рішеннях і звичаях.

Юридична доктрина це розроблені та обґрунтовані вченими-юристами положення з проблем права, які мають властивості соціального регулятора суспільних відносин.

Юридична доктрина права включає обґрунтування і розробку принципів, понять, термінів, конструкцій, юри­дичних засобів, трактувань етимології, генезису, суті, поняття, системи, структури, розробки, дії, вдосконалення позитивного права, наслідків його порушення тощо.

Ознаки юридичної доктрини як джерела права:

1) соціальна значущість. Джерелом права є не будь-яка концепція, а тільки така, яка є теоретико-прикладною розробкою актуальної для суспільства юридичної проблеми. Наприклад, теорія розподілу влади, розроблена Дж.Локком і Ш. Л .Монтеск'е, була затребувана практикою переустрою держави в епоху ранньобуржуазних революцій;

2) наукова обґрунтованість. Джерелом права може бути тільки логічно викладена, аргументована наукова теорія, яка підтверджена практикою;

3) авторитетність. Необхідно, що доктрина була запропонована висококваліфікованим ученим відповідній доктрині спеціалізації. Наприклад, у міжнародному праві існує доктрина Кальво про неприпустимість збройного втручання з боку якої-небудь держави у внутрішні справи іншої держави з метою стягування з останньої боргів. Автор вказаної доктрини був відомим аргентинським юристом і дипломатом;

4) практичне значення. Юридична доктрина є джерелом права тільки тоді, коли її можна використовувати для розвитку та/або вдосконалення законодавства, впорядкування суспільних відносин, не врегульованих правом. Загальновідомою є роль доктрини природного права для формування інституту прав людини і громадянина. Проте й у правозастосовчій діяльності непоодинокими є звернення до доктрини. Наприклад, у судах загального права Англії допускаються посилання на такі авторитетні видання, як книга Г.Бректона «Про закони та звичаї Англії». У нашій країні для вироблення рішення правозастосовувачі нерідко звертаються до доктринальних положень, систематизованих у науково-практичних коментарях до різних нормативно-правових актів.

За наявності в доктринальних розробках вказаних ознак їх можна віднести до юридичної доктрини як джерела права.

Єдина думка щодо змісту поняття «юридична доктрина» відсутня. Більшість учених вважають, що доктрина є юри­дичною наукою, а також актами тлумачення законодавства. Разом із тим, інші розрізняють поняття «юридична доктри­на» , «акти тлумачення права» й «юридична наука», визначаючи доктрину як новелістичну теорію, що відображає наукову думку, яка через свою глибину й авторитетність потребується суспільною практикою і певним чином впли­ває на законодавця.

Доктринальні положення набувають зовнішнього оформ­лення за рахунок інших правових явищ (у першу чергу судової практики, а також нормативно-правових актів). Сприймаючи доктрину, вони деталізують її положення, додаючи їм характер конкретних правил поведінки.

Роль учених-юристів у формуванні права, його сучас­них норм і принципів велика і безперечна. Але в сучасних умовах співвідношення науки і чинного права докорінно змінилося. Правом стають лише норми, прийняті компе­тентними органами держави. У сучасних умовах жодне джерело, підготовлене вченими-юристами, не має загаль­нообов'язкового характеру і в кращому разі містить реко­мендації, побажання, як саме слід розуміти ту або іншу норму права, що слід зробити з метою подальшого вдо­сконалення законодавства. Ці рекомендації можуть вра­ховуватися і законодавцем, і правозастосовчим органом. Але на рішення законодавця і правозастосовувача впли­вають також політична кон'юнктура, стан законності і багато інших чинників.

Отже, юридична доктрина є неформальним джерелом, джерелом права в ідеальному розумінні. Правосвідомість юристів, їхні погляди, сформульовані в наукових концеп­ціях, впливають на процес формування і застосування права.


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter