Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

24.4. Деформації правосвідомості

Деформація правосвідомості це спотворене уявлення про цінність права. Існує кілька різновидів деформацій правосвідомості, найбільш небезпечним з яких є правовий нігілізм.

Правовий нігілізм це деформація правосвідомості, для якої характерне негативне ставлення до права, закону і правових форм організації суспільних відносин. Носієм правового нігілізму може виступати особа, соціальна спіль­нота, суспільство в цілому.

Правовий нігілізм є продуктом дії багатьох об'єктивних і суб'єктивних чинників:

1) історичні традиції. В Україні, подібно до інших пострадянських країн, правовий нігілізм має глибоке історичне коріння. Протягом багатьох століть право і закон служили інтересам влади, а не суспільства й особи, недаремно склалася приказка: «Закон що дишло, куди повернеш, туди й вийшло». Негативне ставлення до права, його другорядність у порівнянні з мораллю і релігією було вельми характерними як для української, так і для російської інтелектуальної еліти. Свій внесок у зміцнення нігілістичного ставлення до права принесла епоха засилля партійно-комуністичної ідеології;

2) кризовий стан суспільства. Було б наївним чекати поваги до права і закону в умовах наростаючої бідності, соціального розшарування українського (і російського, і всіх пострадянських) суспільства і правової незахищеності більшості населення;

3) відсутність справжньої демократії в системі і функціонуванні державної влади. Владолюбство і некомпетентність бюрократія, нестабільність влади, чиновницька тяганина, корупція, що проникла в усі пори державного механізму, та інші негативні явища сучасної державності підривають авторитет навіть справедливих і об'єктивно необхідних суспільству законів;

4) низький рівень правової культури суспільства. Він виявляється в слабкому знайомстві з діючим у країні правом, прагненні не стільки діяти згідно із законом, скільки обійти його. Власне, правовий нігілізм це і наслідок, і прояв низької правокультурності.

Правовий нігілізм може виступати у двох формах те­оретичній і практичній. У першому випадку має місцеконцептуальне виправдання і обґрунтування правового нігілізму. Праву протиставляються інші, вищі, з погляду теоретиків правового нігілізму, цінності — релігійний фундаменталізм, світова революція тощо. У другому випадку відбувається реалізація вказаних теоретичних концепцій.

Поряд із правовим нігілізмом існує прямо протилежне явище — правовий ідеалізм (романтизм). Під ним розу­міють фетишизацію права, перебільшення реальних мож­ливостей його впливу на долю особистості та суспільства. У суспільстві, ураженому правовим ідеалізмом, складаєть­ся наївне переконання в тому, що справедливі і розумні закони здатні вирішити всі проблеми людства. Очікування дива від прийнятого закону дуже швидко перетворюється на розчарування через те, що закон не діє або діє зовсім не так, як мріялося.

Правовий інфантилізм як різновид деформації право­свідомості відрізняється слабкістю правових знань при твердій переконаності особи в достатньому їх рівні. На від­міну від правового нігілізму і правового ідеалізму він є найменш небезпечним, порівняно легко переборним різно­видом деформації правосвідомості. З правовим інфантиліз­мом граничитьправовий дилетантизм, який означає легковажне ставлення до права, вільне поводження із за­коном за наявності поверхневих, безсистемних правових знань (про все помалу).

Правова демагогія характерна для осіб, які володіють правовими знаннями, але виключають або принижують його соціальну цінність і використовують право винятково в своїх особистих, часто антисуспільних інтересах.

Усі деформації правосвідомості представляють реальну або потенційну небезпеку для правопорядку, через що бо­ротьба з ними має постійно перебувати у полі зору держави і суспільства.

Основні напрями боротьби з деформаціями правосві­домості:

1) підвищення загальної та правової культури громадян;

2) удосконалення законодавства;

3) профілактика правопорушень;

4) зміцнення законності і правопорядку;

5) повага і всебічний захист прав особи;

6) ліквідація негативних явищ у сфері державної влади.

 


24.5. Правове виховання, його мета, форми і методи

Правове виховання це постійний, систематичний вплив на індивідів і суспільство в цілому з метою форму­вання у них правової культури. Мета правового виховання конкретизується через окремі його завдання:

1) засвоєння індивідами правових знань, тобто знань законодавства, знань своїх прав і обов'язків;

2) підвищення авторитетності права у свідомості індивідів;

3) формування чіткої орієнтації на правомірну поведінку.

Суб'єктами правового виховання виступають як інсти­тути держави, так і інститути громадянського суспільства: сім'я, трудові колективи, об'єднання громадян, навчальні заклади, ЗМІ, політичні діячі, викладачі, журналісти тощо. Правове виховання населення в сучасній державі виступає як одне із завдань, що реалізовуються, як правило, в ході виконання цільових програм. Так, в Україні розроблена і діє Національна Програма правової освіти населення.

Форми правового виховання:

1) правове навчання полягає в передачі, накопиченні і засвоєнні правових знань у школі та інших навчальних закладах. Ця форма є найбільш ефективною і результативною, оскільки вона надає виховуваному індивіду певну систему правових знань;

2) правова пропаганда полягає в розповсюдженні правових ідей і правових вимог серед населення за допомогою публікацій юридичної літератури (тексти нормативно-правових актів, коментарі до них) і ЗМІ (преса, телебачення, радіомовлення, Інтернет). Ця форма правового виховання привертає своїми широкими можливостями вона доступна практично необмеженому числу індивідів;

3) юридична практика сприяє передачі юридичної інформації, знань за допомогою участі людей у процесі, перш за все правозастосовчої діяльності (судів, правоохоронних органів та інших органів держави). Виконання рішень правозастосовчого органу сприяють закріпленню знань права, що є у нього;

4) безпосередня реалізація права. Юридичні дії, здійснювані індивідом самостійно (наприклад, участь у виборах, укладення угод), на практиці підтверджують одержані знання, сприяють виробленню умінь і навиків виконан­ня, дотримання і використання правових норм;

5) самовиховання пов'язане з особистим досвідом, самоосвітою, власним аналізом правових явищ. Без само­виховання не може бути ефективною жодна з форм право­вого виховання. Тільки власні зусилля з набуття правових знань, роздуми про правову дійсність сприяють виробленню справжньої правової культури особи.

Методи правового виховання це сукупність прийомів і способів, за допомогою яких отримуються правові знання,уміння і навики, формується повага до права і соціальних цінностей, які воно охороняє. Основні методи правового виховання переконання, заохочення, позитивний при­клад, примус і покарання.

 


24.6. Правова соціалізація

Термін «соціалізація» був уведений американським со­ціологом Ф.Г.Гіддингсом для позначення процесу розвитку соціальної природи людини. Річ у тому, що людина при­ходить у цей світ і застає вже до неї виниклі сталі соціаль­ні (зокрема правові) ролі, державу, законодавство, суспіль­ні відносини. Щоб стати особистістю, вона має їх інтеріоризувати: не просто дізнатися про існування відповідних ролей із підручників, а навчитися на особистому досвіді їх «грати».

Соціалізація розглядається як процес набуття новими поколіннями людей знань, норм, установок, вірувань, які склалися в суспільстві і забезпечують його збереження і розвиток. Правова соціалізація виступає як складова ча­стина загальної соціалізації індивіда.

Правова соціалізація — це засвоєння новим поколінням принципів, норм, установок, цінностей права, що забез­печують адаптацію особистості до існуючих правових цін­ностей, законодавства і практики його застосування. Пра­вова соціалізація є процесом асиміляції та реорганізації суб'єктом в його власному світі уявлень і знань — елементів правової системи, які регулюють це суспільство (норм, со­ціальних інститутів, статусів суб'єктів, їхніх прав і обов'­язків).

У процесі соціалізації індивід проходить кілька етапів. На етапі первинної правової соціалізації індивід одержує елементарні уявлення про право, уміння і навики його ви­користання. Наприклад, батьки навчають дитину прави­лам переходити вулицю, навчають порядку здійснення дрібних операцій (покупка морозива, квитка в кіно тощо); школа прищеплює уявлення про навчальну дисципліну. Первинна правова соціалізація не залишається раз і наза­вжди наданою. Вона розгортається при вторинній правовій соціалізації (соціалізація в отроцтві). Старшокласники вивчають систематизовані основи правознавства, розши­рюють коло навиків і умінь використання і виконанняправових норм. У цьому віці індивіди можуть самостійно вступати у правові відносини: поступати на роботу, укла­дати окремі договори, вступати в молодіжні організації, займатися підприємницькою діяльністю. Правова соціа­лізація в сучасному суспільстві продовжується протягом усього активного життя індивіда (третинна правова соці­алізація), оскільки правові цінності і норми не залиша­ються незмінними.

Основне місце в механізмі правової соціалізації посідає виховання особи, яке полягає в цілеспрямованому впливі на неї з метою формування бажаних діяльнісних, соціокуль-турних, соціально-психологічних і особистих якостей.

Розрізняють три форми правової соціалізації:

1) за допомогою научення полягає в придбанні елементарних правових знань і засвоєнні відповідних норм. При наученні щепиться певний образ поведінки. Тут найактивніше себе проявляє держава, починаючи із закріплення в законодавстві відповідних норм, утворення державних інститутів до створення розгалуженої системи юридичної освіти і освіти;

2) шляхом передачі досвіду відбувається в результаті осмислення власних помилок і подій свого досвіду, а також життєвого досвіду навколишніх людей;

3) «символічна» соціалізація ґрунтується на власних абстрактних уявленнях людини про право, державу, країну, націю.

Соціалізація може бути прямою і опосередкованою. При прямій правовій соціалізації зміст установок, яких набуває особистість, мають конкретний і адресний характер щодо тих або інших правових явищ або відносин.

При опосередкованій правовій соціалізації індивіда виробляються установки, які впливають на його поведінку в державно-правовій сфері, але не пов'язані безпосередньо з конкретними ситуаціями (наприклад, формування по­чуття поваги до влади, закону, авторитету держави).

Правова соціалізація визначається багатьма чинниками: психологічними, економічними, політичними, релігійни­ми, культурними. Кожна цивілізація несе із собою специ­фічні риси соціалізації взагалі та правової соціалізації зо­крема.

 


24.7. Професійна правосвідомістьі професійна правова культура

Професійна правосвідомість (правова свідомість юриста) включає структурні елементи, властиві всім індивідам. Проте специфіка виконуваних завдань, прав і обов'язків накладає на неї певний своєрідний відбиток. Особливості правосвідомості юриста-професіонала формуються в період навчання, коли він одержує різносторонню загальну і спе­ціальну правову підготовку.

Зміст професійної правосвідомості включає такі еле­менти:

1) система теоретичних правових знань, виражених у юридичних принципах, нормах і категоріях, у знанні основних тенденцій і закономірностей державно-правової дійсності;

2) переконаність у соціальній корисності права, його цінності як міри свободи і справедливості, солідарність із правовими приписами, розуміння необхідності застосування правових норм. Для юриста-професіонала характерним є засудження протиправної поведінки і протидія їй;

3) уміння та навики правильного застосування права. Юрист-професіонал повинен уміти користуватися законами й іншими правовими актами, володіти юридичною технікою, орієнтуватися в досягненнях юридичної науки і практики;

4) переконання в необхідності дотримуватися законності при виконанні службових обов'язків.

Для формування правової культури юриста важливе значення має правове мислення процес віддзеркалення і подальшої оцінки соціальної дійсності з позицій діючого та/або бажаного права, пов'язаний із реалізацією правових норм, правотворчістю і правозастосуванням. Розвинене правове мислення є передумовою правильного рішення юридичних справ, подолання пропусків і колізій в законо­давстві, застосування аналогії права і закону.

Професійна правова культура (правова культура юри­ста) передбачає глибоке знання системи права і законодав­ства, переконаність у необхідності їх дотримання, уміння користуватися всією сукупністю правових засобів при ви­конанні службових обов'язків.

Правова культура юриста визначається не тільки науко­вими знаннями про сутність, характер і взаємодію правових явищ узагалі, механізм правового регулювання, правове поле держави, його окремих напрямів. Вона включає кри­тичне творче осмислення правових норм, законів, правових явищ із погляду їхнього гуманістичного, демократичного і морального змісту.

Юридична професія в сучасному суспільстві пред'являє високі вимоги не тільки до правової, а й до загальної куль­тури юриста:

1) засвоєння гуманістичних принципів моралі, уміння ними керуватися на практиці. Юрист має відповідати вимогам толерантності, яка в правовій сфері виявляється як обов'язок сприяти затвердженню прав людини, плюралізму, демократії та правопорядку;

2) знання основних тенденцій у політиці держави, провідних політичних партій, уміння користуватися інструментарієм політичної діяльності, політична активність. Ряд юридичних професій передбачає обмеження деяких видів політичної діяльності, але юрист зобов'язаний, як мінімум, брати участь у виборах і референдумах;

3) комплекс психологічних знань, що включає психологію особи і діяльності, психологію юридичної праці і психологічні характеристики окремих юридичних професій, навики і прийоми використання цих знань у професійних ситуаціях, пов'язаних із вирішенням конкретних юридичних справ (наприклад, спілкування з потерпілим, з свідком, із клієнтом юридичної консультації тощо);

4) дотримання службового етикету, культури мови спілкування і зовнішнього вигляду, естетики документів.

Національним компонентом правової культури юриста є знання державної мови, особливостей етнічної культури і національних традицій того регіону, де він здійснює про­фесійну діяльність.

В цілому, професійна правова культура має бути вищою, ніж правова культура непрофесіоналів.


< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter