Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Соціологія (Лекції)

6. Попередження та розв’язання конфліктів


Прогнозування та попередження конфліктів належать до головних завдань управлінської діяльності щодо регулювання соціальних протиріч.

Прогнозування конфліктів доказове припущення можливості їх виникнення та розвитку.

Здійснюється на наукових засадах з урахуванням практичного досвіду.

Попередження конфліктів організація життєдіяльності суспільства, соціальної спільноти, яка мінімізує вірогідність протиріч між його суб’єктами.

Зрозуміло, що набагато легше попередити конфлікт, ніж його розв’язати, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно вирішувати. Діяльність із профілактики конфлікту охоплює такі головні напрями:

– створення необхідних умов для мінімізації їх кількості та розв’язання неконфліктними засобами;

– оптимізація організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій;

– ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів;

– блокування особистісних чинників виникнення конфліктів.

Однак часто попереджувальні заходи бувають запізнілими або недостатньо ефективними, а інколи можуть навіть посилити дію чинників, що спричинили конфліктну ситуацію. За таких умов необхідно зробити все для його швидкого розв’язання, маючи на увазі, що не можливо за спільних зусиль його учасників, спрямованих на припинення протидій та вирішення проблеми, що призвела до зіткнення.

Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є:

– усунення причин конфлікту, подолання образу "ворога”, що склався у конфліктуючих сторін;

– зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві сторони погоджуються на компроміс у зв’язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони;

– боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін;

– консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва. Часто конфліктуючі сторони різко обмежують можливості вирішення конфлікту шляхом консенсусу.

Вирішення конфлікту є однією з форм подолання конфліктної ситуації. З-поміж інших часто використовуються:

урегулювання конфлікту – відрізняється від вирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона;

затухання конфлікту – тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, за якого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі, переорієнтації мотивації конфліктантів, виснаження ресурсів;

переростання в інший конфлікт – настає, коли у відносинах сторін виникає нове, більш значуще протиріччя;

усунення конфлікту – полягає у ліквідації його структурних елементів за допомогою припинення на тривалий час взаємодії опонентів, усунення об’єкта конфлікту, подолання дефіциту об’єкта конфлікту, вилучення з конфліктної ситуації одного з конфліктантів.

На практиці все це виявляється як перемога однієї зі сторін, відмова їх від посягань на об’єкт, що спричинив конфлікт чи згода на спільне його використання. Інколи вдаються до компенсації опоненту за оволодіння об’єктом.

Успішність розв’язання конфлікту залежить від пошуку спільних цілей та інтересів, зниження негативних емоцій опонента, об’єктивного обговорення проблеми, вибору оптимальної стратегії розв’язання конфлікту, а також організаційних, історичних, правових, психологічних, культурних чинників. Безпосереднє розв’язання конфлікту передбачає аналіз і оцін­ку ситуації, вибір засобу, формування плану дій, його реалізацію та оцінку ефективності. Соціологія конфлікту передбачає певні стратегії виходу із конфлікту як головну лінію поведінки опонента на його завершальному етапі. До різновидів стратегії виходу з конфлікту належать:

суперництво – у нав’язуванні іншій стороні кращого для себе рішення; виправдане, якщо запропо­новане рішення є конструктивним за відсутності часу для переконування опонента, в екстремальних ситуа­ціях;

компроміс – полягає у бажанні конфліктантів завершити конфлікт частковими поступками, відмо­вою від окремих вимог, що висувалися раніше, готов­ністю визнати претензії іншої сторони; ефективний, якщо учасники конфлікту усвідомлюють рівність сво­їх прав та обов’язків, відчувають загрозу позбутися всього в разі поразки; може бути досягнутий за допо­могою техніки відкритої розмови;

пристосування – є вимушеною або добровіль­ною відмовою від боротьби; до такої стратегії спонукає усвідомлення неправоти, необхідність збереження доб­рих стосунків з опонентом, сильна залежність від ньо­го, незначущість проблеми, великі збитки та загроза ще більших, тиск третьої сторони;

уникнення вирішення проблеми – є спробою ви­йти з конфлікту за мінімальних втрат. Йдеться не про розв’язання, а про затухання конфлікту; застосовуєть­ся за відсутності сил та часу для боротьби, небажання вирішувати проблему, прагнення виграти час, трудно­щів у формуванні лінії власної поведінки;

співробітництво – передбачає спрямованість конфліктантів на конструктивне обговорення проблеми, ста­влення до іншої сторони не як до противника, а союзника в її вирішенні; найефективнішим буває за сильної взаємозалежності сторін та важливості рішення для них обох; може бути досягнутим за допомогою переговорів.

Переговори передбачають використання ненасиль­ницьких засобів та прийомів для вирішення пробле­ми. Здебільшого вони стосуються нормалізації відно­син, перерозподілу, створення нових умов, узго­джень. Можуть виконувати інформаційну (сторони заінтересовані в обміні поглядами, але не готові до спільних дій), комунікативну (створення нових зв’яз­ків та відносин), регулятивну, координуючу, пропа­гандистську (дають змогу одній із сторін представити себе у вигідному світлі перед громадськістю) функ­ції. Буває, що їх використовують для зволікання з прийняттям рішення, з’ясування аргументів слабких місць суперника.

Учасники переговорів найчастіше вдаються до од­ного з трьох типів поведінки: компромісу (сторони йдуть на поступки), відносного компромісу або асиме­тричного рішення (поступки однієї сторони значно пе­реважають поступки іншої), нового рішення, знайде­ного шляхом співпраці. Переговори є складним проце­сом, який поділяється на 3 етапи.

1. Підготовка. Здійснюється як за організаційним (формування делегації, визначення місця та часу про­ведення, узгодження питань тощо), так і змістовим (аналіз проблеми, складання концепції переговорів, визначення можливих варіантів рішення, вироблення пропозицій) напрямами.

2. Проведення переговорів. Уточнюються інтереси, концепції, позиції учасників, обґрунтовуються погля­ди, пропозиції, узгодження позицій та вироблення до­мовленостей.

3. Аналіз результатів переговорів та виконання до­сягнутих домовленостей.

Важливим чинником, що впливає на результатив­ність завершення конфлікту, є участь у його регулю­ванні третьої сторони. Вона може діяти як сила, що підтримує одну із сторін, і як незалежний посередник. У першому випадку завершення конфлікту здійсню­ється за допомогою насильства та соціального тиску, у Другому – суду, арбітражу, медіації.

Медіація вид діяльності, що полягає в оптимізації за допо­могою третьої сторони процесу пошуку вирішення проблеми задля припинення конфлікту.

Найчастіше для цього влаштовують переговори за допомогою медіатора (третьої сторони). Ефективність медіації забезпечують добровільність, рівноправність сторін, відсутність у них процедурних переваг, неза­лежність та нейтральність медіатора, конфіденцій­ність переговорів.

Медіаторство може бути офіційним (формальним) і неофіційним (неформальним). Офіційними медіатора­ми виступають міждержавні організації (ООН), окре­мі держави, державні правові інституції, державні комісії, представники правоохоронних органів, гро­мадські організації тощо. Неофіційними медіаторами бувають відомі особи, представники релігійних орга­нізацій, професійні психологи, неформальні лідери, друзі, сусіди та ін.

Сторони здебільшого звертаються до медіаторів, безуспішно втративши всі аргументи, сили та засоби для розв’язання конфлікту, коли в позиціях, які вони відстоюють, не вдається знайти спільне, по-різному тлумачать головні для вирішення конфлікту критерії або вважають конче необхідним зовнішній контроль за дотриманням проміжних тимчасових угод. Буває, що сторони дорожать добрими відносинами, але за певних обставин не можуть порозумітися і тоді вдаються до послуг медіатора.

Медіатор може і самостійно ініціювати свою участь у розв’язанні конфлікту. Це відбувається за існуван­ня загрози застосування насильства сторонами чи реального його застосування, відсутності порозуміння між ними і перспектив на те, що вони його самотуж­ки знайдуть. Залежно від впливу медіатора на рішен­ня конфліктуючих сторін соціологія конфлікту визна­чає такі його ролі:

– третейський суддя (авторитарна роль, має най­більші можливості щодо визначення варіантів вирі­шення проблеми);

– арбітр (теж має значні повноваження, але сторо­ни можуть не погодитися з його рішенням та опротес­тувати його);

– посередник (більш нейтральна роль; маючи пев­ні знання, він забезпечує конструктивне обговорення проблеми, прийняття рішення залишається за конфліктантами);

– помічник (не втручається у полеміку щодо зміс­ту проблеми та прийняття рішення, забезпечує органі­зацію переговорів та зустрічей);

– спостерігач (своєю присутністю утримує сторони від порушень домовленостей, агресії).

Третя сторона може забезпечити вольове припинен­ня конфлікту (третейський суддя, арбітр), розведення конфліктуючих сторін (третейський суддя, арбітр), блокування боротьби (третейський суддя, арбітр, спостерігач), застосування санкцій (третейський суддя, арбітр), визначення правомірності претензій (третейський суддя, арбітр), надання допомоги (помічник, посередник), сприяння нормалізації відносин (помічник, посередник), надання допомоги в організації спіл­кування (помічник, посередник), контроль за виконан­ням домовленостей (арбітр, спостерігач, посередник).

Як тактичні прийоми медіатор може застосовувати почергового вислуховування сторін у межах спільної зустрічі, човникову дипломатію (курсуючи між конфліктантами), тиск, акцентування на слабких моментах у позиціях опонентів. Він повинен володіти знаннями та професійними якостями для переговорів, мати досвід регулювання конфліктів, знання ситуації та особливостей конфлікту, необхідні особистісні якості тощо. Медіацію вважають досить ефективною формою розв’язання конфліктів.

Категорія: Соціологія (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter