Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Паритетна демократія (Шпаргалки)


Шляхи запозичення зарубіжного досвіду інституційного та політико-правового забезпечення дотримання принципу паритетності


Досвід скандинавських країн є прикладом формування дієвої егалітарної моделі, котра є найбільш оптимальною.

Жінки країн Скандинавії (Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія та Швеція) мають найбільше представництво в парлам порівняно з іншими.

Вони вважають забезпечення рівних прав і можливостей для жінок одним зі своїх пріоритетних завдань, за що їх справедливо називають «феміністськими».

Причому просування до гендерного паритету в цих країнах поєднує два аспекти – політичну емансипацію жінок і створення державного механізму гендерної рівності. Розглянемо їх на прикладі трьох найбільш розвинених у питаннях гендерної рівності державах: Фінляндії, Швеції та Норвегії.

Отже, щодо політичної емансипації слід сказати, що жінки Скандинавії одними з перших у світі отримали право брати участь у парламентських і муніципальних виборах. Вже у 1949 році частка жінок в парламентах Фінляндії, Швеції і Норвегії становила відповідно 12 %, 10 % та 5 %. А вже у 1966 році вона складала відповідно 17 %, 13 % і 6 % – рівень, який і нині залишаються недосяжним для багатьох країн світу. Зараз, як вже зазначалось вище, жінки в Скандинавії складають 42 % складу парламентів.

Значну роль в процесі політичної мобілізації жінок у скандинавських країнах відіграли політичні партії, які під тиском активних членів-жінок включили сформульовані ними програми вимог у свої маніфести і зробили їх офіційною партійною політикою.

У скандинавських країнах з їх давно сформованою партійно-політичною структурою і стійкими виборчими системами не виникли окремі жіночі партії (виняток – Ісландія, де така партія грає позитивну роль в політичному житті).

Політична енергія жінок була направлена в русло вже існуючих партій, а в організаційному плані вона прийняла форму жіночих партійних секцій.

Велику роль тут відіграли партії у впровадженні механізму гендерного квотування, що зараз широко використовується у скандинавських країнах та, на нашу думку, є найбільш вдалим для запозичення Україною.

Незважаючи на їх рекомендаційну форму, такі гендерні норми політичної присутності є вельми дієвими. Так, у Швеції в 1979 році жінки з п’яти найбільших партій – соціал-демократичної, партії центру, комуністичної, ліберальної і помірної (консервативної) – об’єдналися, щоб вимагати від керівництва збільшення політичного представництва.

У 1987 р. Урядовою комісією з представництва жінок була розроблена національна програма «Кожне друге місце – жінці», в якій викладений поетапний план підвищення представництва жінок в органах влади: до 1992 р. (перший проміжний етап) кількість місць для жінок мала скласти 30 %; до 1994 р. (другий проміжний етап) – 40 %; до 1998 р. – вийти на межу 50 %. Суб’єктами реалізації проекту були жіночі організації, жіночі комітети в партіях і профспілках, засоби масової інформації.

Широкого поширення гендерні квоти отримали в Норвегії. Там квоти застосовуються політичними партіями як при внутріпартійних виборах і призначеннях, так і при висуванні кандидатів у члени парламенту. Соціалістична ліва партія застосовує обидві ці форми гендерних квот

Нині гендерні квоти розглядаються як один із основних видів позитивної дискримінації, що має на меті підвищення соціального статусу жінок та передбачає застосування до них системи компенсацій, пільг, додаткових гарантій їх прав тощо. Вони є політико-правовим засобом подолання гендерної асиметрії. Так, Т. Мельник зауважує, що гендерні квоти – це явище тимчасове, направлене на подолання гендерного дисбалансу у суспільстві, що має привести до перетворення патріархальної культури у паритетну, коли необхідність в таких квотах відпаде сама собою.

Гендерні квоти, як показує світовий досвід, є доволі поширеною практикою – зі 182 держав-членів ООН, що мають парламент, жінки представлені у вищому законодавчому органі у 173 країнах, у 83 з них застосовуються гендерні квоти, більше ніж у 10 країнах вони застосовувались раніше.

Світовою практикою сформовано чотири механізми для впровадження гендерних квот:

  1. конституційні положення щодо резервування місць у парламенті) з зазначенням пропорцій;
  2. виборче законодавство – регламентація застосування принципу рівних можливостей суб’єктами виборчого процесу, визначення гендерної норми і встановлення санкцій за порушення цього принципу у виборчих законах або законах про партії;
  3. закон про рівноправність, принцип рівних можливостей тут може підкріплюватися положеннями виборчого законодавства;
  4. статути політичних партій – близько 200 партій в 61-й країні в такий спосіб регламентують досягнення гендерної рівності.

В усіх цих документах може бути вказаний відсоток або кількість місць у парламенті, інших органах державної влади та партіях для жінок. Зазначені види квот можуть застосовуватись не тільки самостійно, а і в комплексі одна з одною.

Гендерне квотування широко використовується у країнах Європи (Бельгії, Чехії, Угорщині, Литві, Польщі та ін.). Так, у 1994 році в Бельгії прийнятий закон, що забезпечує поступове збільшення місць для жінок в парламенті.

Слід зауважити, що гендерне квотування буде ефективним лише за комплексного системного підходу, в сукупності з використанням інших засобів подолання гендерного дисбалансу (гендерно чутливого законодавства, формування свідомого громадянського суспільства, забезпечення поінформованості населення про стан забезпечення гендерної рівності, підвищення гендерної обізнаності у суспільстві тощо).

Відносно другого аспекту просування до гендерного паритету в Скандинавії – створення державних механізмів з подолання дискримінації за ознакою статі та забезпечення рівних можливостей для всіх членів суспільства, то вони склалися в усіх країнах регіону впродовж останніх сорока років. Ці механізми включають у себе, з одного боку, широку мережу установ і посад з просування політики гендерної рівності, з іншого – систему антидискримінаційного законодавства. Виникнення державних інститутів рівного статусу в Скандинавії датується початком 1970-х років.

Норвегія була першою країною в світі, яка у 1979 р. призначила Омбудсмена – уповноваженого з гендерної рівності та апеляційну Комісію для розгляду питань, пов’язаних з гендерною рівністю. Швеція ввела посаду Омбудсмена і створила аналогічну комісію у 1980 р., Фінляндія – в 1987 р.

Завдяки такому механізму забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків сьогодні Швеція є лідером серед скандинавських країн, що мають найвищі показники представництва жінок.

Заслуговує на увагу запозичення досвіду та вироблення єдиної гендерної політики в країнах Британської Співдружності Націй.

Незважаючи на те, що до Співдружності входять держави, що знаходяться в різних частинах світу, мають істотні відмінності у культурному плані, різний рівень демократизації (а деякі взагалі не вважаються демократичними країнами), всі вони у своїй політиці пропагують гендерну справедливість. Основу політико-правового механізму реалізації гендерної рівності в країнах Британської Співдружності Націй складає Програма дій щодо гендера та розвитку, схвалена у 1995 р. Основну ідею програми складають такі тези: «Цей світ, в якому жінки й чоловіки матимуть рівні права та можливості на всіх етапах свого життя, матимуть можливості реалізувати всі прагнення та мрії; світ, в якому до жінки ставитимуться з повагою як до рівної, вважатимуть її за найбільшу цінність, як і чоловіка. Жінка матиме стільки ж прав щодо соціальних цінностей, справедливості, рівності, демократії, поваги до людини, як і чоловік.

Цікавим, особливо в контексті ролі жіночого руху, є досвід США. Гендерна політика тут сформувалась кардинально іншим шляхом, ніж у європейських країнах, це було обумовлено відмінною політичною системою та місцевими особливостями. У 1960 – 1970-х рр., в результаті формального закріплення гендерної рівності в США встановлюється «гендерно нейтральна» політика, а у 1980 – 1990-х рр. – у зв’язку з переходом до стратегії рівних можливостей, що передбачає використання «позитивних дій» та спеціальних прав жінок – «гендерно чутлива».

Важливу роль у становленні реальної рівності жінок та чоловіків відіграла Національна організація жінок, створена у 1966 р. під керівництвом Беті Фрідан. Основним завданням організації стало подолання конституційного принципу США відмінного правового статусу жінок та чоловіків.

В США не було прийнято єдиного спеціального антидискримінаційного нормативного акту. Хоча діяльність по внесенню поправки про рівні права до конституції країни почалась ще з 1923 р., коли активістки ліберального крила жіночого руху США її сформулювали. В 1972 р. поправка навіть була прийнята обома палатами Конгресу, проте за десять років, відведених для її ратифікації, вона так і не була підтримана необхідною кількістю штатів, отже – не стала частиною американської конституції.

Проте активістки Національної організації жінок та інших жіночих організацій вирішили діяти іншим способом – перейшли до вирішення проблеми гендерного дисбалансу в окремих сферах починаючи з 1960-х рр. в Сенаті та Палаті представників, діяло потужне жіноче лобі. Завдяки йому вже у 1963 р. був прийнятий перший анти дискримінаційний закон – про рівну оплату за рівноцінну працю. 1968 р. – закон про рівність у житловому будівництві. 1970 -ті рр. – встановлення рівності у галузі підприємницької діяльності. 1972 р. – поправка до закону про вищу освіту (заборона дискримінації, в т.ч. за ознакою статі).

Перехід до гендерно чутливої політики пов’язують з введенням системи «позитивних дій» 1965 р., коли був прийнятий президентський указ, що зобов’язував фірми, які мають контракти від федерального уряду, «здійснювати позитивні дії щодо забезпечення принципу рівного поводження з усіма працівниками незалежно від їх раси, кольору шкіри, релігії або національного походження через два роки». Під тиском об’єднаної коаліції жіночих організацій президент включає в новий указ категорію «стать».

Система «позитивних дій» дозволяла встановити рівність у сфері працевлаштування, освіти, а також в цілому підвищувала статус жінки в суспільстві. Починаючи з 1970-х рр. активно підіймаються проблеми спеціальних прав жінок, це – відпустка у зв’язку з вагітністю та народженням дитини державна підтримка дитячих закладів, захист від порнографії та насильства на вулиці і в родині, від сексуальних домагань на роботі тощо.


Категорія: Паритетна демократія (Шпаргалки)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter