Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Політичні еліти (Семінари)

Ритміка становлення та розвитку українських еліт

Кожна історична доба мала свою еліту. Вона розвивалася певними замкнутими циклами, які пов'язуються досить умовно з історичними етапами національної державності. Першим можна означити період Київської і Галицько-Волинської держав.XVII — XVIII ст. - другий історичний етап існування національної еліти. З кінця XIX ст. розпочався третій етап.

Київська держава протягом X —XIII ст. не знала абсолютної влади, навіть її ідеї, а запозичення з Візантії зводились не до сприймання доктрин як таких, а лише елементів православної концепції влади, що не суперечило місцевим умовам колективного владарювання.

Київська Русь виникає в результаті свідомих зусиль еліти - київських князів, які, по-перше, об'єднують прилеглі руські території і організують деякий державний простір за рахунок розвитку торгівлі, сільськогосподарського та ремісничого виробництва, по-друге, надають цьому простору культурний зміст, приймаючи християнську релігію як державну ідеологію, а по-третє, забезпечують спадкоємність державної еліти, передаючи владу від князя до князя.

Якихось особливих ідей, що виправдовували б тогочасний поділ суспільства в Київській державі на обрану меншість і маси, не було.

Після розпаду Київської Русі в XII столітті відбувається зміна орієнтації державної еліти колишньої Київської Русі під дією Литовської держави, Польщі та Московії. У рамках Великого князівства Литовсько-Руського осередком української еліти були насамперед Волинь. Тут осіли відомі магнатські роди Острозьких, Заславських, Четвертинських, Корецьких та ін. Загалом політична, соціальна піраміда виглядала так: на вершині були великі князі — нащадки колишніх удільних династій — Рюриковичів і Гедиміновичів, нижче — пани, ще нижче — бояри-опричники (поземельні васали князів).

Давньоруських бояр у XV ст. сприймали у двох значеннях: традиційному руському як верхівку, що наближена до владаря, і як професійних воїнів. Наприкінці XV ст. утвердилося нове поняття для означення родовитого боярства — «бояри-шляхта», що уточнювало і звужувало рамки еліти, доповнюючи професійне значення («боярин») предикатом «шляхта», яке засвідчувало т. зв. «уродженість».

Із середини XV ст. в Україні утверджується така структура панівної еліти: князі-пани (магнати) — зем'яни-шляхта — шляхта-голота — панцирні бояри".

Ця структура була панівною до середини XVII ст. і поширена на Волині та в Центральній Україні. Князі займали особливе становище вищої привілейованої касти, до якої не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі посади, бо князем треба було народитися.

Дальшим прошарком еліти були пани. Титул «пан» із середини XV ст. став широковживаним у Великому князівстві Литовському. Так титулували не лише найвизначніших феодалів, а й бояр-васалів та придворних: спочатку волинських князів, а потім і по всій Литві й Білорусі.

Третім прошарком еліти були зем'яни-шляхта, найчисленніша елітна група. Поділялася вона на нижчу й вищу, критерієм поділу були юрисдикція, тобто судове й службове підпорядкування шляхтича, обсяг прав на землю. Тому вищу зем'янську шляхту називали господарською шляхтою. Вона мала повне й необмежене право розпоряджатися своїми маєтками, які були їх приватною власністю. У тодішні часи виникає дрібна шляхта, яка через бідність змушена була сама обробляти свої невеликі наділи, тому й була прозвана ходачковою. Критерієм шляхетності тут був не маєток, а показник особистої мужності й сили, бо на цю шляхту покладався обов'язок боротьби зі Степом. Причому якщо верхні верстви шляхти-панства поступово полонізувалися, то зем'яни-шляхта навпаки — виступали як елемент, що українізував чужинців.


Козацька старшина намагалася здобути рівні зі шляхтою права, тому козацтво брало активну участь у військових діях Польщі, що призвело до зростання її політичної, соціальної ролі в політичному житті держави. З початком XVII ст. козаки жили під виборною старшиною, ігноруючи польську владу. Реформи гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного (шляхтича за походженням) перетворили козацтво в окремий стан та поєднали козацьку політику з прагненнями української інтелігенції. У процесі відновлення української державності Б.Хмельницький вжив ряд засобів для перетворення козацької старшини в державно-адміністративну політичну еліту українського суспільства, однак його смерть загальмувала масове вростання військової козацької еліти у шляхетський стан. Цьому також заважала панівна ментальність військової демократії, що була особливо характерна для козаччини.

Кожен міг увійти до Запорізького Війська і користуватися козацькими правами, між різними соціальними групами не було чітких меж. Однак новий соціальний лад не утримався довго, заможні верстви, що з початком повстання відійшли назад, з часом знову набули колишньої сили й почали домагатися для себе давніх привілеїв.


Розробка елітарної теорії в українській політичній думці пов'язана з іменами Дмитра Донцова і В'ячеслава Липинського. Д.Донцов у своєму творі "Націоналізм" виділяє "ініціативну меншість" (еліту) і "пасивного чинника нації" (народ). Він зазначає, що "ініціативна меншість" повинна не тільки формулювати певну ідею, а й мобілізувати народ на її здійснення, застосовуючи "творче насильство" меншості над більшістю. На думку Д.Донцова, для досягнення могутності нації і створення національної державності політичній еліті дозволено застосовувати будь-які засоби.

Інший український дослідник цього питання В.Липинський зазначав, що процес постійного відновлення аристократії є характерною рисою історії різних часів і народів. Концепція національної аристократії В.Липинського виходить з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип і характер, ні мова і окрема територія самі по собі автоматично не творять нації. Це робить активна серед цієї етнографічної маси група, що об'єднує всіх навколо політичних цінностей, на ґрунті чого формується нація.

Категорія: Політичні еліти (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter