Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Загальна теорія політики - Ярош Б.О.

Тема 5. Політичні еліти

Політична влада поділяє людей на тих, хто керує і управляє, і тих, ким керують та управляють. Перших є небагато, других -переважаюча більшість. Відносини між ними лежать в основі всієї політичної історії. На зламі ХГХ та XX століть вибрану меншість, яка керувала і правила, названо французьким словом ( від elite -краще, добірне, лат. eligo - вибираю).

Політична еліта - це самостійна, відносно привілейована частина суспільства, яка бере безпосередню участь у прийнятті та реалізації рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.

Політична еліта має такі характерні риси:

- високі розумові здібності (талант);
- наявність організаторських нахилів;
- безпосередня участь у здійсненні влади;
- значний вплив на інші групи;
- високий соціальний статус;
- невелика за чисельністю, самодостатня група. Ефективність діяльності політичної еліти визначають за такими критеріями:
- досягнутий рівень прогресу та добробуту народу;
- політична стабільність суспільства;
- забезпечення міцної національної безпеки;
- утримання оптимального співвідношення між громадянським суспільством і державою.

Визнання переваг аристократичного елітного правління було притаманне більшості грецьких мислителів: Геракліту, Сократу, Платону. В основі їх концепцій лежали ідеї природної нерівності людей. Оскільки люди народжуються різними, то вища справедливість полягає в тому, щоб кожен займався тими справами, до яких у нього є природна схильність.

В епоху середньовіччя ідея політичної еліти найбільш чітко відображена у творчості Т. Аквінського. У праці "Про правління владик" він виклав концепцію ієрархічного суспільства, заснованого на теократичних засадах.

Ідею елітності розвинув Н. Макіавеллі і сформулював концепцію сильної ініціативної меншості. Аристократичний тип правління розглядав Т. Гоббс, який писав, що аристократи є владою "кращих осіб чи оптималістів".

Характеризуючи владу аристократії, Ш. Монтеск'є відзначав, що її принципом є доброчесність і поміркованість. Близькими за ідеями були думки Г. Гегеля та А. Шопенгауера.

Ф. Ніцше запропонував свою модель суспільства, де правлять сильні особи, нова верства керівників. "Вільним суспільством" повинна правити нова "порода" людей - "філософів-законодавців", а організоване воно має бути на військовий казармений лад. Ідеалом "еліти" для мислителя була "зверхлюдина" в образі міфічного Заратустри.

Вагомий внесок у розвиток теорій політичної еліти зробили італійські мислителі В. Паретто, Г. Моска, Р. Міхельс. Політична історія, вважав В. Паретто, є постійною циркуляцією правлячих еліт - "лисів" і "левів". Політичне керівництво - це певний процес поєднання переконання з насильством. Коли політичні відносини помірковані, панує мир, толерантність, тоді правлять "лисиці", еліта єдності, згоди, компромісу. Коли ж виникають політичні катаклізми, соціальне напруження, тоді до влади приходять "леви", які застосовують силу. І таким чином, політичний процес іде по колу, циклами. Для підтримання активності еліти, вона мусить оновлюватися.

Г. Моска виходив з того, що будь-яке суспільство поділяється на два класи: керуючих і підпорядкованих. Тих, що керують, називають політичним класом або елітою, яка є згуртованою. У середовищі еліти відбуваються постійні зміни. Є дві провідні тенденції: аристократична й демократична. Перша з них проявляється в намаганні зробити свою владу спадковою, якщо не юридично, то фактично. Інша тенденція - в оновленні політичного класу за рахунок обдарованих і найбільш здібних до управління. Це не дає можливості деградувати елітам, посилює їх здатність ефективно керувати. Рівновага між двома тенденціями підтримує стабільність у державі.

Р. Міхельс вивчав соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Він приходить до висновку, що сама організація суспільства вимагає елітарності й відтворює її. Учений вивів "залізний закон олігархії"". Суть його полягає в тому, що розвиток суспільного прогресу веде до олігархізації управління суспільством і формування еліти. Процес управління вимагає спеціалізації і раціоналізації, а це веде до виділення еліти, яка часто виходить з-під контролю рядових членів. На думку Р. Міхельса, будь-якою, навіть демократичною, організацією завжди фактично керує олігархічна, елітна група.

Вітчизняна наука, вивчаючи специфіку генерації української еліти, прийшла до висновку, що історично відбувалося постійне скорочення тривалості її етапів. Перший етап української еліти тривав понад три століття, другий (козацький) - півтора століття, а третій (народницький) і четвертий (радянський) тривали по сімдесят років.

Серед сучасної політичної еліти України виділяють три основні генерації:

1) представники колишньої партійно-державної номенклатури;
2) "шістдесятники" та лідери дисидентського руху;
3) політики нової генерації.

Для них характерна фінансова незалежність, абсолютна непідзвітність суспільству та усвідомлення своєї тимчасовості. Життя вимагає формування якісно іншої політичної еліти з високим рівнем професіоналізму, патріотизму, прагматизму, економічної незалежності.

Типологія політичної еліти (за М. Васіліком, С. Рутаром):

- за місцем в політичній системі: правляча й опозиційна, або контреліта;
- за способом рекрутування: відкриті й закриті;
- за структурою: об'єднані й роз'єднані;
- за ступенем соціального представництва: високий і низький;
- за сферою впливу: широка й обмежена;
- за характером влади: централізована й дифузна;
- за результатами діяльності: еліта, псевдоеліта, антиеліта;
- за стилем правління: демократична, авторитарна, тоталітарна;
- за ідеологічними цінностями: ліберальна, консервативна, соціал-демократична, комуністична;
- за соціальною базою: етнічна, конфесійна, демографічна, професійна.

< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Загальна теорія політики - Ярош Б.О.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter