Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Правові форми використання природних ресурсів у сільському господарстві

Розділ 12. Правове регулювання використання природних ресурсів у сільському господарстві

§ 1. Правові форми використання природних ресурсів
у сільському господарстві

Ведення сільського господарства є неможливим
без викорис­тання ґрунтів та інших природних ресурсів — у цьому полягає спе­цифіка
галузі. Стаття 1 Закону України від 17 жовтня 1990 р. “Про пріоритетність
соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному
господарстві” (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.) проголошує, що
пріоритетність соціального розвит­ку села та АПК забезпечується створенням
необхідної природно-ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб
сільського господарства. Використовувати природні багатства кра­їни потрібно
раціонально. Тому ці питання регулюються природноресурсовим правом.

Разом з тим, беручи до уваги комплексний
характер аграрного права як галузі права, можна сказати, що окремі інститути
природноресурсового права є водночас і інститутами аграрного права. Ад­же
сільськогосподарська діяльність має своєю передумовою вико­ристання природних
ресурсів. Суб’єкти аграрного права повинні знати, які вони мають права та
обов’язки щодо природокористування, як належним чином оформити права на
використання при­родних ресурсів. Правове регулювання в сільському господарстві
має певну специфіку, оскільки в українському природноресурсовому праві діє
засада цільового характеру природокористування, тоб­то правові режими використання
природних ресурсів різняться за­лежно від того, для яких цілей вони
застосовуються. Відтак йти­меться про інститути сільськогосподарського
використання при­родних ресурсів як інститути аграрного права.

Оскільки правовий інститут використання земель
сільськогос­подарського призначення розглянуто в попередньому розділі про­понованого
підручника, в цьому розділі ми обмежимося лише пра­вовими інститутами
сільськогосподарського водокористування, надрокористування, лісокористування,
використання тваринного й рослинного світу. Хоча до ЗК ми звертатимемося
неодноразово, позаяк він має особливе значення для регулювання природноресурсових
відносин. Згідно з ч. 2 ст. З ЗК, він має переважну юри­дичну силу перед іншими
актами природноресурсового законо­давства. Інакше кажучи, є своєрідною
природноресурсовою “конституцією” і посідає чільне місце в системі
спеціального природно­ресурсового законодавства. Якщо якийсь акт
природноресурсового законодавства суперечить ЗК — застосовуються положення
остан­нього. Це важливо знати для правильного розуміння правових при­писів про
використання окремих видів природних ресурсів, які часто суперечать ЗК.
Оскільки, характеризуючи зазначені інститу­ти сільськогосподарського
використання природних ресурсів, ми послуговуватимемося понятійним апаратом
теорії природноресур­сового права, коротко нагадаємо його ключові категорії.

Усі форми залучення природних ресурсів до
сільськогосподар­ського виробництва можна назвати сільськогосподарським вико­ристанням
природи. Використання природних ресурсів, відповідно до ст. 38 Закону України
від 25 червня 1991 р. “Про охорону нав­колишнього природного середовища”,
буває загальним і спеціаль­ним. Загальне використання природних ресурсів, згідно
з ч. 2 ст. 38 Закону, полягає в безперешкодному використанні природних ре­сурсів
громадянами для задоволення своїх життєвих потреб (есте­тичних, оздоровчих,
рекреаційних, матеріальних та ін.) і має певні правові ознаки. Воно
здійснюється: а) безоплатно; б) без отриман­ня будь-яких дозволів; в) без
закріплення окремих природних об’єктів за певними суб’єктами (без права
володіння). Щоправда інколи право загального використання природних ресурсів
може бути обмежене власниками природних ресурсів.

Спеціальне використання природних ресурсів, згідно з ч. З ст. 38 — це такий вид
використання природних ресурсів, який відзначаєть­ся тим, що: а) природні
об’єкти цілком або частково закріплюють­ся за певними суб’єктами на різних
правових підставах (здійсню­ється право володіння ними); б) на його здійснення
треба отрима­ти спеціальний дозвіл; в) воно є платним.

Фактичне розмежування загального і
спеціального використан­ня природних ресурсів провадиться за ступенем
екологічного ризи­ку використання природних ресурсів. Критерії такого
розмежуван­ня містяться в окремих актах природноресурсового законодавства.

Правова форма використання природних ресурсів
певний право­вий режим або закріплений у
нормативних актах порядок використання природних ресурсів. Законодавство
України розрізняє такі правові форми (титули) спеціального використання
природних ресурсів: а) право власності; б) право природокористування (безоплат­не
і орендне); в) сервітутне право; г) угода про розподіл продукції; г) право
господарського відання; д) право оперативного управління. Разом з тим, оскільки
відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. “Про
власність” і ст. 319 ЦК, власник природного об’єкта на свій розсуд
володіє, користується і розпоряджається на­лежним йому майном; він може надати
його іншій особі на інших правових підставах, не передбачених законодавством.
Таке право власника передбачене ст. 6 ЦК і ст. 134 ГК від 16 січня 2003 р.

Право природокористування як форму спеціального використан­ня природних
ресурсів слід відрізняти від права користування як 
елемента права власності, позаяк право
природокористування — це не повноваження, а окремий правовий режим, який може
охоплю­вати і володіння, і користування, і розпорядження природними ре­сурсами
в межах, визначених власником. Право природокористу­вання відрізняється і від
права власності. Хоча це право може включати в себе і володіння, і
користування, і розпорядження; во­но завжди є похідним від права власності —
саме власник встанов­лює межі природокористування, і право розпорядження
природо-користувача не може припиняти права власності власника. Приро­докористування
слід відрізняти і від використання природних ре­сурсів, позаяк воно є лише
однією з правових форм спеціального використання природних ресурсів разом з
правом власності, серві­тутним правом, угодою про розподіл продукції, правом
господар­ського відання, оперативного управління та ін.

 

§ 2. Правове регулювання водокористування в
сільському господарстві

Водні об’єкти широко використовуються в
сільському госпо­дарстві: для рибництва, водопою, меліорації, скидання стічних
вод та інших сільськогосподарських потреб. Важливим законодавчим актом, який
регулює порядок використання водних ресурсів, є Водний кодекс (ВК) України.

Стаття 1 ВК визначає водний об’єкт як
природний або створе­ний штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води.
По­няття “води” охоплює всі води (підземні, поверхневі, морські), що входять
до складу природних ланок кругообігу води. Слід мати на увазі, що водний об’єкт
як природний комплекс включає в себе не лише води, але й земельну ділянку,
об’єкти рослинного й тварин­ного світу, інші природні ресурси у їх взаємодії,
використання яких регулюється відповідними актами природноресурсового законо­давства.
Водне законодавство регулює лише використання вод як природних ресурсів.

Всі водні об’єкти поділяються ст. 5 ВК на 2
види, кожен із яких має відповідний правовий режим: водні об’єкти
загальнодержавно­го і місцевого значення. До водних об’єктів загальнодержавного
зна­чення
належать: внутрішні морські води та територіальне море; під­земні
води, які є джерелом централізованого водопостачання; по­верхневі води, що
розташовані на території більш як однієї облас­ті, а також їх різні притоки;
водні об’єкти в межах територій при­родно-заповідного фонду загальнодержавного
значення, а також віднесені до категорії лікувальних. Інші водні об’єкти
належать до водних об’єктів місцевого значення.

ВК у ст. ст. 47 і 48 визначає фактичні ознаки
розмежування за­гального і спеціального використання водних ресурсів. Загальне використання
водних ресурсів характеризується незначним наван­таженням на екосистему: забір
води здійснюється без спеціальних
технічних
пристроїв, а забруднюючі речовини у водні об’єкти не скидаються. Прикладами
загального використання водних ресурсів є купання, плавання на човнах,
любительське і спортивне рибальс­тво, водопій сільськогосподарських тварин
тощо. До спеціального використання водних ресурсів належать забір води із
застосуван­ням спеціальних технічних пристроїв і скидання забруднюючих речовин
у водні об’єкти. На такі види використання водних ресурсів потрібно оформити
відповідний дозвіл. У сільському господарстві часто здійснюють полив полів та
городів із водних об’єктів із зас­тосуванням спеціальних помп та насосів. При
цьому селяни не зав­жди мають дозвіл на спеціальне використання водних
ресурсів. Це є порушенням водного законодавства і може тягнути за собою юридичну
відповідальність.

Загальне використання водних ресурсів може
здійснюватися і на водних об’єктах приватної власності чи наданих у користуван­ня.
За ст. 47 ВК, якщо власник чи користувач водного об’єкта не встановив видимих
знаків, що забороняють чи обмежують загаль­не використання цього об’єкта,
останнє вважається дозволеним без обмежень. Якщо ж власник чи користувач
водного об’єкту встано­вив зазначені знаки обмежень, загальне використання
водних ре­сурсів на таких водних об’єктах обмежується волею власника.

Багато фермерських господарств або інші
сільськогосподарські підприємства бажали б мати у своїй власності водні
об’єкти, щоб провадити сільськогосподарську діяльність, зокрема рибництво. ВК у
ст. 6 проголошує виключну державну власність на води (вод­ні об’єкти). Але
відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на зе­мельну ділянку поширюється в
її межах на водні об’єкти, що на ній розміщені. За ст. 59 ЗК існує право
безоплатної приватизації зам­кнених природних водойм загальною площею до 3 га.
Власникам земельних ділянок дозволяється створювати у відповідних межах рибогосподарські,
протиерозійні та інші штучні водойми. Купівля-продаж і кількість водних
об’єктів, які можуть перебувати у при­ватній власності, не обмежується. Отже,
оскільки ЗК, як ми вже зазначали, має переважну юридичну силу перед ВК, тому
діють са­ме положення ЗК. Це означає, що водні об’єкти можуть перебува­ти у
приватній власності у будь-яких розмірах, що їх можна купу­вати й продавати,
укладати інші правочини щодо них. Оскільки право спеціального використання водного
об’єкта приватної влас­ності посвідчується державним актом про право приватної
влас­ності на землю, власник водного об’єкта не зобов’язаний отриму­вати
будь-які інші дозволи на спеціальне використання водних ре­сурсів, навіть якщо
він здійснює забір води із використанням спе­ціальних технічних пристроїв чи
скидає у свій водний об’єкт заб­руднюючі речовини.

Стаття 42 ВК поділяє водокористувачів на
первинних і вторин­них. Первинними водокористувачами є особи, що мають
власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вто­ринніводокористувачі (абоненти) — це ті, що не мають власних во
дозабірних споруд і отримують воду із
водозабірних споруд первин­них водокористувачів та скидають стічні води в їхні
системи на умовах, визначених між ними. Права та обов’язки водокористува­чів
цілком поширюються і на суб’єктів аграрного права. Так, водокористувачі мають
право на загальне і спеціальне використання водних ресурсів, вимагати від
власника водного об’єкта або водопровідної системи підтримання належної якості
води, споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об’єкти, робити їх
реконструкцію і ремонт, передавати воду іншим водокористувачам. Пра­ва
останніх щодо використання водних ресурсів можуть бути обме­жені, а умови
водокористування змінені власниками водних об’єк­тів, місцевими радами,
державними екологічними, санітарними та іншими органами в разі маловоддя,
загрози виникнення епідемій та епізоотій, в інших, передбачених законодавством,
випадках. При цьому в разі припинення чи обмеження права спеціального вико­ристання
водних ресурсів власникам водних об’єктів і водокористувачам мають бути
відшкодовані заподіяні ним збитки, за винят­ком випадку, якщо таке припинення
чи обмеження сталося внас­лідок порушення ними водного законодавства чи умов
договору.

ВК покладає на водокористувачів такі
обов’язки: бути ощадли­вими щодо водних ресурсів, дбати про їх відтворення і
поліпшен­ня якості води, користуватися водою відповідно до цілей та умов її надання,
дотримуватися встановлених екологічних нормативів водокористування,
застосовувати ефективні сучасні технічні засоби й технології для утримання
своєї території в належному стані, а також вживати заходів щодо запобігання
забрудненню водних об’єк­тів стічними (дощовими) водами, не допускати порушення
прав інших водокористувачів, а також заподіяння шкоди господарським об’єктам і
довкіллю, здійснювати спеціальне використання водних ресурсів лише за наявності
дозволу, безперешкодно допускати на водні об’єкти, що перебувають у їхній
власності, державних екологічних інспекторів, а також громадських інспекторів
з охорони дов­кілля, своєчасно інформувати місцеві ради, державні екологічні та
санітарні органи про виникнення аварійних забруднень, вживати невідкладних
заходів щодо ліквідації наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення
якості води.

Спеціальне використання водних ресурсів на
праві водокорис­тування може бути короткостроковим (до 3 років) або довгостро­ковим
(від 3 до 25 років). У разі потреби строки водокористування можуть бути
подовжені. Щоб оформити спеціальне використання природних ресурсів на праві
водокористування, слід отримати доз­віл. Його видають, згідно зі ст. 49 ВК,
місцеві органи Мінприроди, в разі використання водних об’єктів загальнодержавного
значення, або місцеві ради за погодженням з місцевими органами Мінприро­ди — в
разі використання водних об’єктів місцевого значення. Ви­дача дозволу
здійснюється за клопотанням водокористувача з обгрунтуванням потреби у воді,
погодженим з місцевими органами Державного комітету водного господарства (в
разі використання
поверхневих вод), з Державною геологічною
службою (в разі вико­ристання підземних вод) і МОЗ (у разі використання водних
об’єк­тів, що є лікувальними). Порядок погодження та видачі дозволів на
спеціальне водокористування затверджений постановою Кабіне­ту Міністрів України
від 13 березня 2002 р. № 321. У дозволі на спеціальне водокористування
встановлюються ліміт забору води, ліміт її використання та ліміт скидання
забруднюючих речовин. У разі настання маловоддя ці ліміти можуть бути зменшені
держав­ними органами без коригування дозволу на спеціальне водокорис­тування.

Спеціальні водокористувачі зобов’язані
сплачувати державний збір за спеціальне використання водних ресурсів. Згідно з
Порядком справляння збору за спеціальне використання водних ресурсів та збо­ру
за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. №
1494, збір за спеціальне використання водних ресурсів зобов’язані сплачувати
лише юридичні особи та фізичні особи, які є суб’єктами підприємництва. Селяни,
котрі не є суб’єк­тами підприємництва, звільнені від сплати цього збору. Це
означає, що сільськогосподарським підприємствам для оптимізації оподатку­вання
вигідніше оформляти дозвіл на спеціальне використання вод­них ресурсів на
одного зі своїх членів, а не на саме господарство.

Стаття 51 ВК передбачає можливість здійснення
спеціального водокористування шляхом оформлення договору оренди. Відмін­ність
між спеціальним використанням водних ресурсів на праві во­докористування і на
праві оренди полягає в тому, що за водокорис­тування власник не повинен
сплачувати, крім державного збору за спеціальне використання водних ресурсів.
Права та обов’язки водокористувачів визначені законодавством, а орендарів — у
догово­рі оренди, в якому встановлюється орендна плата за домовленістю сторін.
ВК забороняє суборенду водних об’єктів, але орендар може передати водний об’єкт
іншому водокористувачеві на праві спеціального безоплатного водокористування.
Це право визначене ст. 51 і п. 6 ст. 43 ВК.


Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+