5. Система «центр-периферійних відносин» у Венську епоху

Система «центр-периферійних відносин» у Венську епоху

Після остаточної перемоги над Наполеоном нову розстановку сил оформив Віденський конгрес (1814 – 1815 рр.)

Головними світовими центрами сили при цьому стали Російська імперія, Австро-Угорська імперія. Британська колоніальна імперія, Пруссія, що об’єднала в 1871 році німецькі держави в Німецьку імперію і, з середини XIX століття, Франція, юридично залишалася республікою, але фактично була колоніальною імперією. Крім того, активну роль – особливо в Південно-Східній Європі та на Близькому Сході – продовжувала грати Турецька імперія.

Головна заслуга в розгромі Наполеона належала Росії. По справедливості, вона і повинна була б отримати найбільшої вигоди від нового світового порядку. Однак, вже в ході роботи Віденського конгресу активно проявився антиросійський альянс найбільших європейських держав.

Однак, об’єктивна розстановка сил призвела до того, що аж до середини XIX століття Росія фактично домінувала в Європі, перетворившись по суті в континентальну наддержаву того часу, досить успішно протистояла своїй океанській суперниці – Англії.

Деякі коригування у сформований баланс сил внесли підсумки Східної, або Кримської війни (1853-1856 рр..), яку Росія програла – Після Кримської війни закінчилася епоха домінування Росії в Європі.

Після Кримської війни головним завданням Росії стало дотримання європейського балансу сил, що виключає появу на континенті одного безперечного лідера. Тому коли відбулося посилення Франції, Наполеон III оголосив себе імператором і з’явилася реальна загроза французького домінування, Росія підтримала зусилля Пруссії з об’єднання німецьких держав як противаги Франції.

Після розгрому Франції у франко-пруській війні 1870-1871 рр., коли виявилася тенденція до домінування в Європі Німеччини, а її союз з Австрією, яка прагнула поширити свій вплив на Балканах, став погрожувати життєвим інтересам Росії, вона пішла на зближення з Францією для протидії посиленню Німеччини.

Промислова революція, що стала одним з визначальних чинників Віденської епохи, мало-помалу привела до зміни балансу сил, що лежав в основі Віденської системи. До кінця XIX століття особливо посилилися Німеччина і США.

Сполучені Штати якраз в цей час здобули практично гарантований контроль над власними континентальними просторами, а зростаюча економічна міць спонукала їх все активніше освоювати заморські ринки. Аналогічна ситуація склалася і в Німеччині: під керівництвом “залізного канцлера” Отто фон Бісмарка Пруссія об’єднала, нарешті, всі німецькі землі під контролем єдиної державної волі Берліна. У Центральній Європі виникла величезна континентальна держава, що почала висувати свої претензії на провідну роль у світовій політиці.