Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів

Національний реєстр електронних інформаційних
ресурсів

Прискорення
розвитку українського сегмента Інтернет було покладено в основу Концепції
формування системи національних електронних інформаційних ресурсів,
затвердженої розпорядженням Ка­бінету Міністрів України. За цією Концепцією,
національними елек­тронними інформаційними ресурсами (національні ресурси) є
ресурси незалежно від їх змісту, форми, часу та місця створення, форми влас­ності, призначені для задоволення потреб громадянина, суспільства, держави. За формою
власності національні ресурси поділяються на державні, комунальні та приватні.

З метою
запровадження єдиної системи обліку електронних інформаційних ресурсів держави
в Україні створено Національний реєстр
електронних інформаційних ресурсів (Національний реєстр).

Національний
реєстр – це інформаційно-телекомунікаційна сис­тема, призначена для реєстрації,
обліку, накопичення, оброблення і зберігання відомостей про склад, зміст,
розміщення, умови доступу до електронних інформаційних ресурсів та задоволення
потреб юри­дичних і фізичних осіб в інформаційних послугах.

Замовником
і утримувачем Національного реєстру є Міністерство транспорту та зв’язку
України, а його адміністратором – уповноваже­на Мінтрансзв’язку юридична особа. Сам Національний реєстр скла­дається
з еталонного, робочого, страхового та інформаційного фондів, до яких
обов’язково включаються е-ресурси органів державної вла­ди, органів місцевого
самоврядування та інших юридичних осіб пу­блічного права, доступ до яких
здійснюється через телекомунікацій­ні мережі загального користування.

Власник
е-ресурсу зобов’язанні зареєструвати ресурс протягом 30 днів після надання
користувачам доступу до нього і несе відповідальність за достовірність поданих
у заяві відомостей згідно із законодавством.

Включення
до Національного реєстру е-ресурсів приватної фор­ми власності здійснюється на
добровільних засадах.

Певні
суперечки викликав прийнятий Міністерством транспорту та зв’язку “Порядок проведення державної
реєстрації електронних інформаційних ресурсів”, правила якого поширюються як на державні так і
на приватні е-ресурси. Насамперед через те, що, як вже зазнача­лося вище, світова практика намагається оминати додаткові
реєстра­ційні схеми та запровадження цензури в Інтернет.

Натомість
п. 3. З зазначеного Порядку визначає вимоги, недодержання яких є підставою для
відмови в реєстрації або припинення реєстрації е-ресурсу в Національному
реєстрі. Так, до Національного ре­єстру не включаються с-ресурси, які містять:

– відомості, що становлять державну таємницю;

– інформацію з обмеженим доступом;

– закликів до захоплення державної влади, насильницької зміни конституційного
ладу, порушення територіальної цілісності і недоторканності України;

– інформації, що містить пропаганду
тероризму, війни, геноциду або культу насильства і жорстокості;

– інформації, яка містить ненормативну лексику;

Державну
реєстрацію е-ресурсів здійснює Державний
департа­мент з питань зв’язку та інформатизації для чого у його складі ство­рено
спеціальну Комісію з ухвалення рішень про державну реєстра­цію електронних
інформаційних ресурсів. У разі прийняття Комісією рішення про державну
реєстрацію е-ресурсу, а також за умови вне­сення власником е-ресурсу становленої
оплати, власнику видається Свідоцтво про реєстрацію електронного інформаційного
ресурсу вста­новленого зразка. Це свідоцтво є підставою для включення е-ресурсу
до Національного реєстру.

Дати
однозначну оцінку такого підходу до формування систе­ми національних
електронних ресурсі досить
важко. З одного боку, ведення
Національного реєстру сприятиме впорядкуванню системи е-ресурсів та спрощенню
доступу до неї, з другого – за оцінками ба­гатьох фахівців, запровадження
додаткових реєстраційних схем може призвести до того, що частина е-ресурсів
просто буде переміщена за кордон, за межі дії українського законодавства.
Відповідно прибут­ки від надання послуг по хостингу та адміністрування будуть
отри­мувати іноземні провайдери.

Загалом
же, характеризуючи стан правового регулювання функціонування Інтернет, слід
зазначити, що останніми роками було створе­но досить значну нормативно-правову
базу. Але, на жаль, вона несе в собі традиційні для нашої правової системи
спроби запроваджен­ня надмірного державного контролю і не завжди сприймає
відповідні міжнародно-правові стандарти і досвід. Разом із тим, ще потребують
врегулювання питання електронної комерції, надання інформаційних послуг,
укладання цивільно-правових угод за допомогою Інтернет, за­безпечення таємниці
кореспонденції та інформаційної безпеки тощо.