Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія України (Шпаргалки)


Посилення боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».
Жданівські «ідеологічні чистки» в Україні

Згідно з наказом НКВС СРСР № 001552 від 10 грудня 1940 р. виселенню підлягали всі повно­літні члени сімей «оунівців та активних повстан­ців». Безпосередньо операція розпочалася 10 лю­того 1940 року. Всього було виселено майже 140 тис. осіб у 21 край та область і 115 спецпоселень. На початку квітня 1944 р. цей наказ був деталізо­ваний у розпорядження наркома внутрішніх справі СРСР Л. Берії № 7129 від 31 березня 1944 р. та «Інструкцію про порядок виселення членів сі­мей оунівців та активних повстанців у віддалені райони Союзу РСР» (квітень 1944 р.) — Красно­ярський край, Омську, Новосибірську й Іркут­ську області. До категорії виселенців були вклю­чені члени та керівний склад ОУН-УПА, а ще їхні родини, навіть неповнолітні діти. Достатнім доказом для застосування таких заходів вважалися свідчення «співучасників по оунівському чи пов­станському руху», доноси, довідки сільських рад або ж подання районного чи обласного оператив­ного органу НКВС-НКДБ — без належного роз­слідування чи судових оскаржень. Фактично бу­ло відсутнім здійснене належним чином офор­млення особових справ, а наявні містили лише ан­кети, іноді без печаток, підпису особи, що запов­нювала ці документи. Як правило, документів, що мали підтверджувати підстави виселення, в осо­бових справах не було.

Унаслідок упровадження цих наказів, а також ще одного сумнозвісного наказу Л. Берії № 0078/42 від 22 червня 1944 р. відносно масових виселень неблагонадійних родин українців у від­далені регіони СРСР, що стосувалося і активних діячів націоналістичного руху, членів УПА та тих, хто підтримував із ними зв'язки і надавав допомо­гу, станом на жовтень 1944 р. було примусово ви­селено понад 25 тис. осіб із західних областей Ук­раїни. Чіткішим кроком стала та­ємна Постанова ЦК КП(б)У «Про посилення бо­ротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях», ухвалена 10 січня 1945 року. Відповідно до постанови з цих областей у східні та північні райони СРСР було депортовано кіль­ка десятків тисяч українців. У 1945 р. після Ял­тинської конференції за наполяганням Й. Сталіна та американського президента Ф. Рузвельта було прийнято рішення про репатріацію — повернення до СРСР громадян, які в результаті Другої світо­вої війни були інтерновані на терени інших країн. Унаслідок цього було репатрійовано близько 2 млн. українців, серед них колишніх вояків ОУН-УПА, дивізії «Галичина» (більша частина їх як політичні в'язні опинилися в радянських концта­борах, відбуваючи покарання від 20 до 25 років ув'язнення)

На нараді секретарів обкомів КП(б)У, началь­ників обласних управлінь НКВС та КДБ західних областей, що відбулася 15 травня 1945 р. у Львові М. Хрущов констатував, що завдання по розгрому «націоналістичних банд» у цілому виконано. Проте не все було так просто, оскільки, як вияви­лося, «банди» розпорошилися, і тому Хрущов на­голосив на необхідності кращого налагодження і навіть ґрунтовної перебудови роботи мережі че­кістських агентів — вже добре «напрацьованим» шляхом: регулярних доносів, допитів і пересліду­вань — «дізнатися про найбільш небезпечних еле­ментів, які проживають у селі, викликати, ареш­тувати та вислати їх з сім'ями, а селянам оголоси­ти, що це пособники, які допомагали банді». Однак 26 травня 1945 р. Л. Берія віддав розпоряд­ження про відправку до Праги оперативної групи генерал-майора Горшкова для «виявлення актив­них буржуазних націоналістів». Радянські органи держбезпеки арештували та вивезли до СРСР чи­мало визначних представників української полі­тичної еміграції, а їхні архіви були для НКДБ без­перечним джерелом компрометуючих документів.

Новий етап боротьби з «інакомислячими» при­пав на осінь 1947 р., коли на виконання постано­ви Ради Міністрів СРСР № 3214 від 10 вересня 1947 р. виселенню на спеціальні поселення підля­гали «родини учасників банд ОУН, пособники учасників ОУН та члени їхніх родин, куркулі-на-ціоналісти та їхні родини». Затвердженим у жов­тні «Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР для перевезення спецпоселенців із західних областей УРСР» передбачено виселити 75 тис. осіб. Невдовзі Міністерство держбезпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тисяч. На по­чатку 1950-х рр. чисельність українців, виселених на спецпоселення, досягла близько 172 тис. осіб.

Зрозуміти негативне ставлення до націоналізму неважко, якщо зважити на панування традиційно застережливого ставлення до терміна «націона­лізм» у масовій свідомості, яке підживлювали скандальною репутацією ультранаціоналістів, жахливими результатами національних конфлік­тів у різних регіонах, елементарним незнанням суті, особливостей, закономірностей функціонування цього феномена. Проте для української іс­торії характерне впадання в крайнощі: Міністерс­тво освіти України в 1993 р. намагалося запрова­дити до навчальних планів нову дисципліну — на­уковий націоналізм, тобто осмислення політичної історії України — наукове вивчення історії укра­їнського політичного життя і української політич­ної думки. Загальна політологічна наука (західноєвропейська й американська) мала входити до складу цієї національної політологіч­ної науки. Отже, український націоналізм мав стати теоретичною основою науки про політику, методологією наукового осягнення всіх політич­них процесів. Це дещо нагадує штучні породжен­ня радянських часів, оскільки у такий спосіб на­магалися на місце наукового комунізму постави­ти іншу панівну методологію — націоналізм, який не може бути методологією.

«Ждановщина» — це ідеологічна кампанія в СРСР, розгорнута у 1946-1949 рр. у галузі науки, літератури, культури та мистецтва, в ході якої були піддані нищівній критиці діяльність інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видатних діячів української культури — письменників, композиторів, режисерів тощо. Наступ сталінізму очолив секретар ЦК ВКПб А. Жданов.

Мета ждановщини в Україні — посилення контролю над творчими процесами в галузі культури, придушення національно-визвольного руху та будь-яких проявів української самостійницької ідеї. Наслідки: придушення паростків відродження української культури після війни; гальмування, розвитку науки, літератури і мистецтва в країні; обмеження свободи творчості; перетворення літературної критики на засіб утримання митців у рамках офіційної ідеології; ізоляція від надбань західної культури. Нещадної критики зазнали твори укр. літераторів Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Зазнав переслідувань В. Сосюра за вірш «Любіть Україну».



Категорія: Історія України (Шпаргалки)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter