Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія політичних і правових вчень (Шпаргалки)


Кант про сутність і призначення держави


Іммануїл Кант (1724-1804) — родоначальник кла­сичної німецької філософії і німецького лібералізму, основопо­ложник одного з найбільших напрямків у сучасній теорії права. У ранніх філософських роботах «докритичного періоду» Кант викладає ідеї про системний устрій світобудови, про розвиток у неорганічній і органічній природі, формулює висновок про не­скінченність процесу розвитку світу. У наступних роботах «кри­тичного періоду» він установив, що джерелом достовірного знан­ня є незалежні від досвіду і передуючі досвіду (апріорні) знання, форми чуттєвості і розсудку. Тільки за допомогою розуму мож­на розпізнати сутність предмета, визначити його внутрішні вла­стивості і причини. Філософ досліджує межі, яких сягає здат­ність розуму, інших здібностей і форм пізнання.

«Метафізика нравів» Канта завершує розробку окремих час­тин філософської системи. Перша частина роботи містить вчення про право, друга — про мораль. Головне для філософа — люди­на, її поведінка, вчинки. Він дійде висновку: практичний (а не теоретичний) розум і свободна воля людей виступають джерелом моральних і правових законів. Задача моральної філософії поля­гає в тому, щоб, виходячи з розуму, вказати загальні правила поведінки, яким людина повинна слідувати. Наріжний прин­цип його соціальних поглядів, навіяний духом Просвітництва і теорією природного права: кожна особа володіє досконалою гід­ністю, є абсолютною цінністю. Особистість не є знаряддям здій­снення яких би то не було планів, навіть найблагородніших пла­нів загального блага.

І. Кант переконаний, що в остаточному підсумку людина пра­гне до досягнення загального правового громадянського суспільст­ва, членам якого буде надана найбільша свобода, сумісна, од­нак, з повною свободою інших. Антагонізм у цьому суспільстві буде існувати, але його обмежать закони. Тільки за таких умов є можливим, вважає філософ, найбільш повний розвиток потен­цій, закладених у людській природі.

Як досягти цієї гідної людини мети? Людина від природи во­лодіє свободою, волею, пише Кант, тому рівна з іншими і кож­ний індивід є для іншого абсолютною цінністю. Людина в коре­ні відрізняється від навколишньої природи тим, що вона наділена моральною свідомістю. Отже, у своїй поведінці вона повинна ке­руватися веліннями морального закону. Закон цей апріорний і безумовний. Кант називає його «категоричним імперативом», мо­рально практичним законом. Він гласить: роби так, щоб ти від­носився до людства й у своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до мети і ніколи тільки як до засобу. Стати моральною особистістю людина здатна лише тоді, коли підійметься до розуміння своєї відповідальності перед іншими, перед людством.

Таким чином, моральний закон у Канта формулює принцип поведінки, принцип обов?язку перед іншими, слідуючи голосу «практичного розуму». Обов?язок — єдине джерело категорич­ного імперативу. Тільки обов?язок додає вчинку морального ха­рактеру. Хоча сам категоричний імператив формальний і абст­рактний, як біблійні заповіді, однак слідування простим істинам хіба не є важливим в поведінці людини? Як і в Десятьох запові­дях Біблії, тут помітна юридизація моралі.

Моральна філософія Канта є ключем до його політико-пра-вового вчення. Так, право і мораль мають те саме джерело (прак­тичний розум людини) і єдину мету (утвердження загальної сво­боди). Суть проблеми, однак, полягає в тому, що хоч розум здатний створювати принципи і правила моральної поведінки, але не всякий індивід використовує свободу тільки для реаліза­ції категоричного імперативу. Отже, за Кантом, мораль має по­требу в захисті, в праві. Сфера першої — внутрішній світ люди­ни, сфера другої — вчинки, діяльність.

Філософ формулює висновок: право — «це сукупність умов, за яких проізвоління однієї [особи] сумісне з проізволенням ін­шої з точки зору загального закону свободи». До таких умов відносяться: наявність законів, гарантований статус власності й особистих прав індивіда, рівність членів суспільства перед зако­ном, правосуддя. Право і є загальне для всіх правило (сукуп­ність правил), узгодження довільних колізій дій вільних осіб. Зміст і призначення права в тому, щоб ввести свободу і проізво­ління (і сваволю) всіх індивідів, як володарюючих, так і підда­них, у розумні, законні рамки. Адже свобода, за Кантом, — не­залежність від примушуючої сваволі іншого. Право стосується лише дії, позначає зовнішні межі загальнодоступної поведінки і виступає по суті у вигляді заборон, припускаючи дозволеність «проізвоління», тобто прояву волі. Здійснення права вимагає його загальнообов?язковості.

З визнання людини себе носієм свободної волі і морального закону, настільки ж великого і невичерпного, як космос, виріс кантівський етичний і аксіологичний (ціннісний) підхід до права. «Дві речі наповняють нашу душу завжди новим подивом і бла­гоговінням, — писав філософ. — ...Це — зоряне небо над нами і моральний закон в нас».

Право, відповідно до Канта, пов?язане з правомочністю при­мушувати. Усе неправе перешкоджає свободі. Отже, застосуван­ня примусу перешкоджає неправу («перешкоджає перешкоді для свободи»), сумісно з свободою, відповідно до загальних зако­нів. Якщо вимога етики — робити праві вчинки своєю макси­мою, то загальний правовий закон гласить: «Роби зовні так, щоб свободиий прояв твоєї сваволі був сумісний із свободою кожного, згідно з загальним законом». Цей правовий закон Кант називає загальним принципом права. Він бачить у праві надійну опору гуманності, оплот надії для людини. Істинне покликання пра­ва — надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в яко­му безперешкодно могла б реалізуватися свобода індивіда.

У «Метафізиці нравів» запропоновано і своєрідну трактовку природного права. На думку автора, єдине первісне право — сво­бода, з якої випливали такі невід?ємні властивості людей, як рівність, незалежність, право власності тощо. Але вони в при­родному стані нічим не забезпечені, крім фізичної сили індиві­да. Такий стан, де ніхто не гарантований від насильства, Кант називає неправовим.

Зацікавленість всіх у тому, щоб знаходитися у правовому стані, приводить до «ідеї розуму» — суспільному договору, однієї, поєд­нуючій усіх волі, переходу в громадянський стан. Тепер правовий стан створює система законів — публічне, приватне право, кон­ституція. Таким чином, межею неправового і правового станів, «безпомилковим мірилом» права і безправ?я служить ідея дого­вору. Тим самим Кант відмовляє в легітимності феодально-аб­солютистського ладу: він існує всупереч договору, «ідеї розуму».

Правовий стан забезпечує держава, що надає праву приму­сової сили. Держава, за Кантом, — це об?єднання великої кіль­кості людей, підлеглих правовим законам. Тут найважливішою ознакою держави назване верховенство правових законів. Він підкреслював при цьому, що розглядає не дійсну державу, а «дер­жаву в ідеї, таку, якою вона повинна бути у відповідності з чис­тими принципами права».

У кожній державі, пише філософ, існує три влади як об?єд­нана воля в трьох особах: верховна влада в особі законодавця, виконавча влада в особі правителя і судова влада, що присуджує кожному своє в особі судді. Законодавча влада, за Кантом, може належати тільки об?єднаній волі народу. Ця влада виникає з пер­вісного договору, відповідно до якого кожна людина залишила дику, не засновану на законі свободу, щоб повною мірою знай­ти в державі свою законну свободу, громадянську рівність і са­мостійність. Всі три гілки влади, по-перше, координовані між собою, одна доповнює іншу, по-друге, підлеглі одна одній, щоб жодна не могла узурпувати функції іншої, по-третє, об?єднання їх функцій кожному підданому надає його права.

Критерій прогресу в кантівському вченні, — «закономірний хід поліпшення державного ладу». Держава, влаштована на за­садах суспільного договору і народного суверенітету, поділі вла­ди, покликана гарантувати стійкий правопорядок, забезпечити тор­жество права, індивідуальної свободи, верховенство закону, а отже і вимоги категоричного імперативу. «Під благом держави, — пише Кант, — розуміється не благополуччя громадян і їх щастя— адже щастя (як стверджує і Руссо) може зрештою виявитися набагато більш приємним і бажаним в природному стані чи навіть при деспотичному правлінні; під благом держави розуміється вищий ступінь узгодженості державного ладу з правовими принципа­ми, прагнути до якого зобов?язує нас розум через певний катего­ричний імператив». Отже, кантівський висновок про те, що бла­го і призначення держави — у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, і дає підстави вважати Канта одним з головних творців концепції правової держави.

Тому Кант не надавав особливого значення традиційній кла­сифікації форм держави за числом правлячих осіб (монархії, ари­стократії, демократії), вважаючи її вираженням букви, а не духу державного ладу. Він вважає: «Громадянський лад кожної держа­ви повинен бути республіканським». Він заснований, по-перше, на принципах свободи членів суспільства; по-друге, на залежно­сті усіх від єдиного законодавства; по-третє, на законі рівності усіх. Філософ не очікує і вважає даремним бажати, щоб королі філософствували або філософи були королями. Верховенство на­роду, проголошене Кантом слідом за Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі. Але він зовсім не помишляє про дійсно широку, неурізану демократію. Для нього республіка не синонім демократії, а монархія — не синонім абсолютизму. Для філософа головне — республіканський лад, будь-то навіть самодержавна форма влади, якщо в ній реалізований принцип свободи, механізм її захисту — поділ влади, адже і де­мократія піддається трансформації в деспотизм.

Республіканський лад, згідно з Кантом, забезпечує умови існування правового громадянського суспільства, де свобода під­легла зовнішнім законам і зв?язана з незборимою владою. Тут народ-суверен, правитель — повірений держави, володіючий ви­конавчою владою, народ-суддя, «сам судить себе через своїх спів­громадян» — присяжних.

Правовий стан громадянського суспільства не допускає пра­ва на обурення чи повстання. Кант вважає: «Обов?язок народу терпіти зловживання верховної влади, навіть ті, які вважаються нестерпними». Це — правовий наслідок із природи громадян­ського союзу. Він вітає тільки законодавчі реформи, проведені самим сувереном. Але навіть якщо революція відбулася, «удала­ся і встановлено новий лад», то це «не може звільнити підданих від обов?язку підкоритися як добрих громадян новому порядку речей» і новому уряду.

Правовим наслідком із природи громадянського союзу Кант вважає і право покарання і помилування. Порушення публічних законів, що позбавляє порушника можливості бути громадяни­ном, він називає простозлочином. Зловживання довірою — при­ватним злочином. Злочини, що піддають небезпеці все суспільст­во, — публічними. Покарання по суду, передбачене законодавцем, не засіб сприяння якомусь благу, але лише за здійснений злочин. Караючий закон є вимога категоричного імперативу. Спосіб і міра покарання, за Кантом, які суспільна справедливість робить для себе принципом і мірилом, — принцип рівності перед судом.

І. Кант не погоджується з Беккаріа про необхідність заміни смертної кари злочинця довічним рабством. «Якщо ж він убив, то він повинен вмерти». Філософ допускає виключення лише для вбивства матір?ю новонародженої позашлюбної дитини й убивства на дуелі. У противному випадку, на його думку, заміна смертної кари — це порушення рівності між злочином і пока­ранням, справедливості як ідеї загальних законів.

Міжнародне право, яке повинне б скоріше називатися міждер­жавним, на думку Канта, — це те право, «...коли одна держава, розглядувана як моральна особа стосовно іншої держави, у стані природної свободи...робить своєю задачею установити почасти право на війну, почасти право під час війни, почасти право зму­шувати один одного вийти з цього стану війни, с^ало бути, уста­новити лад, що забезпечує міцний мир....... У філософському

проекті «До вічного миру» його автор із прогресивних позицій аналізує проблему, таврує загарбницькі війни, засуджує підго­товку до них, ратує за дотримання міжнародних договорів, роз­виток міждержавних торгових і культурних зв?язків.

Проект майбутнього «вічного миру» Кант зв?язує з федераці­єю вільних держав (з республіканським ладом). ГДе буде союз рівноправних народів (але не держава народів). Його ідеї май­бутньої мирної спільності всіх народів Землі для встановлення загальних законів їх спілкування, про право громадянина сві­ту — також набагато випереджали свій час.

Таким чином, вчення Канта про право і державу було ство­рено з урахуванням наслідків і під безпосереднім враженням Фран­цузької революції. Радикальні ідеї Просвітництва, конституцій­них актів революції він переплавив у своїй глибоко продуманій теоретичній системі в політичну програму лібералізму, струнке вчення про право, правову державу, громадянське суспільство.


Категорія: Історія політичних і правових вчень (Шпаргалки)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter