Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Соц.-пол. і прав. думка України (Семінари)


Тема 6. Політико-правові вчення України середини XIX - початку XX століття

Концепції конституціоналізму Кирило-Мефодіївського товариства
(М. Костомаров, Г. Андрузький)


Перші десятиліття другої половини XIX ст. домінуючими в політико-правовому житті в Україні були такі проблеми:

1. Ліквідація кріпацтва в економіці, соціальній і правовій сферах.

2. Боротьба за поширення ідей європейського лібералізму і просвітництва.

3. Відстоювання у всіх можливих формах інтересів та прагнень селянської маси.

Для вирішення цих завдань важливе значення мав вплив наслідків діяльності декабристських організацій в Україні. Брати Муравйови-Апостоли, Борисови, а також С. Волконський, Ю. Люблінський, І. Горбачевський, О. Юшневський були найактивнішими провідниками, ідеологами й учасниками руху, що мав на меті державний переворот, спрямований проти самодержавства і кріпаччини. Саме в Тульчині та Києві розробле­но, обговорено й затверджено у 1823 р. «Руську правду» П. Пестеля - перший проект новітньої конституційної думки на українських землях.

І хоча більшість українських декабристів, за словами М. Драгоманова, «не мали почуття національної самосвідомості», це не зменшує внеску палких прихильників французьких просвітників і революціонерів у за­гальнолюдську й українську конституційну думку та політико-правове вчення про права й свободи людини.

Щоб покласти ці ідеї на національний ґрунт перед освіченим про­шарком громадянства постало завдання поширення серед селянства освіти, виховання політичної культури. Тому велику увагу було звернено на організацію шкіл, видання національної літератури, що мало служити пробудженню політичної та правової самосвідомості в українського населення.

Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політико-правової думки загалом зробило Кирило-Мефодіївське товариство, котре як таємна політична організація утворилось наприкінці 1845 — початку 1846 р. Товариство об’єднувало молодих учених, політиків, письменників. Це був цвіт української інте­лігенції. До нього належали М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко. Революційно-радикальне крило товариства, до якого входили Г. Андрузький, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та ін., керувалося «теорією насилля». З Товариством підтри­мували зв’язок діячі визвольного руху Білорусії, Росії, Польщі, Болгарії, Чехії, Сербії, Хорватії.

Існує декілька точок зору про створення Кирило-Мефодіївського товариства. Деякі вчені вважають, що воно виникло на основі інтелі­генції Харківського та Київського університетів (грудень 1845 - січень 1846 рр. і проіснувало до березня 1847 р.), інші теоретики стверджу­ють, що товариство виникло на базі гуртка «Українська молодь», який виник 1843-1844 рр. у Києві, а базою був Київський університет. До кінця 1846 р. входило 11 осіб, - це була молодь віком від 19 до 25 років. Ще близько 100 осіб підтримували братство.

Кирило-Мефодіївське товариство ставило за мету об’єднати всі слов’янські народи у федерацію. Лідерами більш поміркованого політичного крила товариства були О. Марковим, Д. Пильчиков, М. Савич, О. Тулуб, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. Вони сповідували реформізм, християнську смиренність, мирну пропаганду політико-правових ідей товариства.

Політико-правова програма Кирило-Мефодіївського товариства ви­кладена у «Книзі буття українського народу» або її ще називали «Закон Божий» і в «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія». Основними завданнями члени товариства вважали:

1. Ліквідацію само­державства.

2. Скасування станів і кріпосного права.

3. Визволення й об’єднання слов’янських народів у федеративну республіку з парла­ментським ладом.

4. Надання кожному народові автономії.

5. Запро­вадження загальної освіти народів. Програмні положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули роз­крити політичний ідеал, здійснення якого принесло б, передусім, сво­боду Україні. Для цього, вони вважали, необхідно добре усвідомити й осмислити минуле та сучасне. Важливі кроки на цьому шляху зробили всі члени товариства.

Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене у березні 1847 р., за доносом студента Київського університету Олексія Петрова, який З березня повідомив поліцію. Таким чином влада дізналася про існуван­ня Кирило-Мефодіївського товариства - першої на Україні організації політичного спрямування. Спочатку шеф жандармів граф Орлов у листі до царя Миколи І писав, що «общество Кирило-Мефодиевских братчиков не более как ученый бред трех молодых людей». Однак це враження швидко розвіялося після арештів і обшуків на квартирах, особливо, Т.Г. Шевченка, у якого знайшли зошити з поемами «Кавказ», «Сон», «Юродивий» та інші. Цар Микола І наказав заарештувати всіх його членів. Товариство проіснувало лише 15 місяців, проте відіграло значну роль у розвитку суспільно-політичної та правової думки і визвольної боротьби в Україні. Поява Кирило-Мефодіївського товариства викликала У Миколи І страх українського сепаратизму, він розумів його як полі­тичний, духовний і правовий підрив царського режиму.

Миколу Костомарова (1817-1885) відомого українського історика, одного із організаторів і головних ідеологів Кирило-Мефодіївського братства, по праву вважають і фундатором української політології. Наро­ївся 16 травня в селі Юрасівці, Ольховатського району, Воронезької губернії в родині поміщика. Початкову освіту отримав у приватному пансіонаті в Москві, потім гімназія у Воронежі, далі Харківський університет який закінчив у 1837 р. Знайомиться з Квіткою-Основ’яненком, вивчає українські пісні, усну народну творчість, досконало вивчив українську мову. Він був вченим, літератором, українським і російським істориком етнографом, фольклористом, політиком, займався правом, знав багато іноземних мов. І. Франко відносив Костомарова до «апостолів кращої долі України». Помер і похований в Петербурзі. В 1967 р. ЮНЕСКО відзначала 150-річчя від дня народження Костомарова як вченого світо­вого рівня. А в СРСР твори багато років Пули сховані в спецсховищах називали його ворогом і українським націоналістом.

Він залишив велику наукову спадщину з політичної історії України: «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Гетьман­ство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло По­луботок», «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності» та ін.

У цих роботах поряд із політичними ідеями були закладені і правові теорії. Так, наприклад, ідеал М. Костомарова федеративна демократич­на слов’янська республіка. Особливо це просліджується у його роботі «Закон Божий» (Книга буття Українського народу): «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх брат і в своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії ні у Болгар».

М. Костомаров мріяв про втілення ранньохристиянської ідеї повної соціальної справедливості, свободи, рівності, братерства, скасування кріпацтва і станових відмінностей. На засадах християнської моралі будуть неухильно дбати про освіту і добробут народу, його культуру. Як провідник «теорії народного елементу» в політико-правовому процесі М. Костомаров ідеалізував «український дух», «українську раціональну демократію», «братерське співжиття рівних слов’янських народів».

Особливий акцент М. Костомаров робив на федеративному устрою слов’янської держави. Федеративною державою, за його політико-правовою теорією, повинні управляти обрані на чотири роки президент і конгрес. У такій державі мало бути невеличке спільне військо, одна­кова грошова система, загальне керівництво зовнішніми відносинами. Отже, у такій федерації простежувалося чимало конфедеративних рис.

Микола Костомаров практично був головним ідеологом Кирило-Мефодіївського товариства (братства) та вів полеміку з іншими членами. Слід відзначити, що поділяючі загальні засади своєї політико-правової програми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання. М. Костомаров вважав першочерговим домагатись єдності слов’ян. П. Куліш наголошував на розвитку, насамперед, української культури. Тарас Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців. За радикалізм своїх ідей Т. Шевченко був покараний найжорстокіше.

Саме під впливом Т. Шевченка та одного із засновників братства у Гулака була зроблено декілька проектів конституції Слов’янських Сполучених Штатів (без Росії), автором яких став 20-річний студент юридичного факультету Київського університету Г. Андрузький.

Георгій (Юрій) Левович Андрузький народився 26.05/08.06.1827 р. в селі Вечірки Пирятинського повіту на Полтавщині в багатодітній сім’ї відставного майора. Рік смерті невідомий. Освіту отримав в першій Ки­ївській гімназії. Закінчив юридичний факультет Київського університету.

Написав у 1846, 1847 роках два проекти Конституції:

1. «Про­ект досягнення можливого ступеня рівності і свободи» (переважно в слов’янських землях).

2. «Ідеал держави».

Під час арешту 30 березня 1847 р. обидва проекти, а також зошит віршів були вилучені і долучені до справи, як активного члена Кирило-Мефодіївського братства. Після суду був висланий до Казані під нагляд поліції. Під час другого обшуку в Казані жандарми знайшли 14 зошитів з крамольними записами. Серед них був новий третій варіант Конституції під назвою: «Нариси Кон­ституції Республіки». Цей проект вважається найбільш повним.

1. Ідея створення федерації семи слов’янських народів (без Росії) у межах три­кутника Дон - Польща - Південні слов’яни - Слов’янських Сполучених Штатів.

2. Територіальний устрій: федерація - штат (держава) — об­ласть-округ-община.

3. Об’єднання всіх Українських земель (Галичи­ни, Наддніпрянської України, Причорномор’я та Криму) в єдину державу (штат).

4. У кожному штаті існує свій сейм та президент, що обираються на чотири роки, міністерства.

5. Федерація має свій загальний парламент та президента. 6. Створення федерації слов’янських народів можливо лише за умови їх незалежності від Російської імперії. Закінчувався про­ект словами: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію».

19 березня 1850 року Г. Андрузький знову заарештований в Казані, на суді звинувачений у злісному порушенні режиму, і як результат, засуджений до ув’язнення в Соловецький монастир. Відбування покарання з 1850 по 1854 р. Вийти на волю допомогла Кримська війна Соловецькі острови та монастир у липні 1854 р. були атаковані англо-французькою ескадрою. Гармати розбили в’язницю. Г. Андрузький мав нагоду втекти, але він відзначився хоробрістю при обороні Соловецького монастиря і в нагороду був звільнений з випробувальним терміном. Йому дозволили служити чиновником по юридичним справам в Архангельську з 1854 по 1857 рр.

Сестра Г. Андрузького виклопотала у царя дозвіл повернутися на батьківщину в Україну. Працював в Полтавській судовій палаті. В 1864 році піднімалося питання про зняття нагляду поліції. Як про­жив останні роки і коли помер невідомо.


Категорія: Соц.-пол. і прав. думка України (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter