Поняття правоутворення та правотворчості, їх відмінність


Тема 8. Правоутворення та форми права


1. Поняття правоутворення та правотворчості, їх відмінність


Правоутворення – це правове поняття, що охоплює різні форми та способи виникнення і буття права, його упорядкування і розвитку.

Змістовна сторона правоутворення включає всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права:

  • його зовнішнє відображення в письмових правових документах (нормативних договорах, судових прецедентах тощо);
  • існування у ненормативному вигляді (правосвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини тощо);
  • процеси виникнення правових моделей поведінки та їх фактичної реалізації.

Сучасне розуміння сутності правоутворення базується:

– на концепції спільності і відмінності права і закону, згідно з якою право може існувати і поза своєю інституційною формою (законодавством) у вигляді рівного і справедливого масштабу свободи, який знаходить своє відображення у правових принципах, суб`єктивних правах, конкретних правовідносинах і т.ін.;

– на теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство – спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають громадянами. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право в формі типових правовідносин, що зумовлені соціальними чинниками, емпіричною правосвідомістю населення. Роль держави полягає у дослідженні, узагальненні і систематизації масових видів правової поведінки, правової взаємодії членів громадянського суспільства. Держава формулює це «право суспільного життя» у формалізованих, загальнообов`язкових правилах поведінки, зовнішньо відображених у законодавстві – системі нормативно-правових документів. Крім цього, держава за допомогою примусу й інших форм державного впливу забезпечує реалізацію юридичних приписів всіма громадянами і охорону їх від порушень;

– на принципі поділу влад, який по суті є розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством.

Таким чином правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів:

– формування певних суспільних відносин в громадському житті, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру, тобто відбувається їх самоврегулювання;

– узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникла еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових документах;

втілення формалізованих правових норм в конкретні суспільні відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді правових норм, а й правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити рівні правоутворення:

– гносеологічний, який відображує процес виникнення і ставлення права у формі правосвідомості;

– матеріальний, на якому право формується у вигляді конкретних правовідносин – правового зв’язку суб’єктивних прав і обов’язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки;

– інституційний, якому притаманне існування права як системи правових норм.

Відтак, сучасне розуміння правоутворення відрізняється від нормативного підходу, що превалював і базувався на процесі правотворчості. Правотворчість в рамках вище викладеного тлумачення правоутворення є одним із його етапів, рівнів, форм.

Правотворчість – це правова форма діяльності держави за участю громадського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні – Верховна Рада) або народу (громадського суспільства) у передбачених законом випадках.

Законотворчість – важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості – всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з’являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість – поняття вужче ніж правотворення, вона – частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням – це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.


Статистика
0  
Всього матеріалів 4313
0  
Всього коментарів 2
0  
Користувачів 48
Наші партнери
Оновлення new
  • Законодавство про цивільне судочинство
  • Цивільне судочинство здійснюється відповідно до: Конституції України, якою встановлені основи організації і діяльності суду, правовий статус громадян
  • Відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення
  • Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру
  • Розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами
  • Суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин
  • Право на перегляд справи та оскарження судового рішення, обов’язковість судових рішень
  • Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають
  • Змагальність сторін, диспозитивність цивільного судочинства
  • Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та
Інформація
Голосування
Оцініть сайт