Розділ 11. Поняття і сутність права

Розділ 11

ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ПРАВА

11.1. Поняття та ознаки права

У праві як складній
категорії можна виділити юридичну та
соціальну сторону. У суто юридичному сенсі слова пра­во — це система
загальнообов’язкових, формально визна­чених, встановлених і забезпечуваних державою правил поведінки. Право як соціальне
явище є регулятором суспіль­них
відносин. Через формальне закріплення міри свободи, рівності і Справедливості
право виражає єдність загально-соціальних і
групових інтересів.

Право — це система загальнообов’язкових,
формально-визначених, встановлених і охоронюваних державою пра­вил поведінки,
що виражає міру свободи і справедливості, досягнуту суспільством, і служить для
регулювання суспільних відносин.

Сутність і цінність
права як явища соціального порядку виявляється через його ознаки:

1) загальнообов’язковість.На відміну від інших
соціальних норм правові приписи
адресовані всім учасникам правових відносин і є обов’язковими для них;

2) нормативність. Право складається із правил загального характеру, розрахованих на неодноразове застосування. Право виступає як рівний масштаб і модель поведінки людей;

3) формальна визначеність. Правові норми, як правило, фіксуються письмово, вони мають
певну логічну структуру. Право встановлює певні
рамки поведінки суб’єкта, чітко формулюючи його права і обов’язки;

4) системність. Право є цілісною системою взаємопов’язаних норм;

5) зв’язок з державою. Право пов’язане з державою перш за
все тим, що правові норми встановлюються або офіційно визнаються державою. Право
охороняється державним примусом;

6) регулятивна. Право виступає як регулятор суспільних відносин і в цьому полягає його
головна соціальна цінність;

7) вираз міри свободи і
справедливості. Право нерідко називають математикою свободи.
Дійсно, право втілює основні права і свободи
людини, надає людині легальну можливість реалізувати свої інтереси. Крім того, воно встановлює баланс між поведінкою людини
та її соціальним становищем (справедливість);

8) процедурність. Процедура, тобто встановлений порядок і послідовність дій, передбачена як для видання,
так і для реалізації юридичних норм;

9) компромісний
характер. Право за своєю природою є
інструментом соціального компромісу, своєрідного договору в масштабі суспільства.

 

Сутність — це внутрішній зміст предмету, що виражається в єдності всіх його різноманітних
властивостей і від­носин. Визначення сутності права, врешті-решт, зводиться до відповіді на три питання: «Хто створює право
Кому воно має служити Яким чином
виявляється сутність права » Представники
різних шкіл права по-різному відповідають на ці питання.

Прихильники соціологічного
напряму за аналогією з сутністю держави
виділяють два аспекти у сутності права: класовий і загальносоціальний. Кожний з них переважав у певний період історичної еволюції. Загальносоціальна
сутність права полягає в тому, що право виражає узгоджену волю населення, сформовану в результаті взаємних поступок. Право створювалося людьми для
задоволення потреби у врегулюванні і
передбачуваності соціальних взаємодій
в умовах нерівності. Люди не можуть існувати, не взаємодіючи, не створюючи колективів і організацій. Про­ те в більшості своїй інтереси і потреби людей не
збігаються, оскільки всі люди мають різні здібності, різне матеріальне та
соціальне становище.

Унаслідок цього їхня спільна діяльність
передбачає на­явність чітких правил, що визначають
рівний і загальний масштаб поведінки. Обов’язковість дотримання таких
пра­вил додає людським діям передбачуваність, керованість, а всьому суспільству
— стабільність і впорядкованість його життя.

Класова сутність права
полягає й тому, що воно виражає волю панівної соціальної спільноти (касти, стану, класу). Вперше право з волею правлячої групи
пов’язав Т.Гоббс, кажучи, що «право є продукт волі тих, які мали верховну владу
над іншими». Надалі цю ідею сприйняли К.Маркс і Ф.Енгельс, уточнивши, що право
«є зведена в закон воля економічно панівного класу, зміст якої
визначається мате­ріальними умовами його
життя».

На різних етапах розвитку суспільства
класовий аспект може домінувати, впливати на
загальну спрямованість правового
регулювання, або відступати на другий план. Для сучасного етапу розвитку права характерним є розширення його загальносоціального змісту.

Прихильники природно-правового
підходу до права вбачають сутність права
виключно в його загальнолюдсько­му змісті, у закріпленні правом цінностей індивідуальної свободи, незалежності та безпеки. Право виступає як фор­малізоване добро, справедливість, милосердя,
гуманізм.

Нормативістське
розуміння абстрагується від соціа­льних характеристик права і тому
пов’язує сутність права виключно з волею
держави. Так, за визначенням росій­ського юристаВ.М. Хвостова, правомє «ті норми поведінки, які узяті під захист державою».
Призначення права поля­гає в тому, що воно є
державно-владним нормативним ре­гулятором суспільних відносин і поведінки людей, узго­дження
їх інтересів, примирення конфліктів.

Із яких би позицій не
оцінювалася сутність права, вона виявляється через такі якісні риси права, як його ознаки,принципи, функції.

 

11.3. Функції права

Функції права — це основні напрями впливу права на людину і суспільство (на суспільні
відносини). Категорія функцій права допомагає з’ясувати соціальне
призначення

права, характер його впливу на поведінку учасників
суспіль­них відносин.

Розрізняють загальносоціальніі спеціально-юридичні функції права. Якщо з приводу спеціально-юридичних функцій спостерігається єдність поглядів учених-юристів, то перелік загальносоціальних функцій права у
кожного свій. Як правило, його складають такі загальносоціальні функції:

1) інформаційна — полягає в інформуванні індивідів про їхні права та обов’язки;

2) орієнтаційна — полягає в націлюванні індивідів на позитивні правові установки, на здійснення правомірних і утримання від неправомірних дій;

3) виховна — полягає в загальноправовому впливі на духовну сферу, націлена на виховання
поваги до права;

5) стабілізаційна — полягає в забезпеченні стабільності і відтворення соціальної
системи, в якій діє право.

Крім того, в окремих
роботах указують на такі загаль­носоціальні функції:

6) функцію соціального контролю — полягає в тому, що поряд із мораллю, релігією та іншими соціальними регуляторами, право впливає на поведінку людей, направляючи
його у бажаний для суспільства бік;

7) організаторська — полягає у встановленні, зміні та припиненні відносин між учасниками
суспільного життя;

8) управлінська — полягає в мобілізації учасників суспільного життя на виконання певних соціальних завдань, вирішення певних соціальних проблем.

Оскільки право впливає на багато сфер
людської діяль­ності, можна також говорити
про наявність економічної, політичної,
ідеологічної функцій права. Але для юриста принципове значення мають власне юридичні функції права: регулятивна та охоронна.

Регулятивна функція
права виявляється в тому, що при­писи правових норм вносять упорядкованість у суспільні відносини. Виконуючи функцію
регулятора суспільних відносин, правова норма указує індивіду на
лінію його по­ведінки в тому або іншому
випадку. Дія цієї функції ви­являється
у дозволах, рекомендаціях, пільгах і заохочен­нях. Регулятивна функція права має первинне значення. Вона найбільшою мірою відображає природу права:
суб’єк­там права надається
правомочність, у межах якої вони діють вільно,
на свій розсуд.

Розрізняють різновиди
регулятивної функції: регуля­тивну статичну і регулятивну динамічну. Регулятивна статична функція права виявляється в
закріпленні тих або інших стабільних
станів (статусів): статусу особистості, статусу
юридичної особи, форм держави, компетенції дер­жавних органів, повноважень посадовців тощо. Регулятив­но-статична функція реалізується за допомогою
дозвільних та заборонних норм і
правовідносин пасивного типу, що виникають
на їхній основі. У подібних ситуаціях суб’єкти права самі, за власною ініціативою проявляють правову активність.

Регулятивна динамічна функція права «обслуговує» соціально-правові процеси: торгівлю,
виробництво нових цінностей, перехід майна
та інших благ від одних осіб до інших. Вона втілена в інститутах цивільного,
адміністра­тивного, трудового права,
які опосередкують процеси в економіці, інших сферах суспільного життя.

За допомогою
регулятивно-динамічної функції право визначає, якою повинна бути майбутня поведінка людей. Ця функція здійснюється за допомогою
зобов’язуючих норм. Так,
законодавством встановлені обов’язки виконати військовий обов’язок, платити податки, дотримуватися трудової дисципліни, виконувати
зобов’язання за догово­ром тощо.
Регулятивно-динамічна функція знаходить свій прояв у правовідносинах активного типа.

Охоронна функція полягає
в тому, що право захищає соціальні цінності,
блага, суспільні відносини шляхом встановлення заборон, обмежень і покарань за порушення заборон. Основне призначення
охоронної функції права полягає в запобіганні
порушенням норм права. Ефектив­ність охоронної функції є тим вищою, чим більше суб’єктів права підкоряються її розпорядженням. Охоронна функція носить похідний від регулятивної функції характер.
Вонапокликана забезпечити нормальну дію
регулятивної фун­кції права.

Т.Н.Радько і О.Ф.Скакун
виділяють також компенса­ційну, обмежувальну і
відновну функції права. Т.Н.Радько розглядає
їх як самостійні функції, а О.Ф.Скакун як різно­види охоронної функції права.

Компенсаційна функція права полягає у відновленні соціальної справедливості. Наприклад,
уразі незаконного звільнення з роботи можлива одночасна
реалізація віднов­ної та компенсаційної
функцій: відновлення на роботі та компенсація за вимушений прогул.

Конституція України
передбачає відшкодування (ком­пенсацію) матеріальної або моральної шкоди,
заподіяної незаконними рішеннями,
діями або бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовців (ст.56), у разі скасування
рішення суду як не­правосудного держава
відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, заподіяну безпідставним засудженням (ст.62).

Обмежувальна функція виявляється у встановленні певних меж для суб’єктів права.
Метою є недопущення свавілля індивідів один
до одного. Ці обмеження формулю­ються у
заборонних та зобов’язуючих нормах. Обмеження прав
— це свого роду урівноваження протилежних інте­ресів. Так, Конституція України, закріплюючи політичне та ідеологічне різноманіття (ст.15), одночасно
прямо за­бороняє створення і
діяльність політичних партій і громад­ських
організацій, програмні цілі або дії яких направлені на ліквідацію незалежності України, зміну
конституцій­ного ладу насильницьким шляхом, порушення сувереніте­ту і територіальної цілісності держави, пропаганду
війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної
ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення.

Завдяки обмежувальній
функції право виступає гаран­том стабільності і справедливості в суспільстві, найважли­вішим інструментом правопорядку і
реалізації права лю­дини і громадянина.

Відновлювальна функція права посідає особливе місце в меха­нізмі
правової дії. За допомогою правових засобів відновлюється колишнє правове положення
суб’єкта права, особа знову стає володарем тих прав, яких вона була
позбавлена (їй повертається її майно, вона
відновлюється на роботі, реабілітується її ім’я, відновлюється порушений громадський
порядок).

 

11.4. Цінність права

Цінність права — це його позитивна значущість (роль) у задоволенні потреб суб’єкта.

Поняття цінності права
покликане розкрити його пози­тивну роль для
суспільства, окремої особи. І легістський, і юридичний
типи праворозуміння, і різні правові школи визнають цінність права, проте бачення цієї категорії у них різне.

Із позицій легістського
підходу право має перш за все інструментальну цінність. Воно додає
діям людей орга­нізованість, стійкість,
узгодженість, забезпечує їхню підконт-рольність, і тим самим вносить порядок у суспільні
відноси­ни, робить їх
цивілізованими. Державно-організоване су­спільство не може без права налагодити виробництво мате­ріальних благ, організувати їх
більш-менш справедливий розподіл. Право
закріплює і розвиває ті форми власності, які внутрішньо властиві природі певного ладу. Воно виступає могутнім засобом державного управління. Вихідним
для розуміння права в цій якості є
його особливості як інституційного
утворення, а саме: загальнообов’язкова норматив­ність, формальна визначеність,
державна гарантованість.

Юридичний тип праворозуміння, якому у принципі властиве аксіологічне (ціннісне)
бачення права, стверджує, що право — не тільки інструмент, а й самостійна
цінність. Власна цінність права — це вираз у праві свободи та ак­тивності людей відповідно до
принципів рівності та спра­ведливості. Право надає учасникам суспільних відносин простір для свободи у вигляді суб’єктивних прав; одночас­но
воно направлене на виключення свавілля як з боку осо­би, так і з боку держави.

Власна цінність права має
два виміри і виявляється у вигляді соціальної цінності права і особистісної цінності права. Соціальна цінність права полягає
в тому, що:

– за допомогою права забезпечується загальний стійкий порядок в суспільних відносинах;

– завдяки праву досягається
визначеність, точність у самому змісті суспільних
відносин. Правове регулювання здатне охопити соціально корисні форми
правомірної поведінки, відокремити її від свавілля та несвободи;

– право забезпечує можливість
нормальних активних дій людини, бо перешкоджає
незаконним втручанням у сферу її правомірної діяльності
за допомогою механізмів юридичної відповідальності та інших
примусових заходів;

– право у
цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне поєднання свободи і
справедливості;

– на
правовій основі формуються інститути громадянського
суспільства: ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча система, вільна «четверта влада» (засоби масової інформації) і
правова держава.

Особистісна цінність
права полягає в тому, що воно виражає масштаб свободи особи у
суспільстві та втілює ідеї рівності і справедливості. Зокрема, право виступає критері­єм правильного розподілу
матеріальних благ, воно утверджує рівність усіх громадян перед законом незалежно від
їхнього походження, матеріального положення, соціального статусу тощо. Цінність
права, таким чином, полягає в тому, що воно пронизане гуманними засадами. Гуманістичний характер права виявляється не тільки в тому,
що воно відкриває осо­бистості доступ до благ, а також і в тому, що воно
виступає дієвим засобом її
соціальної захищеності.

Цінність права полягає й
у тому, що воно виступає мо­гутнім чинником прогресу, джерелом оновлення суспіль­ства відповідно до історичного ходу
суспільного розвитку. Його роль особливо
зростає в умовах краху тоталітарних режимів, утвердження нових ринкових
механізмів. Право у таких ситуаціях відіграє помітну роль у
створенні якісно нової сфери, в якій тільки
й здатні затвердитися нові форми спілкування
та діяльності. У нинішніх умовах право на­буває справді планетарного
значення. Право є єдино мож­ливим
цивілізованим засобом розв’язання проблем глобаль­ного характеру.

Зрештою, цінність права — це здатність права служити метою і засобом для
задоволення соціально справедливих, прогресивних
потреб і інтересів індивідів і суспільства в цілому.

 

11.5. Право як явище цивілізації і культури

Термін «цивілізація»
з’явився порівняно недавно. Впер­ше його використав відомий економіст маркіз Віктор де
Мірабо (1757 р.). У XIX ст. слово «цивілізація»
вперше з’явилося у множині, що свідчить про початок визнання дослідниками різноманіття та
відмінностей у цивілізацій-ному устрої народів впродовж тисячоліть світової
історії.

Поняття «цивілізація» є
вельми багатозначним. Іноді його вживають як синонім культури, рівню суспільного, матеріального і духовного розвитку.
У найбільш загальному вигляді Цивілізація — це співтовариство
людей, об’єднане основоположними духовними цінностями та ідеалами, що має стійкі особливі риси у соціально-політичній
організації, економіці, культурі та
психологічне відчуття належності до
цього співтовариства. Сучасна наука виходить з уявлен­ня про наявність трьох
основних типів цивілізацій: західно­го, східного і цивілізацій природних
співтовариств.

Цивілізація і правова
культура нерозривно пов’язані. Правова культура вбирає у себе духовний потенціал люди­ни, її прагнення до права як
найважливішого засобу гума­нізації всієї системи суспільних відносин. Право за своїм призначенням звернене до людини,
перш за все як до істоти соціальної та
цивілізованої. Розвиток цивілізації супрово­джується розвитком права (інститут громадянства, інсти­тут примусу, інститут сім’ї,
інститут охорони власності тощо), а інститути
права, у свою чергу, несуть на собі від­биток певної цивілізації та певного
рівня правової культу­ри. У цьому сенсі
російський учений С.С.Алексеев виділяє такі
етапи розвитку права і цивілізації:

1) право сильного —це доцивілізаційна
стадія правово­го розвитку. Сутність
права на цій стадії полягає в тому, що право належить просто сильному. На праві сильного, вира­женому в стійких звичаях,
ґрунтувалися такі інститути доцивілізаційного життя, як «ватажок», «старшинство», «ієрархія підлеглості». Однією з його модифікацій є кулач­не право — позитивне право перших
етапів становлення і розвитку цивілізації (азіатських
теократичних, рабовлас ницьких, феодальних
суспільств), коли в суспільстві як домінуючі сили виступають влада та релігійна ідеологія;

2) право влади — це позитивне право більш розвинутих ступенів цивілізації, коли в
суспільстві все більше затверджується світська влада (феодальне суспільство із
освіченою владою,
капіталістичне, буржуазне суспільство, сучасні суспільства з авторитарною владою). Тут позитивним правом визнаються всі норми, що
виходять від влади і захищаються нею;

3) право держави — право, яке складається в умовах обмеження, гуманізації та
демократизації державної влади. Воно стає нормативним утворенням,
що займає рівновелике місце із державною владою;

4)
право громадянського суспільства — це вищий на сучасній стадії розвитку цивілізації
ступінь позитивного права, що найбільше зближується
із природним правом. Його базис утворюють
природжені права людини, які є основою для визначення правомірності юридичних норм, що вводяться та підтримуються владою.
На цьому етапі право найбільшою мірою розкриває свій
потенціал як явище цивілізації і культури.

У міру поглиблення
цивілізації, переходу її на нові, вищі ступені накопичення цінностей відбувається розвиток пра­ва
як глобального явища, отримання ним якостей та харак­теристик, що відповідають його
природі.

Т.В.Кашаніна в процесі правового розвитку
убачає такі стадії:

1) стадія дитинства — архаїчне право. Хронологіч­ні рамки цієї стадії — з моменту виникнення права, при­близно до IX—XI ст. Головною його особливістю є
локаль­ний, місцевий характер
(«племінне право»), оскільки в кожній родовій або сусідській громаді, у кожного племені, у кожного етносу склалася своя
система норм. Норми ар­хаїчного права
виробляються «знизу», самим народом. Найчастіше
вони набувають характеру звичаїв (« звичаєве право») і
починають охоронятися не самими одноплемін­никами як раніше, а органами управління, що виділяють­ся з їхнього складу (вождями, дружинниками,
жерцями тощо). За своїм характером це все ще «варварське право». Зокрема, для розв’язання
конфліктів нерідко застосовувалися силові методи (наприклад, кровна помета). За рівнем розвитку це — «примітивне право»,
оскільки відсутні за­гальні правові поняття,
вирішення спорів носить ритуаль­ний, а не юридичний характер, не проводиться відмінність між цивільними та кримінальними
справами;

2) стадія юності — станове, або корпоративне, право. Хронологічні рамки IX—XI ст. — XIII—XV ст. Його виникнення — результат поступового розвитку економіки, розподілу і спеціалізації суспільної
праці, соціальної і професійної диференціації суспільства. Стани
(селяни, земле­ власники, жерці) і корпорації
(торговці, ремісники) прагнуть
встановити однакові правила поведінки для захисту своїх інтересів. Таке станове право називають
протоправом, тобто попередником права, оскільки воно ще не має ознак загальності — воно поширюється на
окремий стан (касту, корпорацію).

3) стадія зрілості — розвинене право, або загальнодержавне право. Його виникнення відносять до XVI–XVIII ст. (Англія — XIV ст., Велике князівство Литовське — XVI ст., Франція і Росія — XVIII ст.). У сучасному світі загально­ державне право є переважаючим. Його головні особливості: цілеспрямоване формулювання норм
права переважно законодавчими органами
держави; захист правових норм державними (правоохоронними) органами.

Ю.М.Оборотов називає такі етапи розвитку права (іс­торичні типи): архаїчне
(міфологічне) право; античне (класичне) право; середньовічне (плюралістичне) право; національне (державне) право;
сучасне (соціальне) право. Соціальне право — це право, що звільнилося від гніту
дер­жави, що перетворило
природне право на критерій розвитку позитивного права, що сполучає традиції та новизну націо­нального права, міжнародного та
регіонального (напри­клад, європейського)
права.

У ході розвитку людства
можна виділити деякі загальні закономірності права як явища цивілізації і культури:

1) відносно громадян — перехід від заборонного дозвільного регулювання, до
розширення переліку та змісту суб’єктивних прав;

2) перехід від станового правового
статусу індивіда (коли він трактується правом виключно
як член касти, корпора

ції, стану) до правового
статусу автономної та самоцінної особи;

3) все
більше скріплення держави, всіх осіб, що мають владу, жорсткими заборонами, обмеженнями, дозвільним порядком їх функціонування;

4) становлення і вдосконалення
розвиненої системи правових засобів, у тому числі
й процесуальних, заснованих на ідеалах свободи
і гуманізму. Проте розвиток сучасної цивілізації відбувається нерівномірно
і суперечливо, оскільки у світі одночасно існують суспільства, які перебувають на
різних стадіях розвитку цивілізації. Разом із тим суспільний прогрес
не зупиняється, оскільки суспільства, які досягли вищого рівня розвитку, впливають на менш розвинені, прискорюючи темпи
їх розвитку.