Предмет, метод, принципи і система аграрного права

Розділ 1

Предмет, метод, принципи і система аграрного права

§ 1. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості

Галузь права — основний підрозділ у структурі права, його
ди­ференційована складова. Вона є сукупністю
певних норм права, що регулюють якісно особливі
суспільні відносини.

Разом узяті галузі права становлять систему права — його
зако­номірно послідовний склад. До нього входять як основні (профіль­ні, фундаментальні) галузі права, так і вторинні,
зокрема комплек­сні. До перших належать цивільне, адміністративне, кримінальне право
тощо. До других — господарське, аграрне, екологічне й бага­то інших галузей права. Слід зазначити, що нині у
зв’язку із урізно­манітненням суспільних відносин, а також форм їх правового
врегу­лювання, кількість комплексних
галузей збільшується. Аграрне пра­во було однією з перших комплексних
галузей.

Комплексні галузі права містять як норми основних галузейправа, при цьому істотно їх спеціалізуючи,
так і свої власні галузе­ві норми, які створюють їх
базу. Усі разом вони формують цілісну правову галузеву сукупність
норм.

Найхарактернішими
рисами правової спільності комплексних спеціалізованих галузей права є не так
методи правового регулю­вання, як особливі
принципи (загальні вихідні положення). Саме ці принципи, як зазначає С. С. Алексєєв, надають комплексним га­лузям
права специфічного галузевого відтінку.

Починаючи з 30-х і до 90-х рр. минулого століття єдиною
ком­плексною галуззю права, яка обслуговувала суспільні відносини в сільському
господарстві колишнього СРСР, у тому числі й в УРСР, було колгоспне право. Ця галузь права стосувалася тільки одного
суб’єкта суспільних відносин — колгоспів, що було зумовлено на­явністю самостійної колгоспно-кооперативної форми
власності та адміністративними методами керівництва господарськими проце­сами на селі.

У 70-х рр. закономірно виникла наукова ідея про потребу
сукуп­ного галузевого правового регулювання діяльності не лише колгос­пів, а й
інтегровано всіх сільськогосподарських (аграрних) підпри­ємств. Вперше її сформулював М. І. Козир як потребу
формування сільськогосподарського права, котре згодом
почали називати аг­рарним. У дискусії, яка
розгорнулася щодо цього, брали участь ук­раїнські
вчені — В. 3. Янчук, Н. І. Титова, В. С. Шелестов, В. К. По­пов, Ц. В. Бичкова,
3. А. Павлович та ін. Уже тоді необхідність іс­нування аграрного права
обгрунтовано доводили не стільки особ­ливостями суб’єктів аграрних відносин,
скільки унікальною специ­фікою їх
виробничо-сільськогосподарської діяльності як єдиного об’єкта цих
правовідносин. Адже тільки у сфері сільського госпо­дарства існує унікальне
органічне поєднання господарської діяль­ності
(праці) із землекористуванням, а самі землі виступають як ос­новний
засіб виробництва. Неповторні особливості процесу вироб­ництва сільськогосподарської продукції дістають вияв у всіх сіль­ськогосподарських структурах незалежно від форм
власності та гос­подарювання. Саме ця юридична специфіка суспільних
аграрних відносин стала першоосновою
вирізнення їх як предмета правово­го регулювання окремою комплексною,
інтегрованою і спеціалізо­ваною галуззю
аграрного права.

Аграрне право — порівняно нова галузь у системі права,
яка об’єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок
об’єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали сус­пільні відносини
в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах,
інших сільськогосподарських виробничих структу­рах, що існували у той час.
Об’єктом аграрних відносин цих різних суб’єктів стала насамперед їх
сільськогосподарська виробнича ді­яльність.
Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграр­ними
суб’єктами, проте має єдину спрямованість — на викорис­тання земель сільськогосподарського призначення для виробниц­тва відповідної продукції. Ця діяльність може
бути безпосередньо сільськогосподарською
або тісно з нею пов’язаною.

З виникненням України як суверенної держави, радикальнимизмінами суспільних відносин на селі у зв’язку з реалізацією земель­ної та аграрної реформ істотно розширилося та
набуло якісно но­вого змісту аграрне законодавство, що становить
нормативно-пра­вову базу аграрного права як
галузі права. Проте, як і раніше, во­но акумулює законодавчі акти, що
регулюють земельні, трудові, майнові, організаційні, управлінські та інші
відносини різних аг­рарних суб’єктів.

Аграрне право це, по-перше, комплексна галузь
права, яка є су­купністю різних за юридичною природою норм,
що регулюють ор­ганічний за змістом комплекс аграрних
суспільних відносин, а са­ме: земельних, трудових, майнових, організаційних,
управлінських та ін.; по-друге — інтегрована
галузь права, норми якої регулюють від­носини багатьох аграрних
суб’єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських
кооперативів, особистих селянських господарств,
приватних і державних аграрних підприємств та ін. їхня ді­яльність може бути заснована на приватній,
комунальній та дер­жавній формах
власності; по-третє, — це спеціалізована галузь пра­ва, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх
аграрних суб’єк­тів принципом їх основної діяльності, як
сільськогосподарська ви­робнича та пов’язана
з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку —
пов’язаність із використанням природних властивостей
земель сільськогосподарського призначення.

Можна
назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає в тому, що воно відповідає окремій аналогічній галузі еконо­міки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі еконо­міки.

Норми сучасного аграрного права України не можуть не
регу­лювати певною мірою й соціальні проблеми селян,
кількість яких, за переписом 2001 р., становить
32,8% від усього населення країни.

Розширення
предмета правового регулювання сучасного аграр­ного права України відбувається завдяки тому, що воно стосується не тільки відносин у сфері виробництва
сільськогосподарської про­дукції (які
залишаються основними), а й відносин у сфері перероб­ки сільськогосподарської
сировини, реалізації відповідної продук­ції та ін.

Отже, аграрне право України — це комплексна,
інтегрована і спе­ціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми,
які регу­люють аграрні відносини, що складаються у
сфері виробничої та пов’язаної з нею
сільськогосподарської діяльності під час використан­ня земель
сільськогосподарського призначення різними аграрними суб’єктами.

Ця галузь виникла у 70-х рр. минулого століття, пройшла
дис­кусійний етап свого становлення, утвердилась у комплексну, інте­гровану та спеціалізовану галузь права, яка
істотно розширила й якісно збагатила свій зміст внаслідок здійснення в Україні земель­ної та аграрної реформ.

§ 2. Предмет аграрного права України; його зміст та особливості

Предмет
аграрного права — це сукупність однорідних суспіль­них відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.

Дискусія з питань існування сільськогосподарського
(аграрно­го) права, яка відбувалася в 70-х рр., була
зумовлена начебто від­сутністю у нього власного предмета правового регулювання.
Проте при цьому не бралося до уваги те, що для
комплексних галузей права однорідність
суспільних відносин як предмета правового ре­гулювання
є відносною. Це пояснюється тим, що комплексна га­лузь права охоплює первинні норми інших галузей права,
спеціалі­зуючи їх відповідно до галузевого об’єкта правової регламентації
та їх суб’єктного складу, і водночас має
“власні” специфічні (здебільшого
— інтегровані) норми. Незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та
інтегрованих галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає
системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специ­фікою
єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина
предметно-змістовна спрямованість норм
аграрного права та їх спеціалізований харак­тер. Тому, як зазначає С. С. Алексєєв, комплексні утворення є до­сить
міцною правовою спільністю, що складається із спеціальних норм.

Отже, предмет правового регулювання є основою виокремлен­ня аграрного права в комплексну, спеціалізовану та
інтегровану га­лузь у системі права.

Комплексність аграрного права означає, що частина його
норм — похідні від норм основних профільних галузей
права: цивільного, адміністративного,
трудового та ін. Тому в системі аграрного пра­ва
є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.

Спеціалізованість аграрного права означає, що норми
основних профільних галузей не механічно переходять до
його складу, а за­знають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони
стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими,
аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації
значною мірою зумовлений особливо­стями правового статусу
суб’єктів аграрних відносин. Так, напри­клад,
для таких поширених суб’єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми
регулюють відповідні членські
відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).

Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене
або єдине правове регулювання відносин різних
аграрних суб’єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних
від­носин цих суб’єктів є те, що всі вони —
користувачі земель сіль­ськогосподарського
призначення як основного й незамінного засо­бу виробництва в процесі здійснення
ними виробничої та пов’яза­ної з нею іншої діяльності.

До системи аграрного права належать і власні первинні
норми, які регламентують суспільні відносини,
комплексний характер кот­рих лише генетично походить
від основних профільних галузей, а за своєю
суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють
відносини з ви­користання земель
сільськогосподарського призначення.

Йдеться про правову регламентацію специфічного виду
землеко­ристування — сільськогосподарську виробничу діяльність із вико­ристанням природних властивостей земель
сільськогосподарського призначення (передусім —
грунтів) як об’єкта аграрних відносин.

Під час переходу до ринкових відносин істотно
розширилось і урізноманітнилося коло суб’єктів аграрних
відносин. Виникли та набрали розвитку фермерські
господарства, сільськогосподарські кооперативи
(виробничі та обслуговуючі), особисті селянські гос­подарства, приватні аграрні підприємства тощо.

Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну,
комуналь­ну та державну власність на землю (ст. 78).
Він досить чітко врегу­лював правовий режим земель
сільськогосподарського призначен­ня, які є природною базою
сільськогосподарської виробничої ді­яльності. Ці землі мають пріоритетне
значення серед інших катего­рій земель
України.

Отже,
предмет правового регулювання аграрного права України на сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин знач­но
розширився і набув нового змісту порівняно з періодом станов­лення
сільськогосподарського (аграрного) права та його функціо­нування до 90-х рр.

По-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й
раніше були предметом аграрного права. Йдеться
насамперед про земельні відносини щодо земель сільськогосподарського
призначення, які є базовими в системі
аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідаціїмонополії державної власності на ці землі та запровадженню при­ватної власності на них.

По-друге, приватна власність поширилась і на
майнові аграрні від­носини, що уможливило виникнення
нових суб’єктів аграрних відносин, яких
раніше взагалі не могло бути. Це —
фермерські господарства, сіль­ськогосподарські
кооперативи різних видів, особисті селянські госпо­дарства, приватні аграрні підприємства, орендні
організації тощо.

Отже, предмет аграрного права увібрав у себе систему
якісно онов­лених, і цілком нових
суспільних відносин. Проте незмінним для їх юридичної природи є те, що об’єктом цих суспільних
відносин бу­ла й лишається виробнича господарська діяльність на землях сіль­ськогосподарського призначення. Можна лише
стверджувати, що поняття й зміст цієї
діяльності стали ширшими і вагомішими.

Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що
інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земель­них
і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як
процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного
права.

Отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині
регла­ментації правового режиму земель сільськогосподарського призна­чення), до предмета аграрного права належать земельно-трудовівід­носини (їх часто називають
просто трудовими).

Якщо
земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначен­ня, то аграрне право — лише правовий режим
останніх. При цьо­му норми земельного права є загальними положеннями,
вихідними засадами, які дістають специфічний
вияв у нормах аграрного пра­ва, що регулюють господарсько-виробничу
діяльність, пов’язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель
різни­ми аграрними суб’єктами.
Земельно-трудові відносини складаються переважно під час використання
земель як основного засобу ви­робництва
сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й
“відокремлені” земельні або трудові відносини. Що має міс­це тоді,
коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, га­лузі
сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного
пра­ва для різних суб’єктів аграрних відносин
(особливо — для сіль­ськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу
роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб’єктів.

Із
земельно-трудовими щільно пов’язані й майнові аграрні від­носини, в які
вступають різні аграрні суб’єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виник­нення
приватної власності не лише на землю, а й на майно (зде­більшого через паювання майна колишніх колективних сільського­сподарських
підприємств) істотно позначилися на характері сучас­них аграрних майнових відносин.

Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність та­ких аграрних суб’єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст.
163-166).

Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові
відносини у виробничих кооперативах та юридично зафіксовано існування при­ватних
підприємств, селянських (фермерських) господарств і орен­дних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст.
113-115).

Аграрне
законодавство України визначає спеціалізацію майно­вого статусу сільськогосподарських виробничих та інших кооперативів, фермерських господарств, особистих
селянських госпо­дарств.

Майнові аграрні відносини мають внутрішній і зовнішній
харак­тер. І навіть тоді, коли внутрішні виходять за межі аграрних струк­тур і розглядаються судами, вони не втрачають
своєї первісної юри­дичної аграрно-правової природи, оскільки органічно
пов’язані з внутрішніми аграрними відносинами.

До предмета аграрного права належать також організаційніта уп­равлінські відносини. Вони теж можуть бути як внутрішніми, так
і зовнішніми. Слід зазначити, що суть таких відносин істотно зміни­лася під час переходу від адміністративних до
ринкових методів господарювання в
аграрному секторі України.

За
умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійно­го характеру щодо вирішення проблем організації і
управлінської діяльності в усіх структурних формах сільськогосподарського ви­робництва. При цьому значно зміцнюються
демократичні засади управлінської діяльності, роль
правових актів, особливо статутів фермерських господарств,
сільськогосподарських виробничих і об­слуговуючих
кооперативів та ін.

Зовнішні
організаційно-управлінські відносини у реформовано­му секторі аграрної
економіки стосовно державного управління ни­ми,
переважно теж істотно змінюються. Проте це не означає ціл­ковитого невтручання державних органів у
зазначену сферу. Йдеть­ся лише про заміну
методів адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.

За сучасних умов розвитку соціальної правової держави,
виз­нання людини, її життя і здоров’я, честі й гідності найвищою со­ціальною цінністю, чомусь права селян захищено значно
менше, ніж права міського населення. Зважаючи на це,
аграрне право має містити також і комплекс соціальних аграрних відносин. На
жаль, поки що цим відносинам як елементу змісту сучасного аграрного права приділяється мало уваги, законодавство у цій
сфері перебу­ває не на належному
рівні. Що істотно впливає на стан виробни­чої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних структур.

Отже, предмет аграрного права України можна визначити
як сукупність комплексних, інтегрованих і
спеціалізованих суспільних аграрних
відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, майновими, організаційно-управлінськими, а також
соціальними; вони функціонують у процесі
здійснення різними аграрними суб’єк­тами
сільськогосподарської виробничої та пов’язаної з нею іншої ді­яльності.

Специфічної
й органічної єдності предмету аграрного права на­дають норми, які регулюють пріоритетний вид землекористування -— використання
земель сільськогосподарського призначення (переду­сім — грунтів) як об’єкта аграрних відносин.

Галузь
права традиційно визначається не тільки предметом, а й методами правового регулювання. Найбільш характерно це для ос­новних
профільних і однорідних за змістом галузей права. Для комплексних галузей цей фактор менш істотний, але його не мож­на й цілком відкинути.

Аграрне
право як комплексна галузь, що увібрала в себе різні суспільні відносини,
“зцементовані” характером сільськогосподар­ської виробничої
діяльності під час використання земель сільсько­господарського призначення, не може мати якогось одного спосо­бу і засобу правового впливу на сферу своїх
різноманітних відно­син, тобто одного і єдиного методу правового регулювання.
Має йтися про наявність в
аграрному праві елементів методів тих галу­зей права, певні складові яких у спеціалізованій
формі увійшли до зміс­ту цієї
комплексної галузі права. Але при
цьому істотними є профі­лююче місце і значення аграрно-земельних
відносин у системі аг­рарного права.

Сучасним
аграрним земельним відносинам, що базуються пере­важно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської
продукції різними аграрними суб’єктамиімперативного державного впливу
найбільш відповідним є методи диспозитивного впливу на поведінку цих
суб’єктів, тобто надання їм можливості
вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених
межах.

Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на акти­візацію методу юридичної рівності сторін у
майнових аграрних відносинах. Це не зменшує
протекціоністської ролі держави в за­безпеченні
гарантованості прав аграрних суб’єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарю­вання.

З
економічними та демократичними засадами діяльності сучас­них аграрних суб’єктів пов’язане поширення методу
локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення
централізованого правового
регулювання, як наявність прогалин в аграрному зако­нодавстві (наприклад, стосовно регламентації
земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

Метод поєднання імперативних і рекомендаційних
норм у сучасних аграрних відносинах має
правомірну тенденцію до посилення еле­ментів
рекомендаційності в їх регламентації.

Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права
України є поєднання державного правового регулювання аг­рарного сектора економіки з господарською самостійністю аграр­них суб’єктів (переважно як підприємницьких
структур).