Поняття, види й особливості аграрних правовідносин

Розділ 4. Аграрні правовідносини

§ 1. Поняття, види й особливості
аграрних правовідносин

Аграрне законодавство є однією з
провідних галузей законо­давства України і являє собою сукупність правових
актів, що регу­люють аграрні відносини. Аграрному законодавству притаманний
комплексний підхід. Це зумовлено тим, що в аграрному секторі економіки
складаються суспільні відносини, що регулюються нор­мами різних галузей права:
цивільного, фінансового, адміністра­тивного, земельного, кооперативного та ін.
Узагальнюючою озна­кою, що характеризує незалежність аграрного законодавства
(як і аграрного права в цілому) від інших галузей права, є сільськогос­подарське
виробництво з усім спектром суспільних відносин, пов’язаних із землеробством,
специфікою земельних відносин.

В які б відносини не вступав
виробник сільськогосподарської продукції: у фінансові, цивільні, кооперативні,
трудові, він має по­годити їх з можливостями використання землі, врахувати
ризик господарювання, що не залежить від людини (грунтово-кліматичні та інші
природні фактори: явища природи, специфічні особливос­ті окремих рослин і
тварин), врахувати факт використання землі й інших природних ресурсів як
основних засобів виробництва, вико­ристання як засобів виробництва живих організмів,
розбіжність ро­бочого періоду з періодом виробництва, що визначає його сезон­ність.
До того ж ці умови повинні бути враховані незалежно від форми власності на
землю та на основні засоби виробництва.

Специфіка сільського
господарства є основним об’єктивним фактором, що зумовлює зацікавленість
держави у відособленому регулюванні суспільних відносин, що виявляється в
наявності ве­ликого аграрного законодавства, а також у відповідних принципах і
методах регулювання цих відносин.

Аграрними правовідносинами,
тобто відносинами, урегульова­ними нормами аграрного права й суміжними з ним
галузями пра­ва, є відносини, що складаються в процесі виробництва сільсько­господарської
продукції, а також після її перероблення та реаліза­ції. При цьому виникають
відносини щодо використання земель­них ділянок і майна сільськогосподарських
товаровиробників, їх матеріально-технічного забезпечення, трудові відносини,
відноси­ни щодо організаційного забезпечення функціонування цього сек­тора
економіки тощо.

Отже, основна особливість
аграрних правовідносин полягає в тому, що вони не є цілісними, а становлять
органічний комплекс земельних,
майнових, трудових і організаційно-управлінських від­носин. Узяті окремо вони
належать до сфери регулювання тради­ційних галузей права — адміністративного,
земельного, цивільно­го, трудового, фінансового, однак усі разом, вони
утворюють єди­ний органічний комплекс, набувають цілісності, оскільки в цій єд­ності
вони орієнтовані на правове забезпечення сільськогосподар­ського виробництва з урахуванням
його специфіки.

Суб’єктами аграрних
правовідносин визнаються фізичні й юри­дичні особи, наділені правами та
обов’язками у сфері виробництва, переробки й реалізації сільськогосподарської
продукції, а також у їхньому виробничо-технічному й соціальному забезпеченні.

Склад суб’єктів аграрних
правовідносин, так само як і їхня роль у сільськогосподарському виробництві, не
лишилися незмінними. Вони змінюються внаслідок зміни самих регульованих
аграрним правом суспільних відносин. Земельна й аграрна реформи докорін­но
змінили не тільки статус сільськогосподарських підприємств та організацій, які
раніше функціонували, але й сприяли виникненню нових суб’єктів аграрних
правовідносин — фермерських госпо­дарств, сільськогосподарських кооперативів,
сільськогосподар­ських товариств, приватних (приватно-орендних) підприємств та ін.
Суб’єктами аграрних правовідносин є не лише юридичні особи, а й громадяни, які
ведуть особисті селянські господарства.

Аграрні правовідносини
відрізняються не тільки своїм особли­вим складом учасників (суб’єктів), але й
специфічними об’єктами, найважливішим з яких є земля з її неповторними
властивостями і якостями.

Земля як об’єкт аграрних
правовідносин відіграє винятково важливу роль у сільськогосподарському
виробництві. Вона — го­ловний засіб виробництва сільськогосподарської продукції
і прос­торовий базис будь-якої діяльності, в тому числі й місце проживан­ня
сільських жителів. Унікальні властивості землі: обмеженість, на­явність родючих
ґрунтів тощо впливають і на правове становище суб’єктів аграрних правовідносин,
і на саме регулювання цих пра­вовідносин. Об’єктами аграрних правовідносин
можуть бути й ін­ші природні ресурси — ліс, водойми, загальнопоширені корисні копалини
тощо, характер і межі користування якими визначають­ся спеціальним
законодавством.

Не останнє місце серед об’єктів
аграрних правовідносин нале­жать тваринам. Тваринництво — одна з основних
галузей сільсько­господарського виробництва, тому ці відносини є важливою скла­довою
аграрних правовідносин. Закон України від 13 грудня 2001 р. “Про тваринний
світ” виключає домашніх тварин із самого понят­тя тваринного світу,
залічуючи їх до товарно-матеріальних ціннос­тей, що є об’єктами майнових
правовідносин. Багато хто з авторів не погоджуються з цим положенням, оскільки
тваринний світ — це сукупність усіх живих організмів, а не тільки тих, які
перебувають на волі, що рівнозначно лише такому поняттю, як дика фауна, а не всьому
тваринному світові. Норми права в сфері тваринництва над­звичайно вузькі.
Наприклад, Закон від 15 грудня 1993 р. “Про племінну справу у
тваринництві” (в редакції Закону від 21 грудня 1993 р.) визначає загальні
— правові, економічні та організаційні основи племінної справи у тваринництві,
спрямовані на поліпшен­ня племінних і продуктивних якостей тварин, підвищення
еконо­мічної ефективності та конкурентоспроможності галузі. А Закон України від
22 лютого 2000 р. “Про бджільництво” регулює відно­сини щодо
розведення, використання та охорони бджіл, виробниц­тва, заготівлі й переробки
продуктів бджільництва, ефективного використання бджіл для запилення
ентомофільних рослин сіль­ськогосподарського призначення, інших видів
запилювальної фло­ри, створення умов для підвищення продуктивності бджіл і сіль­ськогосподарських
культур, забезпечення гарантій дотримання прав та захисту інтересів фізичних і
юридичних осіб, які займають­ся бджільництвом.

Об’єктам аграрних правовідносин
властиві й інші особливості, які не мають аналогів в інших галузях права. До
таких, насамперед, належать ті, що з’явилися в ході реформування
сільськогосподар­ських підприємств — нові види майна: земельні й майнові паї,
що є об’єктами складних, але досить поширених на селі правових від­носин.
Своєрідними об’єктами аграрних правовідносин є селекцій­ні досягнення в
рослинництві і тваринництві. Зазначені об’єкти аг­рарних правовідносин надають
особливої, неповторної специфіки цим відносинам, роблять їх несхожими на
відносини, врегульовані іншими галузями українського права.

Підставами виникнення, зміни й
припинення аграрних право­відносин є юридичні факти, тобто обставини, які
породжують за чинним законодавством певні правові наслідки. Згідно зі ст. 11
ЦК. цивільні права та обов’язки, в тому числі й сільськогосподарських
організацій, виникають із дій осіб, що передбачені актами цивіль­ного законодавства,
а також із дій осіб, що не передбачені цими ак­тами, але за аналогією
породжують цивільні права та обов’язки. Відповідно до цього цивільні права та
обов’язки виникають із: до­говорів та інших правочинів; створення літературних,
художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої ді­яльності;
завдання майнової (матеріальної) шкоди; актів цивільно­го законодавства; з
адміністративних актів; внаслідок інших дій громадян і організацій; рішень
суду; настання або ненастання пев­ної події. Наведені положення ЦК мають
універсальне значення і належать не тільки до цивільних правовідносин, але й до
відносин, регульованих нормами інших галузей права, зокрема аграрного.

{lang_content_nav}ом будь-яких правовідносин,
у тому числі й аграрних, є права та обов’язки учасників цих відносин. Права та
обов’язки

Основні напрями й зміст прав та
обов’язків сільськогосподар­ських організацій визначаються метою аграрного виробництва,
йо­го завданнями на тому чи іншому етапі його розвитку. Цілями аг­ропромислового
виробництва, в тому числі й аграрного сектора, є вихід аграрної економіки з
кризового стану, зростання сільськогос­подарської продукції, підвищення
економічної ефективності агроп­ромислового виробництва, соціальне відновлення
села. А основни­ми його напрямами є здійснення земельної й аграрної реформ, за­безпечення
збереження й постійного нарощування ресурсного по­тенціалу в сільському
господарстві і сфері переробки, насамперед, родючості землі, тваринництва,
рослинництва тощо.

З огляду на це основними правами
та обов’язками сільсько­господарських організацій в сфері земельних
правовідносин є їх права та обов’язки щодо раціонального використання землі як головного
засобу сільськогосподарського виробництва; впровад­ження прогресивних
технологій, запобігання деградації родючос­ті орних земель та їх відтворення,
відновлення системи застосу­вання мінеральних і органічних добрив, перехід на
нові системи землеробства.

У галузі тваринництва правами та
обов’язками сільськогоспо­дарських організацій є застосування перспективних
енергозберіга­ючих технологій утримання тварин і птахів; збільшення виробниц­тва
повноцінних кормів; створення комплексів технічних засобів для високомеханізованих
і автоматизованих систем; удосконалення племінної справи у тваринництві;
реконструкція промислових ком­плексів з виробництва продуктів першої потреби.

Одним з основних елементів прав
та обов’язків сільськогоспо­дарських організацій є відносини, пов’язані з
передачею ними зе­мельних і майнових паїв в оренду і виплатою останніми
відповід­ної орендної плати. Права та обов’язки сільськогосподарських ор­ганізацій
у сферах матеріально-технічного постачання, виробничо-технічного
обслуговування, а також реалізації виробленої сільсько­господарської продукції,
сировини й продовольства визначаються договорами, що укладаються ними
самостійно з іншими господа­рюючими суб’єктами.

Залежно від сфери, в якій
виникають ті чи інші аграрні право­відносини, воііи поділяються на 2 групи:
внутрішньогосподарські й зовнішньогосподарські. Ці відносини відрізняються не
тільки сво­їм змістом, а й характером нормативних актів, що їх регулюють, і методами
цього регулювання. Так, якщо зовнішні відносини сіль­ськогосподарських організацій
регулюються переважно норматив­но-правовими актами, прийнятими компетентними
органами дер­жавної влади, то відносини, що виникають всередині сільськогос­подарських
комерційних організацій, регулюються в основному ак­тами
внутрішньогосподарських органів.

Кожна з цих груп може бути
класифікована і на дрібніші під­розділи. Так, внутрішні відносини
сільськогосподарських організа­цій можуть бути поділені на відносини в сфері
рослинництва і тва­ринництва, а кожна з них, у свою чергу, — на відносини в
насін­ництві, овочівництві, плодівництві та ін. Внутрішні відносини сіль­ськогосподарських
організацій також можуть бути поділені на тру­дові, майнові, фінансові та ін.