Суб’єкти аграрного права

Розділ
5. Суб’єкти аграрного права

§ 1. Поняття і класифікація
суб’єктів аграрного права

У теорії держави і права під
суб’єктами права маються на увазі індивіди або організації, які на підставі
юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб’єктивних
прав та обов’язків.

Суб’єктами аграрного права є й
державні органи, до компетен­ції яких належить регулювання сільського
господарства в Україні, юридичні особи всіх форм власності, громадяни (іноземні
громадя­ни) та особи без громадянства, що господарюють на землі, а також займаються
виробництвом, переробкою, реалізацією сільськогос­подарської продукції та
обслуговуванням сільськогосподарських товаровиробників.

Суб’єктів аграрного права можна
умовно поділити на суб’єктів організаційно-господарських повноважень у сфері
управління гос­подарською діяльністю та суб’єктів господарювання.

До першої групи належать органи
державної влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо (наприклад,
Міністерство аг­рарної політики України) або опосередковано (наприклад, Кабінет
Міністрів України) здійснюють управлінські та організаційно-гос­подарські
функції в аграрному секторі економіки України.

Друга група представлена
суб’єктами аграрного господарюван­ня, тобто аграрними формуваннями всіх форм
власності та громадянами-підприємцями, які безпосередньо вирощують і виробляють
сільськогосподарську продукцію (сільськогосподарські товарови­робники),
юридичними особами та підприємцями, що забезпечу­ють діяльність
сільськогосподарських товаровиробників, а також різними фінансово-кредитними,
страховими та посередницькими структурами, які надають свої послуги
сільськогосподарським то­варовиробникам.

Окрему групу суб’єктів аграрного
права становлять фізичні осо­би, які господарюють на землі для задоволення
особистих потреб у сільськогосподарській продукції. Такі суб’єкти здійснюють
свою діяльність без створення юридичної особи і не ставлять за мету от­римання
прибутку (наприклад, особисті селянські господарства).

Суб’єктів аграрного
господарювання можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за порядком
створення, спеціальною правоздатністю та функціями,
способом утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб’єктним
складом, організаційно-правовою формою та ін.

За порядком створення всі
суб’єкти аграрного господарювання поділяються на юридичних осіб приватного
права та юридичних осіб публічного права. Відповідно до ст. 81 ЦК, юридичні
особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента Ук­раїни,
органу державної влади, органу влади Автономної Республі­ки Крим або органу
місцевого самоврядування. Прикладом юри­дичної особи публічного права в
аграрному секторі економіки є Державна акціонерна компанія “Хліб
України”, яка створена від­повідно до постанови Кабінету Міністрів України
від 22 серпня 1996 р. № 1000 “Про утворення Державної акціонерної компанії
“Хліб України”. Юридичні особи приватного права створюються на
підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.

За особливостями правоздатності
та виконуваними функціями, суб’єкти аграрного господарювання поділяються на 3
групи. До першої належать засновані на приватній, державній та комунальній формах
власності юридичні особи або інші підприємницькі струк­тури, які не мають
статусу юридичної особи, головним предметом діяльності яких є виробництво
товарної маси продуктів харчуван­ня, продовольства й сировини. Ці аграрні формування
називають­ся сільськогосподарськими товаровиробниками. Згідно зі ст. 1 За­кону
України від 17 липня 1997 р. “Про сільськогосподарську коо­перацію”
(в редакції Закону від 2 листопада 2000 р.) та ч. 1 ст. 44 Закону України від
14 травня 1992 р. “Про відновлення платоспро­можності боржника або
визнання його банкрутом” (в редакції За­кону від 30 червня 1999 р.),
головна особливість (кваліфікуюча оз­нака) сільськогосподарських
товаровиробників полягає в тому, що валовий доход, отриманий від операцій з реалізації
сільськогоспо­дарської продукції власного виробництва та продуктів її перероб­ки,
за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, па­совищ і
багаторічних насаджень тощо) та/або поголів’я сільсько­господарських тварин у
власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний
(податковий) рік, повинен перевищувати 50% загальної суми валового доходу.

Друга група представлена
підприємницькими структурами, ді­яльність яких заснована на різних формах
власності та організацій­но-правових формах, а правосуб’єктність і статутна
діяльність спрямовані на забезпечення сучасної виробничо-господарської ді­яльності
сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать суб’єкти
господарювання, предметом статутної діяльності
яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідро­меліоративного,
технічного та іншого забезпечення діяльності ви­робників сільськогосподарської
товарної продукції.

До третьої групи належать підприємницькі
структури, правосуб’єктність і статутна діяльність яких спрямована на надання
різ­номанітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посе­редницьких та
інших послуг для забезпечення підприємницької ді­яльності сільськогосподарських
товаровиробників. До цієї групи належать банки, кредитні спілки, біржі,
страхові компанії, аграрні холдінги тощо.

Залежно від способу утворення
(заснування) та формування статутного фонду, суб’єкти аграрного господарювання
поділяються на унітарні та корпоративні підприємства.

Згідно зі ст. 63 ГК, унітарне
підприємство створюється одним засновником, який надає потрібне для того майно,
формує відпо­відно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), зат­верджує
статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керів­ника, який ним
призначається, керує підприємством і формує йо­го трудовий колектив на засадах
трудового найму, вирішує питан­ня реорганізації та ліквідації підприємства.
Унітарними є державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, а також
підпри­ємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної ор­ганізації
або на приватній власності засновника.

Корпоративне
сільськогосподарське підприємство утворюється, як правило, 2 або більше
засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання
майна та/або підприємниць­кої чи трудової діяльності засновників (учасників),
їх спільного уп­равління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі
че­рез органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі
доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є сільськогосподарські
кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського
товариства, а також інші під­приємства, зокрема засновані на приватній
власності 2 або більше осіб. Отже, унітарним є, наприклад, фермерське
господарство, створене одним громадянином, а корпоративним — фермерське господарство,
засноване кількома громадянами.

Найпоширенішою є також
класифікація суб’єктів аграрного гос­подарювання залежно від їх
організаційно-правових форм. За цим критерієм їх поділяють на
сільськогосподарські підприємства, коо­перативи, господарські товариства та
фермерські господарства. Слід зазначити, що відповідно до норм чинного законодавства,
зокрема ст. 63 ГК, сільськогосподарські кооперативи, господарські товарис­тва
та фермерські господарства охоплює загальне поняття “підпри­ємство”. Однак наявність в аграрному секторі економіки
таких суб’єктів господарювання, як державні (комунальні) та приватні сільськогосподарські
підприємства зумовлює потребу окремого виз­начення поняття
“сільськогосподарське підприємство”.

Отже, сільськогосподарські
підприємства є самостійними суб’єк­тами господарювання, створеними компетентним
органом держав­ної влади чи органом місцевого самоврядування, чи іншими суб’єктами
для задоволення суспільних та особистих потреб систе­матичним здійсненням
виробничої, науково-дослідної, торговель­ної, іншої господарської діяльності в
аграрному секторі економіки в порядку, передбаченому чинним законодавством
України.

Згідно зі ст. 1 Закону України
“Про сільськогосподарську коопе­рацію”, сільськогосподарським
кооперативом є юридична особа, створена фізичними та/або юридичними особами, що
є сільськогос­подарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства
та об’єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої ді­яльності в
сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.

Основними кваліфікуючими
ознаками сільськогосподарських кооперативів є:

— недержавна
форма власності;

— відносини
членства;

— управлінські
функції здійснюються членами кооперативу за принципом: “один член — один
голос”;

— особиста
трудова участь членів у спільній виробничій або іншій господарській діяльності
в аграрному секторі;

— об’єднання
членами своїх майнових пайових внесків;

— наявність
інституту кооперативних виплат і виплат на паї та ін.

До кооперативних форм
виробництва сільськогосподарської продукції також належать: колективні
сільськогосподарські під­приємства (КСП), фермерські господарства (ФХ), їх
об’єднан­ня тощо.

Діяльність сільськогосподарських
кооперативів регулюється ЦК, ГК, законами України від 7 лютого 1991 р.
“Про власність”.

Кооперативні виплати — це
частина доходу кооперативу, яка розподіляється за ре­зультатами фінансового
року між членами кооперативу (об’єднання) пропорційно їхній участі в
господарській діяльності кооперативу та відповідно до обсягів робіт, послуг, коштів,
одержаних кооперативом у вигляді надбавок до цін під час реалізації продукції та
внаслідок зниження цін у разі придбання товарів у постачальницьких кооперативах
у порядку, визначеному рішенням вищого органу управління кооперативу.

Виплати на паї — це виплати
частини доходу кооперативу на паї членів, які здій­снюються за підсумками
фінансового року з доходу, що залишається у розпорядженні кооперативу з
урахуванням необхідності формування і поповнення його фондів. Випла­ти можуть
здійснюватися у грошовій формі, товарами, цінними паперами, а також у формі
збільшення паю та інших формах, передбачених статутом кооперативу. Загальна сума
виплат на паї не може перевищувати 20% доходу, визначеного до розподілу.

У процесі проведення аграрної
реформи переважна більшість КСП в період з грудня 1999 р. до квітня 2000 р.
була реорганізована з утворенням на їх базі нових еко­номічно ефективних сільськогосподарських
структур (фермерських господарств, сіль­ськогосподарських кооперативів та
господарських товариств) на основі приватної влас­ності на земельні та майнові
частки (паї). від 10
липня 2003 р. “Про кооперацію”, “Про сільськогосподар­ську
кооперацію”, від 14 лютого 1992 р. “Про колективне сільсько­господарське
підприємство” та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону
України “Про фермерське госпо­дарство”, фермерське господарство є
формою підприємницької ді­яльності громадян із створенням юридичної особи, які
виявили ба­жання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займа­тися
її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках,
наданих їм для ведення фермерського госпо­дарства, згідно із законом.

Порівняно із
сільськогосподарськими кооперативами особ­ливість фермерських господарств
полягає у таких головних оз­наках:

— членство
засноване виключно на родинних та/або сімейних зв’язках;

— спільна
сумісна власність членів господарства на його майно (якщо інше не обумовлено в
договорі між ними);

— можливість
створення господарства однією особою;

— право
на створення такого господарства має виключно дієздатний громадянин України,
який досяг 18-річного віку, має відповідну кваліфікацію та пройшов конкурсний
відбір тощо.

Діяльність фермерських
господарств регулюється ЦК, ГК та ЗК України, законами “Про
власність”, від 19 червня 2003 р. “Про фермерське господарство”
та ін.

Господарськими товариствами є
підприємства або інші суб’єк­ти господарювання, створені юридичними та/або
громадянами шляхом об’єднання їх майна та участі в підприємницькій діяльнос­ті
товариства з метою одержання прибутку. У сфері сільськогоспо­дарського виробництва
діють переважно акціонерні товариства закритого та відкритого типів (ЗАТ та
ВАТ) і товариства з обмеже­ною відповідальністю (ТОВ).

Основними кваліфікуючими
ознаками господарських товариств є:

— недержавна
або державна форми власності;

— відносини
участі (інвестування);

— обов’язкове
об’єднання учасниками (акціонерами) своїх капіталів (майнових внесків);

— необов’язковість
особистої трудової участі акціонерів (учасників) у діяльності господарського
товариства;

— управління
й контроль, який здійснюється учасниками (акціонерами), залежить від розміру їх
частки у статутному фонді товариства;

— наявність інституту права на
дивіденди та ін.

Діяльність господарських
товариств в аграрному секторі еконо­міки регулюється ЦК, ГК, законами “Про
власність”, від 19 верес­ня 1991 р. “Про господарські
товариства” та ін.

ГК дає класифікацію підприємств
за таким критерієм, як кіль­кість працюючих та обсяг валового доходу від
реалізації продукції за рік. Відповідно до ч. 7 ст. 63 ГК, за цим критерієм
сільськогос­подарські підприємства можуть належати до малих, середніх або великих
підприємств.

Малими (незалежно від форми
власності) є сільськогосподар­ські підприємства, в яких середньооблікова
чисельність працюю­чих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а
обсяг ва­лового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не
перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом
Національного банку України щодо гривні. Великими сіль­ськогосподарськими
підприємствами є підприємства, в яких серед­ньооблікова чисельність працюючих
за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу від
реалізації про­дукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 мли
єв­ро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Всі
інші підприємства вважаються середніми. 

§ 2. Особливості правового
статусу суб’єктів аграрного господарювання

Усі суб’єкти аграрного
господарювання із статусом юридичної особи мають відокремлене майно, яке
знаходиться на самостійному балансі, рахунки в установах банків, печатку із
своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, відповідають за своїми
зобов’язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати
майно­ві та особисті немайнові права, мати обов’язки, бути позивачами та відповідачами
в суді. Засновники недержавних сільськогосподарських підприємств мають
відповідні права та обов’язки щодо майна таких підприємств. На відміну від них,
засновники державних і комуналь­них сільськогосподарських підприємств є
власниками їх майна.

Суб’єкти аграрного
господарювання мають загальну цивільну правосуб’єктність. Тобто вони можуть
мати цивільні права та нес­ти цивільні обов’язки з метою здійснення будь-яких
видів діяль­ності, не заборонених законом. Виняток становлять державні та комунальні
унітарні сільськогосподарські підприємства, які, відповідно до гл. 8 ГК, мають
не загальну, а спеціальну правосуб’єктність, встановлену чинним законодавством.
Правосуб’єктність сіль­ськогосподарських підприємств виникає з моменту їх
державної ре­єстрації, а припиняється з моменту їх ліквідації.

Провідні вчені-юристи
зазначають, що всі суб’єкти аграрного господарювання, незалежно від їх
організаційно-правової форми, є носіями комплексної правосуб’єктності, яка
полягає в тому, що во­ни є учасниками цивільних, земельних, трудових,
організаційно-управлінських (адміністративних), фінансових та інших правовід­носин.
Коло і характер таких відносин різноманітні, мають індиві­дуальну визначеність
для кожної конкретної організації, яка зумов­люється не тільки її
організаційно-правовою формою, але й спеці­алізацією, іншими особливостями
окремих видів сільськогосподар­ських юридичних осіб. Водночас зазначеній
сукупності правовідно­син (аграрних правовідносин) притаманні специфічні риси,
які зу­мовлюються галузевим характером господарської діяльності сіль­ськогосподарських
товаровиробників, пов’язаної з використанням землі як основного засобу
виробництва, а також рослин і тварин, тобто природного й біологічного чинників
виробництва, які зазна­ють постійного впливу погодно-кліматичних умов.

Діяльність суб’єктів аграрного
господарювання спрямована на задоволення матеріальних, духовних та інших
соціальних потреб їх­ніх членів або учасників (акціонерів). Головна мета такої
діяльнос­ті, як правило, — отримання прибутку. Звідси випливають і особ­ливі
завдання діяльності вищеназваних суб’єктів, якими є вироб­ництво, переробка й
реалізація сільськогосподарської товарної про­дукції (продуктів харчування та
сировини).

Слід зауважити, що продовольча,
а отже й економічна безпека держави безпосередньо залежить від ефективності та
якості госпо­дарської діяльності сільськогосподарських підприємств. Тому існує потреба
в особливому державному регулюванні сільського госпо­дарства, яке в сучасних
умовах здійснюється переважно економіч­ними методами. Серед них можна назвати
ціноутворення, пільгове кредитування, оподаткування, страхування, державні
закупівлі, державні заставні операції, економічні санкції, методи встановлен­ня
гарантованих фіксованих цін, заставних ставок, державних за­купівельних цін та
ін. Так, наприклад, державне регулювання ціно­утворення на сільськогосподарську
товарну продукцію передбачає застосування таких спеціальних методів регулювання
цін, як товар­ні інтервенції на вільних товарних ринках (джерелом таких інтер­венцій
є державні продовольчі резерви), регулювання експортно-імпортних операцій з сільськогосподарською
продукцією та ін.

Особливості правового статусу
суб’єктів аграрного господарю­вання виявляються також і в договірних
правовідносинах. Так до­говірні відносини між сільськогосподарськими
товаровиробниками й державою у сфері реалізації сільськогосподарської продукції
для державних потреб регулюються спеціальними нормативними актами та особливим
видом договору — договором контрактації сіль­ськогосподарської продукції.
Відповідно до ст. 713 ЦК, цей договір має ознаки не властиві звичайним
договорам купівлі-продажу або поставки. Крім того, чинний ЦК передбачає
контрактацію лише сільськогосподарської продукції, що ставить суб’єктів
аграрного господарювання в особливе становище порівняно з іншими това­ровиробниками.

Усі суб’єкти аграрного
господарювання використовують землі сільськогосподарського призначення та інші
природні ресурси. То­му їх статус формується також з урахуванням прав і
обов’язків, притаманних виключно землевласникам та землекористувачам (ко­ристувачам
природних ресурсів).

Правосуб’єктність
сільськогосподарських підприємств має пев­ні особливості в сфері трудових
відносин, а виробництво сільсько­господарської продукції — сезонний характер і
безпосередньо зале­жить від природно-кліматичних умов, в яких здійснюється
госпо­дарювання. Отже, з урахуванням цих об’єктивних виробничих умов,
законодавство наділяє суб’єктів аграрного господарювання правами встановлювати
на рівні локального регулювання режими праці й відпочинку, норми праці та
оплати праці, преміальні та ін­ші види заохочень працівників, правила
дисципліни праці та внут­рішнього трудового розпорядку, розподіл кінцевих
результатів гос­подарської діяльності залежно від особистого трудового внеску
кожного працівника (наприклад, встановлення умов нарахування пайових виплат) та
ін.

За змістом Закону України від 17
жовтня 1990 р. “Про пріори­тетність соціального розвитку села та
агропромислового комплексу в народному господарстві” (в
редакції Закону від 15 травня 1992 р.), важливе місце у складі
правосуб’єктності сільськогосподарських підприємств належать їх правам та
обов’язкам щодо створення, роз­витку й функціонування соціальної інфраструктури
села, будівниц­тва, оснащення та утримання різних об’єктів культурно-побутового
та іншого соціального призначення. Зокрема, суб’єкти аграрного підприємництва
залучаються до спорудження в сільській місцевос­ті житла, об’єктів побуту,
культури, торгівлі, охорони здоров’я, фіз­культури і спорту, освіти, зв’язку,
шляхів, енергетичних, газових і водорозподільних систем, тваринницьких
приміщень, інженерно-технічних комплексів, машинно-тракторного парку та інших
об’єк­тів, які сприяють поліпшенню соціального становища села.