Договірні відносини сільськогосподарських організацій

Розділ 19. Договірні відносини сільськогосподарських організацій (орендні відносини)

§ 1. Особливості аграрно-правового регулювання договірних правовідносин у сільському господарстві

Питання про договори в сільському господарстві
є одним зі спірних і проблемних у науці аграрного права, але в будь-якому ра­зі
слід мати на увазі, що аграрно-правові договори є предметом са­ме аграрного
права. При цьому, як вважають науковці, у законо­давстві важливо повно
відобразити специфіку сільськогосподар­ського виробництва та
сільськогосподарських договорів. Специфі­ка договірних відносин у цій галузі
виявляється в кожному струк­турному елементі договору (предмет, сторони тощо).
Світовий дос­від доводить, що сільське господарство без державного регулюван­ня,
спеціально орієнтованого на захист його майнових інтересів, без створення
системи підтримки не може ефективно функціону­вати, оскільки воно є галуззю з
підвищеним виробничо-господар­ським ризиком. Виробничий процес у ньому навіть в
умовах най­вищого рівня науково-технічного та сервісного забезпечення кон­тролюється
людиною не повністю. Державне регулювання має бу­ти орієнтовано також на
охорону земель від надмірної експлуата­ції, стримування перевиробництва з
одночасним збереженням від­повідного рівня життя того, хто працює в сільському
господарстві. У розвинутих країнах важливість створення
“привілейованого” стану сільського господарства усвідомлена
суспільством, визнана тео­ретично, реалізована в законодавстві та здійснюється
на практиці. Пе­рерозподіл національного доходу для підтримування аграрного
секто­ра є певним навантаженням для населення, але в кінцевому підсумку від
стимулювання сільського господарства матиме вигоди й споживач.

Такий “привілейований” стан
сільського господарства спричинив впровадження політики аграрного
протекціонізму. Вона здійснюєть­ся у вигляді системи державних заходів,
спрямованих на стимулюван­ня національного сільського господарства та захист
національного

ринку від імпорту. Концептуальною основою
державної підтримки сільського господарства є визнання його стану хронічно
невигідним у системі товарних зв’язків в економіці. За радянських часів
сільське господарство було, можна сказати, донором промисловості та міста. Його
внесок у національний доход на 1990 р. майже вдвічі перевищу­вав державні
вкладення в нього. Необхідність системи підтримуван­ня сільського господарства
держана політика ігнорувала. Останніми десятиріччями окремі елементи концепції
такого підтримування сіль­ського господарства дістала своє відображення в
законодавстві. Пер­шим кроком до створення режиму сприяння агрокомплексу в Укра­їні
став Закон України від 17 жовтня 1990 р. “Про пріоритетність со­ціального
розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві
України”(в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), яким визначаються
умови, зміст і межі пріоритетності розвитку соці­альної сфери села та
агропромислового комплексу в структурі народ­ного господарства.
Вищезазначене підтверджую тезу, що галузь сіль­ського господарства є важливою
серед інших. Питання національної безпеки зобов’язують державу створити
особливі умови розвитку ці­єї сфери, що має позначитися на її правовому
регулюванні. За умо­ви забезпечення реалізації свободи обрання форм
господарювання на землі це має обмежити, а в окремих випадках виключити
можливість безмежної дії ринкових механізмів та свобод, зокрема щодо забезпе­чення
свободи договорів у сільському господарстві.

Останнім часом поширилась думка, що сільське
господарство природно перейде до ринку на основі вільного встановлення цін на власну
продукцію. Світовий досвід доводить інше: ринкові механіз­ми недостатні для
ефективного функціонування агрокомплексу, що потребує протекціонізму, захисту
від мінливості та стихій рин­ку. Без цього сільське господарство не може
обійтися через фак­тичну нерівність у взаєминах із промисловими, фінансовими та
торговельними партнерами. У жодній із розвинутих країн не відмо­вились від закупівельних
цін на сільськогосподарську продукцію, в яких враховується певний рівень витрат
фермера.

Тому, кажучи про предмет аграрно-правового
регулювання до­говірних відносин, слід зробити застереження. Аграрне право не визначає
загальні положення про договори, правочини; всі аграр­но-правові договори
підпорядковуються загальним правилам ци­вільного законодавства. Аграрне право
визначає особливості їх правового регулювання.

Враховуючи, що аграрне право є галуззю
комплексною, яка містить норми як приватного, так і публічного права, законода­вець,
конструюючи її механізми, зобов’язаний в її рамках знайти “золоту
середину” — взяти до уваги як індивідуальні інтереси, так і колективні,
тобто національні інтереси всієї України щодо забез­печення національної безпеки.

Оскільки Конституцією України закріплено як
загальний принцип — невтручання в сферу господарювання, аграрне законо­давство
має встановити принципи та засади особливостей держав­но-правового регулювання
відносин у галузі сільського господарс­тва. Водночас, одним із пріоритетних
напрямів державної політики аграрного протекціонізму має бути турбота про
селянина. На сьо­годні українське законодавство не має загальних засад
регулюван­ня державою відносин у сфері економіки в цілому і сільському гос­подарстві
зокрема, але такі події, як зернова криза, що охопила Ук­раїну 2003 р.,
примусять українських законодавців та урядовців пе­реглянути свої підходи до
державного управління цією галуззю, припинити розглядати селянина виключно як
на платника подат­ків та постачальника продовольства; тим більше, що за усіх
часів сільське населення було та є генофондом нації.

Криза, що охопила сільське господарство у
зв’язку з неефек­тивністю існуючих форм господарювання на селі, породила оману про
те, що проста зміна цих форм господарювання автоматично дозволить подолати всі
кризові явища. Реформування форм госпо­дарювання на селі дасть змогу створити
лише передумови до аграр­ної реформи. Це означає, що земельна реформа є першим,
скорі­ше підготовчим етапом дальшої аграрної реформи. А ця реформа вимагатиме
величезних інвестицій.

Сільському господарству потрібне насіння
нових, більш про­дуктивних рослин, нові технології у сфері агрономії, нова
техніка, і, нарешті, нові технології у сфері організації його управління (ме­неджменту).
Мінімальні передумови цих бажаних перетворень, найближчими роками має створити
Українська держава. При цьо­му необхідно враховувати, що суб’єктам нових форм
господарю­вання на селі бракує як сучасних економічних, так і правових знань,
що також негативно позначається на ефективності галузі за­галом. І договори в
сільському господарстві є тим правовим інстру­ментом, за допомогою
кваліфікованого використання якого на се­лі можуть відбутися зазначені
перетворення.

§ 2. Класифікація договірних зобов’язань у
сільському господарстві

Щоб досягти як практичної, так і наукової мети
в аграрному праві провадиться класифікація договорів у сільському господарс­тві
за певними ознаками. При цьому треба брати до уваги, що са­ма галузь аграрного
права є самостійною комплексною галуззю, то­му з одного боку, загальні
положення про правочини та їх різно­вид — договори — містяться в цивільному
законодавстві, а прави­ла про окремі специфічні договори в господарських
відносинах заз­нали свого правового регулювання в рамках господарського зако­нодавства.
З іншого боку, специфіка відносин аграрного виробниц­тва сама по собі та в
поєднанні зі специфікою їх законодавчого ре

гулювання зумовлює особливий підхід до
визначення поняття, кла­сифікації, змісту договорів у сільському господарстві.

Через це наука аграрного права не може не
враховувати систе­ми договірних зобов’язань за ЦК, який поділяє їх на договори:
ті, що опосередковують перехід права власності; пов’язані з переда­чею майна у
тимчасове користування; про виконання робіт; про надання послуг; про
страхування; прокредитно-розрахункові від­носини; про розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності.

Серед договорів, що опосередковують перехід
права власності, розглядаються зобов’язання із купівлі-продажу, дарування,
ренти; при цьому як різновид зобов’язань купівлі-продажу виокремлю­ються
роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільсько­господарської
продукції, постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану
мережу, міна. Отже, у визначенні приро­ди та основної класифікації договорів
системоутворююче значення має нині саме ЦК.

У науці аграрного права вирізняється група
договорів на реалі­зацію сільськогосподарської продукції. У науковій та
практичній літературі пропонується така система договорів на реалізацію сіль­ськогосподарської
продукції: договір контрактації сільськогоспо­дарської продукції; договір
купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; договір міни; договір комісії.
Але до такої системи по­будови договірних зобов’язань мають бути зроблені певні
застере­ження: по-перше, контрактація, за ЦК, розглядається як різновид купівлі-продажу;
по-друге, за власною природою договір комісії безпосередньо не сприяє
реалізації сільськогосподарської продук­ції, а лише опосередковує її в
майбутньому, тому що за договором комісії, відповідно до ст. 1011 ЦК, одна
сторона (комісіонер) зо­бов’язується за дорученням другої сторони (комітента)
за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за раху­нок
комітента.

Найповніше специфіку договірних відносин у
сільському госпо­дарстві враховує класифікація, яка поділяє аграрно-правові
догово­ри на 3 основні групи. До першої групи належать такі: про спіль­ну
діяльність з виробництва певної продукції рослинництва та тва­ринництва; про
спільну діяльність з виробництва, дорощування та відкормлювання молодняку
худоби та птиці; на виробництво та пе­реробку кормів для тваринництва; з
фермерськими господарствами на виробництво продукції на землях цих господарств;
інші догово­ри про виробництво сільськогосподарської продукції. До другої групи
аграрно-правових договорів належать: про реалізацію сіль­ськогосподарської
продукції та товарів; про матеріально-технічне забезпечення; про фінансове
забезпечення; інші договори про реа­лізацію продукції та постачання. До третьої
групи: про агрохімічне обслуговування сільськогосподарських підприємств; про
виконан­ня меліоративних робіт; про ремонт техніки та її технічне обслуго­вування;
про виконання інших підрядних робіт; про надання наукових послуг аграрним
підприємствам; договори з банківськими установами та інші про надання
різноманітних послуг.

Поза цією системою договорів лишається велика
група догово­рів, застосування яких має поширюватися із впровадженням новіт­ніх
технологій у сільському господарстві. Такими є договори про використання
науково-технічної продукції у сільському господарс­тві, наприклад, договори на
передачу (відчуження) прав на сорт, договори на передачу (відчуження) майнового
права на сорт і пе­редачу права на використання сорту; договори про виконання
на­уково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних ро­біт у сфері
сільського господарства тощо. Зважаючи на специфіку цієї групи договорів, їх
аналіз провадимо в окремому підрозділі під­ручника.

Слід також враховувати, що в ст. З ЦК засадою
цивільного за­конодавства проголошено свободу договору, що уможливлює ство­рення
змішаних і комплексних договорів. Такі договори є самос­тійним різновидом
договірних зобов’язань, при тлумаченні яких, насамперед, слід враховувати волю
сторін, втілену через волевияв­лення в певну правову форму, за умови, що така
воля та волевияв­лення не суперечать чинному законодавству та моральним засадам
суспільства.

Особливе місце у системі аграрно-правових
договорів належить біржовим договорам на реалізацію сільськогосподарської
продукції. Вони мають стати інструментом кредитування сільського госпо­дарства
та фактором забезпечення його стабільності й невпинного розвитку.