Лекція № 12. ”Основи конституційного права Сполучених Штатів Америки”
Зміст сторінки:
“Основи конституційного права Сполучених
Штатів Америки”
План:
3. Президент. Виконавчий апарат при президенті
4. Судова влада. Верховний суд. Апеляційні і окружні суди. Спеціальні суди
6. Місцеве самоврядування та управління
1. Конституція Сполучених Штатів
Америки 1787 року. Принципи державного управління. Біль про права. Поправки.
Порядок внесення поправок. Захист особистих свобод.
Конституція Сполучених Штатів Америки —
порівняно неважкий документ, за визначенням, яке міститься в ній самій, — є “основним законом країни”. Це
означає: якщо конституції окремих штатів або закони, проведені законодавчими
органами штатів чи всієї країни, суперечать Федеральній Конституції, вони не
мають сили. Рішення, внесені Верховним судом США за два сторіччя, підтвердили й
закріпили доктрину превалювання Конституції всієї країни.
Влада посадових осіб обмежена, їхня діяльність
повинна відповідати статтям Конституції чи законам, складеним згідно з її
положеннями. Обрані посадові особи повинні переобиратися у певні строки і тоді
їх послужний список підлягає пильному розгляду громадськістю. Призначені
посадові особи повинні виконувати завдання, покладені на них, і можуть бути
усунені з посади у тому разі, якщо їхня діяльність буде визнана незадовільною.
Виняток становлять члени Верховного суду і федеральні судді, які довічно
призначаються Президентом США.
Найчастіше
волевиявлення американського народу здійснюється шляхом голосування. У Конституції,
однак, передбачається можливість зняття посадових осіб у випадках особливо
значних посадових злочинів чи неправомірних дій шляхом спеціальної процедури,
відомої під назвою “імпічмент”. Розділ ІУ ст. 2 говорить: “Президент, Віце-президент і всі громадські
посадові особи Сполучених Штатів відсторонюються від посади, якщо при
засудженні в порядку імпічменту вони будуть визнані залученими у зраді,
хабарництві чи інших тяжких злочинах і провинах”. У таких випадках Палата
представників повинна провести законопроект про імпічмент, потім посадова особа
повинна постати перед судом, роль якого виконує Сенат під головуванням Голови
Верховного суду Сполучених Штатів.
Імпічмент
вважається у Сполучених Штатах заходом радикальним. За двісті років існування
Штатів тільки тринадцять посадових осіб федеральної системи підлягали цій
процедурі. Серед них: дев’ять федеральних суддів, один член Верховного суду,
один військовий міністр, один сенатор і один Президент — Ендрю Джонсон. (Юридична комісія Палати представників пропонувала
застосувати процедуру імпічменту по відношенню до Президента Річарда Ніксона,
але він подав у відставку до того, як законопроект був проведений у Палаті.) У
цих тринадцяти випадках тільки четверо федеральних суддів було засуджено і
знято з постів, які вони займали. Посадові особи в адміністрації окремих штатів
також можуть підлягати імпічменту з боку законодавчих влад свого штату.
Принципи
державного управління. Хоча з часів свого прийняття Конституція зазнала
деяких змін, її головні положення залишаються такими, якими вони були у 1789 р.: законодавча, виконавча і судова влада
відокремлені одна від одної і розрізняються за своїм завданням. Повноваження,
надані кожній з них, врівноважуються правами двох інших. Кожна здійснює
контроль за можливими перевищеннями повноважень з боку інших влад.
Конституція, проведені у відповідності з нею закони і
договори, запропоновані Президентом і схвалені Сенатом, превалюють над усіма
іншими законами, актами і постановами виконавчої влади. Усі особи рівні перед
законом і користуються однаковим правом на захист закону. Усі штати рівноправні
і жоден з них не має права отримувати спеціальні привілеї від федерального
уряду. У встановлених Конституцією межах кожний штат повинен визнавати і поважати
закони інших штатів.
Білль про права. Поправки
З 1789 року,
коли Конституція США набрала чинності, до неї було внесено 27 поправок. Найзначніші зміни були зроблені
протягом 1789—1791 рр. За цей період до
неї було внесено 10 поправок, які склали
так званий білль про права. Вони як єдиний документ були схвалені Конгресом у 1789 році і ратифіковані 11 штатами до кінця 1791 року.
Під час дебатів з проекту Конституції її прихильники зустріли
найсерйозніший опір не з боку противників зміцнення федерального Союзу, а з
боку політичних діячів, які вважали за необхідне, щоб у Конституції були
обов’язково вказані загальні права людини. Одним з таких був Джордж Мейсон,
автор Декларації прав штату Віргінія, —
декларації, яку можна вважати попередницею білля про права. Дж. Мейсон був
делегатом Конституційного Конвенту, він відмовився підписувати Конституцію,
оскільки, на його думку, в ній не було передбачено достатню охорону
індивідуальних прав. Подібне ставлення Дж. Мейсона трохи не стало перешкодою
ратифікації Конституції штатом Віргінія. Штат Масачусетс, з таких самих
міркувань, поставив умовою ратифікації внесення доповнення, що гарантує
особисті права людини. До відкриття першого Конгресу більшість його учасників
була за внесення у Конституцію подібних поправок, і Конгресу майже не довелося
витрачати час на їх складання.
Ці 200-літні
поправки залишилися й досі без змін. Перша поправка до Конституції гарантує
свободу совісті, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду
з петиціями про припинення зловживань. Друга гарантує право громадян носити
зброю. Третя поправка забороняє розміщення військ у приватних будинках без
згоди хазяїна За четвертою поправкою, забороняються необґрунтовані обшуки і
арешти осіб і майна.
Наступні чотири
поправки стосуються судової системи. П’ята —
забороняє передачу справ за тяжкими злочинами до суду без винесення вердикту
Великим Журі, не допускає повторного суду за один і той самий злочин; забороняє
накладення покарання без належного розгляду злочину у відповідності із законом,
а також каже про те, що обвинувачена особа не може бути примушена свідчити
проти самої себе. Шоста поправка гарантує швидкий розгляд кримінальних справ у
відкритому суді. В ній містяться вимоги суду з неупередженим складом присяжних,
надання кваліфікованого захисту і свідчення у присутності обвинуваченого.
Згідно із сьомою поправкою, цивільні процеси, в яких ідеться про компенсацію
шкоди на суму понад 20 доларів, повинні
розглядатися судом присяжних. Восьма поправка забороняє накладання надміру високих
застав або штрафів, а також жорстоких чи незвичайних покарань.
Дві останні поправки містять положення більш загального плану. Так,
наприклад, у дев’ятій поправці говориться, що наведений у Конституції перелік
прав людини не повинен вважатися вичерпним і що люди мають й інші права, про
які не сказано в Конституції. Згідно з десятою поправкою, повноваження, не
закріплені Конституцією за федеральним урядом, але й не заборонені для
виконання штатами, зберігаються за штатами чи за народом.
Порядок внесення поправок. Творці Конституції ясно усвідомлювали,
що в міру розвитку нації до Конституції доведеться вносити зміни. При цьому
вони вважали: порядок внесення змін не повинен бути надто легким, з тим щоб
уникнути прийняття недостатньо продуманих і поспішних поправок. У той самий час
цей порядок не повинен бути й таким, що дозволить меншості затримати проведення
законопроектів, за якими стоїть більшість громадян, їх рішення полягало у
розробці подвійної процедури зміни Конституції. Пропозиція про внесення поправки
може бути зроблена Конгресом, якщо за неї буде подано не менш як дві третини
голосів у кожній палаті. З іншого боку, законодавчі органи двох третин штатів
можуть звернутися до Конгресу з вимогою скликання національного Конвенту
(з’їзду) для обговорення й складання проекту поправки. У будь-якому випадку для
набрання чинності поправка має бути схвалена трьома чвертями штатів.
Крім внесення прямих змін до Конституції, може бути змінене юридичне
трактування її положень. Ще у перші роки існування республіки в рішенні по
справі “Мербьюрі проти Медіссона” Верховний суд висунув доктрину
судового перегляду, яка полягала в тому, що суд має право на тлумачення
постанов Конгресу і винесення рішень про їх конституційність. Ця доктрина дає
суду право на інтерпретацію змісту різних розділів Конституції у застосуванні
до юридичних, політичних, економічних і соціальних умов, тобто таких, що
змінюються. З роками чимало рішень Верховного суду з великого кола питань — від урядового регламентування, роботи радіо
і телебачення до встановлення прав обвинувачених за кримінальними справами — привели до зміни меж застосування
конституційних, положень, без істотних текстуальних змін самої Конституції.
Закони, проведені Конгресом для здійснення положень Основного закону чи
для їх пристосування до змінених умов, іноді розширюють і навіть змінюють текст
Конституції. Правила і постанови численних агенцій федерального уряду деякою
мірою здійснюють аналогічний вплив. В обох випадках кінцевою є думка Верховного
суду відносно відповідності таких законів і постанов задумам і духу
Конституції.
Захист особистих свобод. Конструктивність Конституції, яка проявилася
в організації федерального уряду, дала Сполученим Штатам можливість зберегти
виключну стабільність протягом двох століть. Проте навряд чи можна було б
вважати більшим досягненням стабільність, надбану на шкоду свободі.
Білль про права і наступні поправки до Конституції дають американському
народові певну гарантію загальних прав людини. Під час національних криз урядам
завжди здається привабливим, в інтересах безпеки країни, призупинити дію
законів, які гарантують людські права. У Сполучених Штатах такі спроби завжди
приймалися вельми неохоче і впроваджувалися у життя під дуже суворим контролем.
Наприклад, за часів війни виникла необхідність піддати цензурі листування між
Сполученими Штатами і закордонними країнами, в особливості листи додому з
театрів військових дій; але навіть тоді конституційна гарантія справедливого
суду не скасовувалася. Особа, обвинувачена у таких злочинах, як шпигунство,
диверсія та інших підривних діях, мала право на захист, і згідно з
американською системою вона вважалася невинуватою доти, поки її провина не була
доведена.
Поправки до Конституції, прийняті після білля про права, охоплюють саме
широке коле питань. Однією з найважливіших вважається винесена 1868 р. 14-та поправка. У ній наведено ясне й
чітке визначення громадянства і підтверджуються розширені гарантії
справедливого управління. Іншими поправками була обмежена судова влада
національного уряду, змінений порядок президентських виборів, заборонене
рабство, надане рівне право на голосування незалежно від раси, кольору шкіри,
статі чи перебування у рабстві до його скасування; Конгресу було надане право
оподатковувати доходи, а також був встановлений порядок виборів сенаторів
шляхом народного голосування.
До більш пізніх
належать поправки: 22 — обмежує час
перебування Президента у влади двома строками;
23 — надає мешканцям округу Колумбія право на участь у президентських
виборах; 24 — підтверджує право на
голосування незалежно від сплати податку на голосування, 25 — встановлює порядок заміщення поста Віце-президента між виборами; 26 — знижує виборчий вік до вісімнадцяти
років; 27 — забороняє Конгресу
підвищувати собі платню (мається на увазі діючий, а не наступний склад
парламенту).
Треба зазначити, що більшість з цих 27
поправок були спрямовані на розширення особистих, громадянських чи політичних
свобод у той час, як лише деякі з них мали за мету подальший розвиток урядової
структури, наміченої у Філадельфії 1787
р.
2. Вищі органи державної влади.
Конгрес. Вимоги до членів Конгресу. Правове положення і компетенція Палати
представників і Сенату. Посадові особи Конгресу. Законодавчий процес. Право
Конгресу на розслідування
Законодавча влада. Стаття 1
Конституції надає законодавчу владу Конгресу, який складається з двох палат:
Сенату та Палати представників. До Сенату за Конституцією входить по два
представники від кожного штату. Кількість членів в палаті представників
пропорційна кількості населення і тому не обмежується Конституцією.
Протягом ста років після прийняття Конституції сенатори не обиралися
прямим голосуванням населення. Вони обиралися законодавчими органами штатів і
представляли конкретний штат, який їх обрав.
1913 р. була прийнята 17-та поправка до Конституції, згідно з якою сенатори
стали обиратися шляхом прямих виборів.
Делегати Конституційного Конвенту виходили з такого, Якщо окремі групи
(одна, яка представляє уряди штатів, і друга —
населення) разом схвалюватимуть кожен закон, що приймається, то це зменшить
загрозу виявлення з боку Конгресу поспішності чи недбайливості при затвердженні
нових законів. Одна палата завжди мала можливість контролювати іншу відносно,
наприклад, того, як це існувало в той час в англійському парламенті. Прийняття
17-ї поправки не внесло суттєвих змін в це врівноважене співвідношення влади
обох палат.
У той час, як в Конституційному Конвенті проходили
бурні дебати відносно складу й повноважень Конгресу, багато делегатів вважали,
що роль законодавчої влади буде порівняно малозначущою. Деякі вважали, що
Конгрес займатиметься переважно питаннями зовнішньої політики, надавши права
рішення внутрішніх проблем штатам і місцевій владі.
Однак усі ці припущення були помилковими. Конгрес
зарекомендував себе активним і авторитетним органом з широкими повноваженнями
за всіма питаннями державної політики.
Вимоги до членів Конгресу. Згідно з Конституцією, члени Сенату
повинні досягти 30-річного віку, бути громадянами Сполучених Штатів не менш як
дев’ять років і постійно мешкати у тому штаті, від якого обрані. Члени Палати
представників повинні бути не молодшими від 25
років, бути громадянами США не менш як сім років і постійно мешкати у тих
штатах, які надіслали їх до Конгресу. Штати можуть встановлювати додаткові
вимоги при виборах до Конгресу. але, згідно з Конституцією, кожна палата сама
має право встановлювати вимоги до її членів. Кожний штат має у Конгресі двох
сенаторів. Так, найменший штат Род-Айленд (територія — 3156 кв. км) має таке саме представництво у Сенаті, як і
найбільший штат Аляска (площа 1524640 кв.
км).
Загальна
кількість членів Палати представників встановлюється Конгресом. Далі ця кількість
розподіляється між штатами пропорційно кількості їх населення. Разом з тим,
кожному штату, незалежно від кількості його мешканців, Конституцією гарантоване
право мати не менше одного члена Палати представників. У наш час шість штатів — Аляска, Делавер, Невада, Північна Докота,
Вермонт, Вайомінг — мають лише по одному
представнику. З іншого боку, шість штатів мають у цій палаті більш як по
двадцять представників і лише Каліфорнія — 43.
Згідно з Конституцією, кожні десять років має відбуватися перепис населення і
за його результатами перерозподіляються місця у Палаті представників. Спочатку
кількість членів Палати представників була встановлена як один від кожних 30
тис. громадян. У першій Палаті представників було 65 членів, а після першого перепису їх кількість підвищилася до 106. Якби цей принцип представництва зберегли,
то представників було б близько 7 тисяч.
На сьогодні Палата представників нараховує 435
членів: по одному від кожних 480 тис.
мешканців США. Законодавчі органи штатів поділяють кожний штат на виборчі
округи, які мають бути приблизно однаковими за кількістю населення. Раз у два
роки виборці кожного виборчого округу обирають свого представника до Конгресу.
Сенатори обираються на виборах у штатах, які здійснюються кожного парного
року. Термін повноважень сенаторів —
шість років, оскільки кожних два роки одна третина Сенату переобирається. Таким
чином, дві третини Сенату — це люди, які
мають досвід законодавчої роботи.
Оскільки термін повноважень членів Палати представників складає два роки,
загальний термін роботи Конгресу в даному складі встановлений також два роки.
20-та поправка до Конституції закріплює, що Конгрес повинен збиратися на
звичайну сесію 3 січня кожного року, якщо
цей термін не буде змінено самим Конгресом. Робота Конгресу триває доти, доки
його члени не проголосують за перерву, зазвичай це трапляється в кінці року.
Президент може скликати спеціальну сесію, якщо в цьому буде необхідність.
Сесії Конгресу проходять у Капітолії у Вашингтоні (округ Колумбія).
Повноваження
Палати представників і Сенату. Кожна палата Конгресу має право законодавчої
ініціативи за будь-якими питаннями, за винятком фінансових законопроектів;
останні повинні бути запропоновані в Палаті представників. Отже, великі штати
мають змогу більшою мірою впливати на стан державної казни, аніж малі. Разом з
тим, на практиці кожна палата може голосувати проти законопроектів, прийнятих
іншою палатою. Сенат може не ухвалити фінансовий або будь-який інший
законопроект. Палата представників може запропонувати до нього поправки, які
змінюють його сутність. У цьому разі, для набрання законопроектом чинності
закону, узгоджувальна комісія, до складу якої входять члени обох палат, повинна
запропонувати компромісне рішення, яке б задовольняло обидві сторони.
Сенат також має
свої особисті права, у тому числі право більшістю у дві третини голосів затверджувати
призначення Президентом вищих посадових осіб у федеральному уряді, а також
ратифікувати всі угоди. Негативна реакція будь-якої палати нейтралізує дії
виконавчої влади.
На випадок
імпічменту урядових посадових осіб Палата представників має виключне право
пред’являти обвинувачення у зловживаннях, що тягнуть за собою офіційний
розгляд. Сенату належить виключне право проводити цей розгляд і вирішувати
питання про вину чи відсутність вини посадових осіб. Висновок про наявність
вини має наслідком усунення урядової посадової особи з посади, яку вона
посідає.
Широкі
повноваження Конгресу сформульовані у параграфі
8 Конституції: встановлювати та стягувати податки; укладати договори
займу для поповнення державної казни; встановлювати правила й обмеження у
торгівлі між штатами та в зовнішній торгівлі і т. ін. — усього 17 пунктів.
Деякі з цих
повноважень вже застаріли (наприклад, прокладання поштових шляхів), але вони
продовжують діяти. Десята поправка встановлює певні межі компетенції Конгресу,
уточнюючи, що повноваження, не надані уряду Союзу, зберігаються за штатами.
Крім цього. Конституція прямо забороняє Конгресу вирішувати низку конкретних
питань. Так, Конгрес не має права: припиняти дію хабеас корпус (конституційних
гарантій недоторканності особи), за виключенням окремих ситуацій під час
заколота чи вторгнення; оподатковувати громадян прямими податками інакше, чим
на підставі вже здійсненого перепису; санкціонувати введення будь-яких станових
титулів і т. ін. — усього сім пунктів.
Посадові
особи Конгресу. Згідно з Конституцією, Віце-президент є головою Сенату.
Його голос не враховується при голосуванні, за виключенням випадку рівності
голосів. У разі відсутності Віце-Президента Сенат обирає голову рго temроге. Палата представників
обирає свого особистого голову — спікера
палати. При цьому і спікер, і голова рго temроге завжди є членами тієї політичної партії, яка має
більшість у даній палаті.
На початку
роботи кожного нового складу Конгресу члени політичної партій обирають керівників
своїх фракцій та інших посадових осіб для забезпечення порядку розгляду запропонованих
законопроектів; Ці посадові особи разом з головами палат і головами комісій
суттєво впливають на законодавчий процес.
Законодавчий
процес. Однією з головних особливостей Конгресу є те, що ведучу роль в його
роботі відіграють комісії. Свого значення вони набули не відразу, а поступово,
оскільки Конституцією вони взагалі не передбачені.
На теперішній
час у Сенаті діє 18 постійних комісій, а
в Палаті представників — 23. Кожна комісій
спеціалізується у певній галузі законодавства з іноземних справ, оборони,
банківської діяльності, сільського господарства, торгівлі і т. ін. Комісія може
ухвалити, переглянути, залишити без уваги будь-яку пропозицію. Для того щоб
зажадати законопроект з комісії в Палату представників, потрібні підписи 218 членів Палати, а в Сенат — сенатської більшості. На практиці необхідна
більшість голосів збирається дуже рідко.
Партія, яка має
більшість у Даній палаті, контролює роботу комісій. Голів комісій обирають на
закритих засіданнях членів цієї партії або на зборах спеціально призначених
представників. Партії меншості пропорційно представлені в комісіях, у
відповідності з кількістю місць, що їх має у розпорядженні партія в даній
палаті.
Існують різні способи внесення законопроектів:
постійними комісіями, спеціальними комісіями, Президентом і т. ін. Внесені
законопроекти передаються у відповідні комісії, які призначають публічні
слухання, що можуть тривати кілька тижнів або місяців. Якщо комісія схвалила
законопроект, він надсилається на загальне обговорення у відповідну палату. У
Сенаті час обговорення практично не обмежується. У Палаті представників, як
правило, встановлюється регламент. Після завершення дебатів члени палати
голосують за те, щоб або схвалити законопроект, або відхилити чи відкласти
(останнє прирівняне відхиленню), або повернути до комісії. Законопроект,
прийнятий однією з палат, надсилається на розгляд у другу палату. Якщо друга палата
внесла в нього поправки, то узгоджувальна комісія, яка має у своєму складі
членів обох палат, намагається усунути розбіжності.
Після прийняття, обома палатами законопроект надсилається Президентові,
оскільки, за Конституцією, законопроект набирає чинності закону тільки після
підписання його Президентом. Президент має право або підписати законопроект — у цьому разі він стає законом — або накласти на нього вето. В останньому
випадку законопроект може стати законом тільки тоді, коли при повторному
голосуванні в Конгресі він збере дві третини голосів в обох палатах
Президент може також відмовитись як від підпису законопроекту, так і від
накладення на нього вето. Тоді законопроект стає законом без підпису Президента
рівно через десять днів (не враховуючи неділь) після надходження його на
розгляд. Єдиним виключенням з цього правила є випадок, коли сесія Конгресу
закривається раніше, ніж вийде декадний термін з дня надсилання законопроекту
на розгляд Президентові. У цьому разі відмова Президента підписати законопроект
анулює його навіть без накладення вето —
така ситуація, як уже зазначалося, має назву “кишенькове вето”.
Право Конгресу на розслідування. Однією з найважливіших функцій
Конгресу, не пов’язаних із законодавчою діяльністю, є право на розслідування.
Це право, зазвичай, надається комісіям або постійним, або спеціально
сформованим з членів обох палат. Розслідування проводиться з метою отримання
інформації, необхідної для прийняття майбутніх законів, для перевірки
ефективності вже прийнятих законів, для перевірки кваліфікації і контролю
роботи посадових осіб і службовців інших відомств, а також для збору даних,
необхідних для порушення імпічменту. Комісії часто залучають до роботи
експертів “зі сторони”, з тим, щоб якнайкваліфікованіше провести
слухання в ході розслідування і для більш детального вивчення питань.
Право на
розслідування тягне за собою важливі наслідки. Одним з них є право опублікування
ходу і результатів розслідування. Більшість слухань у комісіях відбувається
відкрито й широко висвітлюється у засобах масової інформації. Таким чином,
розслідування, що їх проводить Конгрес, відіграють велику роль в інформуванні
населення про роботу Конгресу з метою породження громадського інтересу до
загальнонаціональних проблем.
Другим важливим
наслідком є право Конгресу вимагати надання свідчень від свідків, які ухиляються,
та притягувати їх до суду за неповагу до Конгресу — у разі відмови давати свідчення або за неправдиві свідчення.
3. Президент.
Виконавчий апарат при президенті
Президентська
влада, тобто величезний військово-бюрократичний апарат, очолюваний Президентом,
являє собою в сучасних умовах найважливішу політичну установу, з допомогою якої
монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню та зовнішню політику.
Конституція США наділила Президента широкими повноваженнями, чим
поставила його на чолі так званої “виконавчої гілки влади”. Однак
конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав
Президент, з початку епохи імперіалізму.
За конституцією Президентом може бути уродженець США, який досяг
35-літнього віку і проживає безвиїзно у межах США не менш як 14 років, Встановлено також, що Президент і Віце-президент
не можуть бути мешканцями одного й того самого штату. Проте наряду з цими
конституційними вимогами, які ставляться до кандидатів на посаду Президента, на
практиці з’явилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у Президенти
може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних
партій.
Президент обирається строком на чотири роки колегією
виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожний штат обирає стільки виборців,
скільки сенаторів і представників відсилає до Конгресу. Загальне число виборців
у країні, таким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат Конгресу,
плюс три виборці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває
свій перелік виборців. Партія, що набрала більшість голосів, надсилає у виборчу
колегію всіх виборців від штату. Виборців обирають у перший вівторок після
першого понеділка листопада високосного року. Обрані виборці збираються у
столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того
самого року і подають голоси за кандидатів у Президенти й Віце-президенти.
Підготовка до виборів Президента розпочинається приблизно за рік до
голосування виборців, коли партії, починають добирати своїх кандидатів на вищу
державну посаду. Навесні року президентських виборів у штатах проводяться
первинні вибори (праймеріз), у ході яких висуваються кандидати на посаду
Президента і Віце-президента від кожного штату, обираються кандидатури
виборців, призначаються делегати на національний партійний Конвент. Вищого напруження
виборча кампанія сягає в середині літа, коли збираються партійні Конвенти для
висунення кандидатів на пост Президента і Віце-президента.
Національний партійний Конвент юридичне вважається вищим партійним
органом, але в дійсності він збирається лише раз на чотири роки і тільки для
того, щоб висунути кандидата на посаду Президента чи Віце-президента від цієї
партії.
Усі рішення національних Конвентів, включаючи призначення кандидатів,
приймаються, звичайно, більшістю голосів делегатів.
Основна боротьба у ході роботи Конвентів розгортається навколо найбільш
популярних кандидатів, яких у кожної партії є, як правило, два-три. Коли,
нарешті, той чи інший кандидат набирає більшість голосів, його вважають
“висунутим одностайно”. Обравши кандидата на посаду Президента,
Конвент у такому самому порядку обирає кандидата у Віце-президенти. Конституційна
процедура обрання Президента — чиста
фікція, оскільки у дійсності результат виборів вирішується в ході голосування
за виборців. Та партія, яка спромоглася провести у виборчу колегію більшу
кількість виборців, стане правлячою партією —
її ставленик перебуватиме у Білому домі чотири роки. Виборець не є незалежним.
У силу традиції, що склалася, непорушною стала конституційна норма, за якою
виборець голосує за кандидатів своєї партії (яка його обирала). За всю історію
існування США не було випадку, щоб виборець зрадив свою партію і проголосував
за іншого кандидата.
Конституція говорить, що обраним вважається той кандидат, який набере
абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не матиме більшості,
то Президента обирає палата представників з числа трьох осіб президентського
переліку, які набрали найбільшу кількість голосів. (Така процедура була
застосована лише два рази: 1804 р. був
обраний Джефферсон, 1824 р. — Адамс.) Обраний Президент 20 січня наступного за виборами року присягає
й приступає до виконання своїх обов’язків.
Конституція США
нічого не говорить про можливість переобрання Президента, але з перших років
існування США встановлений звичай, згідно з яким Президент не повинен займати
свою посаду більш як двічі. Франклін Рузвельт порушив цю традицію: він обирався
чотири рази підряд. У 1951 р. була ратифікована
20-та поправка до Конституції, відповідно до якої жодна особа не може бути
обрана на посаду президента більш як два рази. Ця поправка була у свій час запропонована
супротивниками Ф. Рузвельта.
Віце-президент є
головою сенату (хоча останній обирає свого тимчасового толову) і спадкує
президентську посаду в разі смерті чи відставки Президента. Президент може
покладати на Віце-президента різні обов’язки.
Президент США
(практично не змінюваний) поєднує повноваження голови держави й голови уряду.
Він керує величезним військово-бюрократичним апаратом і не несе ніякої
відповідальності перед Конгресом.
Уряд США — Кабінет —
очолює Президент США. У Конституції жодного слова немає про Кабінет, але вже з
президентства Вашингтона (1789-1797)
Кабінет міцно увійшов у державний звичай.
Кабінет
складається із секретарів (міністрів), яких призначає Президент з “поради
і згоди Сенату”. Це означає, що сенат двома третинами голосів повинен
затвердити призначений Президентом уряд, але фактично верхня палата Конгресу
ніколи не відмовляє Президентові у затвердженні його пропозицій. Члени Кабінету
(секретарі) не є членами Конгресу. Вони цілком і повністю підлеглі Президентові
і працюють під його керівництвом. Нині до складу Кабінету входять 12 секретарів; державний секретар (міністр
іноземних справ), міністр фінансів, міністр оборони, міністр юстиції
(генеральний атторней), міністр транспорту, міністр внутрішніх справ, міністр
сільського господарства, міністр торгівлі, міністр праці, міністр охорони
здоров’я, освіти і соціального забезпечення, міністр житлового й міського
будівництва. Окрім того, на запрошення Президента на засіданнях Кабінету
присутні: американський представник в 00Н, директор Адміністрації
з іноземних операцій, директор Управління мобілізації, директор Бюро Бюджету,
голова Комісії громадської служби, помічник Президента.
У 1939 р., згідно з актом про
реорганізацію, деякі центральні відомства, глави яких не входять до кабінету,
були об’єднані у певну систему органів —
виконавчий апарат при Президенті. У наш час до цього апарату входять центральні
відомства: Бюро бюджету. Канцелярія Білого дому, Рада національної безпеки.
Управління мобілізації для оборони. Рада економічних консультантів. Дорадчий
комітет при Президенті з питань урядової організації. Центральне розвідувальне
управління та інші.
Канцелярія Білого дому являє собою апарат, який обслуговує Президента і з
допомогою якого Президент підтримує постійний зв’язок з Конгресом, окремими
членами Конгресу, главами виконавчих департаментів і центральних відомств,
пресою та іншими органами інформації.
Бюро бюджету було створено 1921 р.
як орган, на який покладалася повинність підготовки федерального бюджету. Бюро
бюджету допомагає Президентові у підготовці бюджету й формуванні фінансової
програми уряду, здійснює контроль над виконанням бюджету; складає плани про
поліпшення адміністрації, а також дає поради виконавчим департаментам і
агенціям відносно поліпшення їхньої структури й порядку роботи тощо.
У 1946 р. було створено Раду
економічних консультантів, яка дає рекомендації Президенту з економічних питань
і складає економічні доповіді Президента Конгресу.
У 1947 р., згідно з актом про
національну безпеку, було засновано Раду національної безпеки. Остання
складається з Президента США, Віце-президента, Державного секретаря, міністра
оборони, директора Адміністрації іноземних операцій і директора Управління
мобілізації для оборони. Крім того, на засідання ради запрошуються: представник
об’єднаної групи начальників штаба та директор Центрального розвідувального
управління.
Рада національної безпеки надає рекомендації Президентові з усіх питань,
пов’язаних з так званою “національною безпекою”. Це означає, що саме
Рада розробляє військові програми, визначає рівень озброєнь, розробляє
військову політику, координує і спрямовує діяльність військових і громадських
відомств у справі підготовки війни, тобто вона є найважливішим органом
планування агресивної зовнішньої політики США. Формально Рада національної
безпеки має дорадчий характер, але фактично її рекомендації рівнозначні
нормативним актам, оскільки роботою цього органу керує сам Президент.
Як глава держави
і глава уряду Президент США наділений досить широкими повноваженнями. Передусім
він стоїть на чолі величезного державного апарату, який нараховує 2,5 млн. громадських службовців, з яких
приблизно 1500 чиновників федеральних
відомств отримують призначення на посаду безпосередньо Президента чи за його
участю.
Призначення на вищі федеральні посади Президент проводить, як уже
зазначалося, “за порадою і за згодою сенату” (ст. III розд. 2),
тобто кандидатури, запропоновані Президентом, мають бути затверджені Сенатом.
За загальним правилом Сенат не виступає проти кандидатур, висунутих
Президентом, але відомі конфлікти, через те що Сенат відхиляв запропоновані
кандидатури.
Конституція постановляє, що Президент має право накладати вето на
будь-який законопроект протягом 10 днів з
моменту його отримання. Якщо через 10
днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернутий Конгресу,
він автоматично перетворюється на закон. Отримавши білль із запереченнями
Президента, Конгрес може подолати вето, схваливши законопроект удруге 2/3 голосів обох палат.
Президенти США активно використовують також “кишенькове вето”:
у тому разі, якщо законопроект передається на підпис Президентові менш як за 10 днів до закінчення сесії Конгресу.
Президент, який бажає перешкодити перетворенню цього законопроекту на закон,
може й не повертати, його Конгресу зі своїми запереченнями — достатньо залишити його без підпису — “заховати в кишеню”. “Кишенькове
вето” має характер абсолютного вето: Конгрес позбавлений конституційних
засобів його подолання.
Оклад
американського Президента —200 тис.
доларів, додатково 50 тис. нарізні
витрати, додатково ще 100 тис. доларів на
неоподатковані податком подорожі і офіційні прийоми. З 1991 р. ця сума виросла до 340
тис. доларів.
4. Судова влада.
Верховний суд. Апеляційні і окружні суди. Спеціальні суди
Система федеральних судів. У ст. З Конституції сформульована основа
федеральної судової системи: “Судова влада Сполучених Штатів здійснюється
Верховним судом і тими нижчими судами, які час від часу засновуватимуться
Конгресом”.
Керуючись цим формулюванням, перший Конгрес розділив країну на округи і в
кожному з них заснував федеральні суди. Звідси бере початок нинішня система
судів: Верховний суд, 11 апеляційних
судів, 91 окружний суд і 3 суди зі спеціальними повноваженнями. Конгрес
і нині зберіг право як засновувати та скасовувати федеральні суди, так і
визначати кількість судів у федеральній системі судочинства. Проте Верховний
суд він скасувати не може.
Верховний суд. Верховний суд є вищою судовою інстанцією Сполучених
Штатів і єдиним судом, створення якого передбачено Конституцією. Рішення
Верховного суду не підлягають апеляції ні в якому іншому суді. Конгрес має право
встановлювати кількість судів Верховного суду і в певних межах вирішувати, які
справи підлягають розгляду в ньому, але він не може змінити тих прав, які
надані Верховному суду самою Конституцією.
Конституція не розглядає питання про те, які вимоги ставляться до судів.
Ніде не сказано, що вони повинні бути юристами, хоча насправді всі федеральні
судді і судді Верховного суду є членами колегії адвокатів.
З моменту утворення Верховного суду, майже
200 років тому, в ньому змінилося лише сто суддів. У своєму початковому
складі Верховний суд мав голову та п’ять членів суду. Протягом останніх 80 років кількість суддів змінювалася, поки 1869 р. не був затверджений остаточний склад:
голова та вісім членів Верховного суду. Голова очолює суд, але на час прийняття
рішень він має лише один голос, як і будь-який з членів суду. Особиста юрисдикція Верховного суду
поширюється лише на дві галузі: випадки, що стосуються високих посадових осіб
іноземних країн, і випадки, коли одна із сторін є штатом. Усі інші справи
надходять на розгляд Верховного суду тільки шляхом апеляції з нижчестоящих
судів.
З кількох тисяч справ, зареєстрованих кожного року, суд, зазвичай,
розглядає тільки близько 150. Більшість
випадків пов’язана з інтерпретуванням законів або наміру Конгресу прийняти закон.
Але значна частина роботи Верховного суду складається з визначення того, чи
відповідає Конституції діяльність законодавчої або виконавчої влади. Право
подібного юридичного контролю не було спеціально обговорено Конституцією. Це
положення було визначено самим Верховним судом через його читання Конституції.
Рішення суду не повинні бути обов’язково схвалені одноголосно. Простої
більшості при наявності не менш як шести суддів (офіційний кворум) досить для
прийняття рішення. У разі неодноголосних рішень, Верховний суд, зазвичай,
відмічає обидві думки — більшості й
меншості — і кожна може стати підґрунтям
майбутнього рішення суду. Часто судді записують свою особливу думку, якщо вони
в принципі згодні з рішенням, але за причинами, які відрізняють від доводів
більшості.
Апеляційні і окружні суди. Другий рівень федеральної судової
системи складають апеляційні суди, які були створені 1891 р. з метою спрощення розподілу судових справ і полегшення
роботи Верховного суду. Територія Сполучених Штатів поділяється на 11 зон, кожна з яких обслуговується судом у
складі від 3 до 15 суддів. Апеляційні суди переглядають рішення окружних судів
(суд першої інстанції федеральної юрисдикції) в межах своїх округів. Вони також
переглядають постанови незалежних арбітражних агенцій, таких, наприклад, як
федеральна торговельна комісія й інші.
Ступенем нижче
апеляційних судів стоять окружні суди. 50
штатів розділені на 89 округів. У додаток
до цього існує окремий округ Колумбія і округ Пуерто-Рико, які не є окремими
штатами. В окружному суді може бути від одного до 87 суддів. Залежно від масштабу справи, що розглядається, судді
тимчасово можуть бути переведені з одного окружного суду до другого. Конгрес
встановлює межі округів залежно від кількості населення та обсягу роботи. Деякі
невеликі штати створюють один округ, тоді як великі штати (Нью-Йорк,
Каліфорнія, Техас) поділяються на чотири округи кожний.
За винятком округу Колумбія, судді всіх окружних судів повинні постійно
проживати на території свого округу. Сесії окружних судів скликаються через
певні проміжки часу за чергою в різних містах округу.
Більшість справ і спірних питань, що їх розглядають в окружних судах,
порушено самими судами і пов’язані вони, як правило, з порушенням федеральних
законів (наприклад, поштові зловживання, крадіжка державної власності,
порушення законів про якість продовольчих товарів, про банківські операції або
у випадку шахрайства). Це єдині федеральні суди, в яких вердикт про винність
обвинуваченого виноситься Великим журі присяжних, а остаточний вирок — Малим складом журі.
Спеціальні суди. В додаток до федеральних судів загальної
юрисдикції час від часу виникає необхідність у створенні спеціальних судів. Це
так звані легіслативні суди, оскільки вони були створені законодавчим актом
Конгресу. Судді в цих судах, як і їхні колеги в інших федеральних судах,
призначаються Президентом за узгодженням із Сенатом на період усього життя.
Мабуть найважливіший з таких судів —
це Претензійний суд, створений 1855 р.
для розгляду грошових позовів, які пред’являли Сполученим Штатам. Крім
зазначеного, спеціальними судами є Митний суд, який займається виключно
цивільними справами, які пов’язані з податками і зборами на товари, які
імпортуються. Апеляційний суд за митними і патентними питаннями займається
апеляційними скаргами за рішенням Митного суду і Бюро патентів США.
5. Американський федералізм
Сполучені Штати Америки —
федеративна держава. Суб’єктами федерації є 50
штатів і федеральний округ Колумбія з розташованою в ньому столицею — м.
Вашингтон. Територія федерації включає також острови Пуерто-Рико і Гуам.
Острови Мікронезії (республіка Палау, Сполучені Штати Мікронезії та інші) є
“асоційованими державами” з США. Вони мають виборні парламенти і
президентів. Пуерто-Рико вважається державою, що вільно приєдналася до США.
Закони США мають тут верховенство, як і в Штатах, але, всі ці території не
мають свого представництва в Сенаті, а у Палаті представників — делегата з правом тільки дорадчого голосу. У
прямому правлінні перебувають також острови Східне Самоа та Віргінські, що
мають статус територій США.
Усі 50 штатів — державні утворення, але вони не мають
державного суверенітету і не мають права виходити зі складу США. Вони приймають
свої конституції, які відповідають основним положенням Конституції Сполучених
Штатів Америки.
Структура
органів штатів відповідає структурі федеральних органів. Законодавчу владу у штаті
здійснює легіслатура (як правило, однопалатна), виконавчу — обраний населенням губернатор, судову — Верховний суд та інші суди штату.
Конституція США
визначила принципи розмежування владної компетенції федерації і штатів. Вона
встановлює сферу виключної компетенції федерації. За межами встановленої
компетенції свої повноваження реалізують штати та їхні органи.
6. Місцеве самоврядування та управління
Місцеве самоврядування та управління в штатах базується на підставі
адміністративно-територіального поділу, що входить до компетенції штату. Тому
системи місцевого самоврядування у різних штатах різноманітні.
Більшість штатів, крім двох, поділені на графства. Усього в США
нараховується понад три тисячі графств. Їх населення обирає цілий ряд посадових
осіб: шерифа, прокурора (атторнея), скарбника. Під керівництвом
останніх-працюють муніципальні посадовці.
Міста виділені з
графств і мають хвою окрему систему самоврядування. У США існує три системи
місцевого самоврядування. У більшості міст діє система “рада — управляючий”. Населення обирає раду,
яка, у свою чергу, обирає мера. Останній головує у раді і не займається управлінською
діяльністю. Управління здійснює найманий за контрактом посадовець-менеджер.
Друга система — це “рада — мер”. Населення обирає окремо місцеву
раду і мера, який здійснює управління містом. І, нарешті, третя система — “комісійна”. Населення обирає
комісію у складі 3—7 осіб, які виконують
функції міської ради і відають окремими галузями управління.
Графства
поділяються на тауни і тауншипи. Ці найменування склалися історично і на
сьогоднішній день між ними фактично немає ніякої відмінності.
Компетенція
органів місцевого самоврядування визначається конституціями і законами окремих
штатів. Вона відповідає принципам місцевого самоврядування. Тобто прийняття і
виконання місцевого бюджету, питання громадського порядку, надання соціальних
послуг (муніципальне житло, лікарні, місцеві шляхи, здійснення контролю за
місцевими органами управління тощо).
В
адміністративно-територіальних одиницях (містах) населенням або місцевою радою
обираються також різні ради і комітети з різноманітних питань. Наприклад,
опікунські ради, шкільні ради, місцеві ради і т. ін.