Розділ 3. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ

Розділ 3. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ

3.1. Держава, її ознаки та атрибути

Термін «держава»
з’явився в XVI ст. Його ввів до науко­вого обігу італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі. Зрозуміло, що держава як
суспільне явище до цього існувала вже тисячоліття. Нерідко як
синонім термі­ну «держава» використовується
термін «країна». Але з погляду
юридичної науки ці поняття не є тотожними. По­няття «країна» за своїм змістом є ширшим, ніж поняття «держава». Воно має
не тільки правове, а й географічне значення
(гірська країна, рівнина тощо).

У правознавстві термін
«країна» уживається у розумінні території,
що має певні кордони, володіє державним суве­ренітетом
або перебуває під владою іншої держави. Історич­но відомі такі види
підвладних країн, як колонії, підопічні території.
У наш час країнами нерідко називають адміні­стративні або автономні частини держави. Наприклад, Країна Басків є
складовою частиною Королівства Іспанія.

Термін «держава» застосовується як тотожний
поняттю «країна» для позначення сукупності
людей, території, на якій вони проживають, і суверенної в межах даної
терито­рії влади. Цей же термін уживається в
суто юридичному сенсі для позначення
організації політичної влади, голов­ного
інституту політичної системи суспільства, який на­правляє та організовує за допомогою норм права
спільну діяльність людей, захищає їхні права та інтереси.

У світовій юридичній
науці немає загальноприйнятого визначення держави, що пояснюється складністю цього соціального та юридичного явища.
Сутність найбільш по­ширених визначень держави
можна звести до таких:

1) держава є
організацією правопорядку (Цицерон,
Ханс Кельзен);

2) держава
є сукупністю людей, території та суверенної влади (Леон Дюгі, Георг Еллінек, Габріель Шершеневич, Михайло Грушевський);

3) держава — форма співжиття людей,
певний психічний зв’язок між ними (Лев
Петражицький, Федір Кокошкін);

4) держава — машина для придушення одного
класу іншим (Карл Маркс,
Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін);

5) держава — це велика сім’я (Конфуцій, Роберт Фільмер);

6) держава — це живий організм (Іоанн Солсберійський, Герберт Спенсер).

Найчастіше в юридичній
науці використовують форма­лізоване (інструментальне) визначення держави.

Держава — це універсальна політична організація су­спільства, що володіє суверенітетом
і здійснює управління суспільством на основі
права за допомогою спеціального механізму.

Зовнішні, відмітні
ознаки держави можна розділити на дві групи. Перша група ознак відрізняє державу від первіс­ної соціальної організації. До них
належать:

1) публічна політична влада, інакше кажучи, влада, що виділилася із суспільства, не збігається з ним, така,
що стоїть над ним і виступає від його імені.
Державна влада має свій особливий
апарат у вигляді органів держави і професійних
управлінців (армія, поліція, чиновники, судді тощо);

2) державна скарбниця — тобто система збору, зберігання і розподілу фінансових коштів (у вигляді данини податків, зборів, різного роду повинностей). Ці кошти необхідні
для вирішення загальнозначущих проблем (наприклад,
оборони, будівництва громадських будівель і споруд), а також для утримання державного апарату;

3) територіальна
організація населення. У додержавному стані індивід співвідносив себе з певним
родом, враховуючи реальну або уявну
спорідненість. У державі кровноспоріднені
зв’язки або зовсім не мають значення, або відходять на другий план. Держава поширює свою владу на всіх людей, які проживають на її території;

4) наявність системи загальнообов’язкових
правил поведінки — права.

Друга група ознак держави відрізняє її від політичних партій та громадських організацій (їх
називають атрибутами
держави):

1) народ — сукупність
індивідів, об’єднаних правовим зв’язком
із державою. Цей зв’язок виражається в інститутах громадянства (у республіках) або підданства (у
монархіях). Сучасна
держава виступає як представник народу, як справа народу;

2) територія— матеріальна база держави. Це частина земної кулі, з якою історично
пов’язаний державний народ, що
має кордони, визнані міжнародним співтовариством. Територія держави — це простір,
у межах якого здійснюється
державна влада, просторове буття держави;

3) державна влада — організаційно
оформлена політична
влада крупної соціальної спільноти (народу, класу, стану), що володіє спеціалізованим
апаратом для регулювання
суспільних відносин і верховенством у суспільстві. Головне призначення державної влади — керівництво
загальнозначущими
для народу справами.

3.2. Сучасні підходи до вивчення держави

У сучасному
державознавстві, слідом за російськимученим
В.Є.Чиркіним, звичайно виділяють п’ять основних підходів
до вивчення держави: теологічний, арифметичний (класичний), юридичний, соціологічний та техніко-кібернетичний.

Теологічний підхід до
вивчення держави відомий з найдавніших
часів. Відповідно до нього держава створена Бо­гом, а у священних книгах встановлена ідеальна модель влади, до якої має прагнути держава.
Нині ця концепція офіційно
визнана лише в деяких державах (Ісламська Республіка Іран, Індуїстське Королівство Непал). Більшість
же вчених-юристів розглядають цю теорію як науково неспроможну, але в той же час привабливу
для значного числа людей.
У християнській теорії держави такі привабливі властивості має
заклик до правителів слідувати загально­людським
цінностям: справедливості, милосердю, допомо­зі слабким. У мусульманській концепції держави — це: ухвалення
політичних рішень на основі ісламу, який роз­глядається як єдино правильна
ідеологія; консенсус влади і найбільш авторитетних представників народу; відкритість влади для
будь-якого мусульманина тощо.

Арифметичний (класичний) підхід до держави харак­терний визначенням держави через
систему її ознак. Він теж не
новий: ознаки держави перераховували староіндійські Закони Ману, праці античних мислителів. Сучасні вчені звичайно розглядають державу як тріаду елементів
(атрибу­тів): влада, територія,
населення. Іноді до цих трьох класич­них
елементів додають суверенітет, скарбницю (систему збору фінансових коштів), міжнародне визнання.
Класичний підхід до держави привертає
своєю чіткістю, можливістю відмежувати
державу від інших соціальних організацій. Проте це підхід далеко не завжди є плідним при практично­му застосуванні: достатньо складно інколи
визначити дер­жавний народ, кордони території (наприклад, у кочових
імперіях середньовіччя), та й носієм влади може бути не тільки держава, а й особа, й соціальна спільнота.

Юридичний підхід до поняття держави виник у
рамках юридичного
позитивізму та концепції правової держави. Прихильники такого підходу розглядають державу як
особ­ливу юридичну
особу, що підкоряється у своїй діяльності праву.
Прихильники юридичного підходу розробили добрий інструментарій для формалізованих досліджень (напри­клад, поняття форми та функцій
держави, державного апарату,
органу держави тощо).

Гуманістична
спрямованість юридичного підходу до держави
є очевидною, адже, будучи юридичною особою, держава зобов’язана відшкодовувати особистості завданий їй збиток. У сучасному світі
відповідальність держави перед людиною
стала реальністю, перш за все, завдяки міжнарод­ній юстиції.

У той же час не
можна не зазначити деякі негативні сторони
юридичного підходу до держави. Визначення дер­жави як влади, підпорядкованої праву, виводить за рамки держави не тільки тоталітарну
державу, а й більшість до-сучасних
держав. Уявлення про державу як юридичну особу
не розкриває особливого положення держави в по­літичній системі суспільства.

Найбільше
поширення у державознавстві та політології набув соціологічний підхід до держави. Елементи такого підходу можна прослідкувати з часів античності:
наприклад, Арістотель
визначав державу як об’єднання сімей для благого життя. Уявлення про державу як
організатора загальних
справ властиве було Жану Бодену, Томасу
Гоббсу, Бенедикту Спінозі і багатьом іншим мислителям.
До прихильників цього
підходу належали Карл Маркс та його послідовники. Вони визначали державу як універсальну
політичну організацію
економічно панівного класу. Сучасні немарксистські соціологічні школи
розглядають державу як офіційного
представника суспільства, призначення якого є трояким: керівництво виконанням «загальних справ»; надання соціальних послуг; арбітраж відносно різних груп суспільства. В той же час у їх уявленні держава не
є класово неупередженою, оскільки на
її діяльність впливають різні зацікавлені
соціальні групи (« групи тиску »).

Техніко-кібернетичний підхід до
держави від брунькувався
від загальносоціологічної концепції постіндустріального (інформаційного) суспільства.
Прихильники цього підходу
розглядають державу як систему, що працює на основі введення інформації, її перетворення та виведення управлінського
рішення.

Усі підходи до
держави, не виключаючи теологічного, мають певну наукову цінність і практичну
значущість, по-різному висвітлюючи різні сторони такого багатогранного та складного явища, як держава.

Через широке
застосування в сучасній науці інтеграцій­ного підходу інтерес представляє
спроба створення багато­вимірного
«портрету» держави, здійснена В.Є.Чиркіним. Із його точки зору, сучасна держава має три іпостасі — три обличчя. Вона виступає як:

1) єдина
універсальна політична організація в країні, що створюється на основі адміністративно-територіальногоподілу шляхом
реєстрації членів цієї організації за місцем проживання;

2) арбітр. Держава, з одного
боку, діє на користь найбільш
сильних соціальних спільнот (класів, груп), але, з іншого боку, захищає від надмірних
нестатків слабкі, знедолені
верстви населення, нарешті, здійснює посередництво на користь суспільства в цілому;

3) легалізований та легітимний
примус. Держава, з одного боку, володіє правом
на законний (встановлений законодавчими
актами) примус щодо індивідів, чия поведінка
не відповідає правовим нормам (легальність примусу). З
іншого боку, передбачається згода суспільства на засто­сування такого примусу (легітимність
примусу).

3.3. Сутність держави: плюралізм підходів

Поняття «сутність
держави» звичайно уживається в трьох значеннях.

По-перше, це
своєрідна моральна оцінка держави. У цьо­му
розумінні суспільно-політична думка сформувала дві метатеорії:

1) держава — це організоване насильство над
індивідом, зло, хоча й необхідне. Тому межі
дії державної влади мають бути
мінімізовані. Найяскравіше ця оцінка сутності держави представлена в працях ліберальних філософів та юристів;

2) держава — це спосіб забезпечення загального блага. З позицій такого підходу держава сприймається як агент із надання суспільству позитивних послуг
(гарантування безпеки, соціальна
допомога, виховання та освіта населення тощо), як опікун суспільства та
індивіда.

У сучасному світі
ригоризм указаних трактувань сутно­сті держави значно
знизився. Ліберали більше не запере­чують
необхідності соціальної функції держави, а прихиль­ники патерналістської держави погодилися з
необхідністю обмеження державної
влади.

По-друге, під
поняттям «сутність держави» розуміють сенс існування і роль
держави в житті суспільства. «Сут­ність » як філософська категорія характеризує те
головне в явищі, що визначає його
природу, що робить явище самим собою: при зміні сутності об’єкт перестає бути
тим, чим він є, і стає іншим явищем.
Вітчизняні учені у сутності держа­ви
виділяють класовий (становий) і загальносоціальний (загальнолюдський) зміст. Як класова
(станова) установа держава
захищає певні вузькокласові інтереси. Наприклад, рабовласницька держава закріплювала
юридичну безправ­ність
рабів, за допомогою державного апарату утримувала їх під владою рабовласників. У
будь-якому випадку, проте, можна сказати, що з певного моменту розвитку
суспільства держава
є необхідним способом його організації, невід’єм­ною умовою його існування та життєдіяльності. Адже кожна держава організує виконання
загальних справ, важливих
для всіх членів суспільства, наприклад, оборону
від зовнішніх ворогів, забезпечення
правопорядку. У міру роз­витку загальносоціальний та загальнолюдський
зміст дер­жави витісняє її вузькокласові
функції.

І, нарешті, третє
значення поняття «сутність держави» пов’язане з проблемою належності державної влади певно­му соціальному шару, з питанням про те, хто і в чиїх інте­ресах здійснює державну владу. У цьому сенсі
існують такі концепції суті держави:

1) елітпистська теорія (її родоначальники — Гаетано Моска, Вільфредо Парето, Роберт Міхельс)
оцінює державну владу як справу політичних еліт
(олігархій), що змінюють одна одну в управлінні державою. З цієї позиції влада народу — демократія — нездійсненна. Сучасні елітисти допускають демократичні засади у
державній владі, стверджуючи, що єдиний
інструмент демократії — вибори тієї або
іншої еліти;

2) технократична теорія (Джеймс Барнхем, Деніел Белл, Олвін Тоффлер) бачить у державній владі різновид соціального менеджменту. У постіндустріальному (інформаційному) суспільстві, мета якого — розширене
виробництво та споживання — менеджери
стають новою економічною елітою,
оскільки саме вони управляють виробництвом. Отже, процес перерозподілу продуктів виробництва та інші загальнозначущі
для всього соціуму справи теж мають перебувати
в руках професіоналів-менеджерів;

3) демократичні теорії стоять на позиціях народного суверенітету. Із їхньої точки зору
єдиним джерелом державної влади є народ, а державна
влада має здійснюватися в інтересах і під контролем народу. Теоретики плюралістичної демократії (Гарольд Ласкі, Моріс
Оріу) стверджують, що в сучасній державі відбувається дисперсія політичної
влади: держава ділить тягар ухвалення
рішень із численними інститутами
громадянського суспільства (партіями, профспілками, корпораціями). Теорія репрезентативної демократії (Ральф Дарендорф) розглядає
демократичну державу як парламентарну систему,
де органи влади обираються народом. Теорія партисипітарної демократії (демократії учас­ті) оцінює державну
владу як один із варіантів участі громадян в управлінні суспільними справами;

4) теорія держави
загального благоденства (Карл Гуннар Мюрдаль) близька за своєю суттю до
технократичних доктрин держави. З позицій
цієї теорії держава є координатором економічної та політичної діяльності суспільства. Завдяки спільним зусиллям держави та
суспільних інсти­тутів інтереси всіх шарів суспільства в
основному задово­лені, досягнута рівновага
між інтересами особи та суспіль­ства;

5) марксистська теорія
розглядає державу як знаряддя панування
експлуататорського класу (рабовласників, фео­далів,
буржуазії). Класовий підхід до сутності держави виявився вельми плідним для
дослідження додержавноі держави, але
до держави інформаційного етапу розвитку людства слабо придатний.

Спори про сутність
держави належать до «вічних» на­укових проблем. Рішення окремих аспектів цієї проблеми породжує нові питання про призначення
та роль держави в суспільстві.