Розділ 10. Основні концепції праворозуміння

Розділ 10

ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОРОЗУМІННЯ

10.1. Праворозуміння як категорія юридичної науки

Право є настільки унікальним, складним і суспільно необхідним феноменом, що протягом усього часу його іс­нування науковий інтерес до нього не тільки не зникає, а й зростає. Питання праворозуміння належать до «вічних» уже тому, що людина на кожному з витків свого індивіду­ального та суспільного розвитку відкриває у праві нові якості, нові аспекти співвідношення його з іншими явища­ми та сферами життєдіяльності соціуму. У світі існує безліч наукових ідей, течій і точок зору з приводу того, що є право. Але лише останнім часом учені стали задаватися питанням: «Що означає розуміти право ».

Праворозуміння — це наукова категорія, що відобра­жає процес і результат цілеспрямованої розумової діяль­ності людини, і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Суб’єктом праворозуміння завжди виступає конкрет­на людина, наприклад:

1) індивід, який володіє деякими знаннями права і на практиці зіткнувся з
конкретною правовою проблемою;

2) юрист-професіонал, який має достатній запас знань про право, здатний застосовувати і тлумачити правові норми;

3) учений, людина з абстрактним
мисленням, яка займається вивченням права, володіє сумою історичних і сучасних знань, здатна до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, володіє певною методологією дослі­дження.

Праворозуміння є завжди
суб‘ єктивним, оригінальним, хоча уявлення про право можуть збігатися у групи осіб та у цілих соціальних спільнот.

Об’єктом праворозуміння можуть бути право в плане­тарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми. При цьому нерідко знання про окремі структурні елементи переносяться на право в цілому. Важливе пізнавальне навантаження тут несуть середовище і суспільні явища, що взаємодіють із правом.

{lang_content_nav} праворозуміння складають знання суб’єкта про його права та обов’язки, конкретні
та загальні правові до­зволи, зобов’язування, заборони, а також
оцінка і ставлен­ня до них як до справедливих або несправедливих. Залеж­но від рівня культури, методичної оснащеності суб’єкта і вибору предмета вивчення
праворозуміння може бути пов­ним або неповним, правильним або спотвореним,
позитив­ним або негативним.

Образ права, що склався в думках наших попередників і виразився у вигляді тієї або іншої концепції, здійснює помітний вплив на формування праворозуміння у нащадків. Концепція праворозуміння — це певний напрям в науко­вому пізнанні сутності та соціального призначення права.

При розгляді різних
концепцій праворозуміння необхід­но враховувати такі обставини:

1) історичні
умови функціонування права і рамки культури,
в яких жив і працював дослідник;

2) залежність результату
праворозуміння від філософської, етичної, релігійної, ідеологічної позиції суб’єкта пізнання;

3) початкові посилки концепції, а саме: що береться за основу тієї або іншої концепції (джерело правоутворення або сутність самого явища), що розуміється під джерелом права (людина, Бог, природа, держава) і під його сутністю (воля класу, міра свободи людини або природний егоїзм індивіда);

4) концепціям праворозуміння, з одного боку, властиві стереотипи, з іншого — динаміка. Поєднання цих якостей зумовлює довге життя і в той же час зміну змісту концепцій праворозуміння. Тому, наприклад, природно-правові
теорії відомі в усі часи.
Якісь їх елементи змінюються, якісь залишаються
стабільними і незмінними.

10.2. Юридичне і легістське праворозуміння

Принципова відмінність
між двома протилежними ти­пами праворозуміння, які називають юридичним і легістським, пов’язана з розрізненням або ототожненням права і закону.

Легістське
праворозуміння засноване на законі і на ото­тожненні права і закону (від лат. lex — закон). Право сприй­мається як продукт держави, як наказ офіційної державної влади. Право зводиться до примусово-владних установок, до формальних джерел
позитивного права (законів), за ме­жами яких права немає. Таке легістське ототожнення права і закону є принципом і сенсом доктрини юридичного позитивізму.

Юридичне праворозуміння — це правове розуміння, засноване на розрізненні права і закону (від лат. jus — пра­во). Право розглядається як об’єктивна міра свободи і справедливості, не залежна від волі, розсуду або свавілля державної влади. Закон же є актом державної влади і за своїм змістом може бути, а може і не бути правовим. Юри­дичний тип праворозуміння має два
різновиди:

1) природно-правовий підхід, що виходить із визнання природного права, яке протиставляється
праву позитивному;

2) лібертарно-юридичний підхід, який під правом має на увазі буття і нормативний вираз принципу формальної рівності. Сутність цього підходу висловив В.С.Нерсесянц: «Право — математика
свободи».

Практичний сенс розрізнення права і закону зумовлений необхідністю розмежування і зіставлення права та свавілля. Далеко не завжди закон, що є владним велінням держави, утілює в собі
право. Інакше довелося б визнати правом ра­сові
закони нацистської Німеччини або репресивне законо­давство СРСР 1930-х pp.

Правовий закон відповідає вимогам добра, свободи і справедливості і
характеризується такими ознаками:

1) закріплює міру
свободи індивіда;

2) утілює в собі принципформальної правової рівності та загальний характер справедливості. Його вимоги
в однаковій мірі поширюються
на державну владу і грома­дян;

3) враховує та охороняє інтереси тих, хто перебуває за межами фактичної рівності (хворих, старих, безробітних);

4) є не продуктом волі та
суб’єктивного розсуду законодавця, а необхідною складовою частиною того права, що об’єктивно
формується в даному суспільстві;

5) правовий закон — антипод свавілля.

Реальне буття правового закону можливе тільки в умовах правової держави.

10.3. Загальна характеристика сучасних концепцій праворозуміння

Право — складне для розуміння явище, оскільки воно відображає ще складніші економічні,
політичні та соціаль­ні відносини. Впродовж всієї історії розвитку юридичної думки
люди намагалися визначити, що є право, в чому по­лягає його природа і сутність.

Природа права зумовлена
наявністю в ньому двох основ­них компонентів:
природного і позитивного. Такий розпо­діл свідчить про діалектичний характер розвитку права, що включає абстрактно
загальні (природно-правові) і кон­кретні
(позитивні) сторони.

Природне право (jus naturale) — це природжені, невід-чужувані, невід’ємні, зумовлені природою людини, люд­ським розумом, загальними етичними принципами прави­ла поведінки, які існують незалежно від держави і поши­рюються на всі часи і народи. Природне право є сукупністю ідеальних, глибоко етичних і надзвичайно справедливих уявлень про право. Воно виникло задовго до держави і може існувати поза нею.

Позитивне право — закріплений в офіційних джерелах права нормативний регулятор, на основі якого визначають­ся межі дозволеної та належної поведінки людей, а компе­тентними державними органами виносяться юридично обов’язкові рішення. Позитивне право є результатом дер­жавної правотворчої діяльності. Офіційні джерела права виражають лише деяку частину природного права. Вся решта права існує у вигляді принципів, правосвідомості, інших правових явищ.

Концепція праворозуміння — це певний напрям у пі­знанні сутності та соціального призначення права. Сучасні концепції праворозуміння можна умовно звести до трьох метаконцепцій: аксіологічної (природно-правової); соціо­логічної; нормативістської (позитивістської). Сучасна зарубіжна юриспруденція стоїть на позиціях або
повної несумісності цих трьох концепцій, або їхньої дії в принци­пово різних сферах юридичного знання: аксіологія є
сферою філософії права, соціологія —
сферою загальної теорії пра­ва, а
нормативізм — область вивчення галузей позитивного права. Деякі учені надають перевагу інтеграційномуправорозумінню, що враховує та
об’єднує все цінне з метаконцепцій
праворозуміння.

Початковою формою буття
права прихильники природ­но-правового підходу
вважають суспільну (та/або індиві­дуальну) свідомість, якій споконвічно властиві етично-пра­вові орієнтири. Аксіологічна концепція розглядає право з позицій відповідності
його справедливості. У просторі при­родного права діють правові принципи-аксіоми, що одно­часно є моральними імперативами: не роби замах на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддавай кожному своє та ін.
Відповідність позитивного права кри­теріям природного права і є саме право як вираз і міра свободи і справедливості. Справедливість, а не норма — ключове поняття природно-правової теорії. З позицій аксіологічного підходу закон і право
розглядаються як різні речі. Закон виступає як форма права і уживається як тотожне праву поняття лише тоді, коли є
справедливим, тобто від­повідним критеріям
природного права.

Аксіологічний підхід цінний своєю спрямованістю на вдосконалення права, його гуманізацію. В той же час проти­ставлення права і закону далеко не сприяє зміцненню за­конності в суспільстві, провокує невиконання законів під приводом їх неправового характеру.

Соціологічна концепція права базується на тому, що джерелом права і формою його буття є суспільні відносини. При такому підході правом визнається його функціонуван­ня, реалізація, його «дія в житті». Соціологічний підхід до права так само, як і аксіологічний, заснований на розме­жуванні права і закону, «права у книгах» і «права у житті». Закони можуть бути не затребувані суспільством, можуть бути неефективними і навіть непотрібними. Такі закони не визнаються формою існування права. Справжнє право, «живе право» — це правопорядок, це реально існуюча в суспільстві система правових відносин. Поняття правовід­носин є ключовим для соціологічного підходу до права.

Слабкою стороною цього підходу є відсутність чітких меж між правом і правовою поведінкою, при цьому втрача­ються критерії для розрізнення правомірної і неправомірної поведінки. Перенесення всієї тяжкості правотворчості на осіб, що застосовують право (судді, адміністратори), ставить під питання існування розподіл влади, підвищує небезпеку адміністративного і суддівського свавілля.

Сутність нормативістського (юридико-позитивістського) підходу до права передається формулою «закон є закон». Прихильники такого праворозуміння ототожнюють право і закон, а єдиним джерелом права вважають державну волю. На думку позитивістів, право є сукупність встановлених і забезпечених державним примусом загальнообов’язкових норм. Поняття норми є ключовим для цього підходу до права. Право, з погляду позитивістів, з одного боку, не під­лягає етичній оцінці та критиці (як не підлягають критиці рельєф місцевості або
закони фізики), з іншою — не потре­бує
жодного виправдання. Право слід сприймати як об’єк­тивно існуючу реальність і
не більше того.

У нормативістського
підходу до права є ряд переваг. Зо­крема,
він орієнтує на такі властивості права, як формаль­на визначеність, однозначність приписів, обов’язковість слідування праву. В той же час некритичне ставлення до законодавства гальмує його розвиток. Із позицій такого підходу виправданою є будь-яка несправедливість, якщо вона встановлена законом.

Інтегративний підхід до розуміння права (Д.Холл) є спробою в рамках однієї концепції узгодити юридичну форму, соціальний зміст і моральні цінності у праві. Ви­хідною посилкою даної позиції виступає теза про те, що кожен підхід виділяє в
праві істотне та необхідне, без чого цілісне уявлення про право є неможливим.
Із позицій інте­граційного підходу право — це сукупність нормативів рівності і справедливості, що визнані у певному суспіль­стві, забезпечені офіційним захистом, регулюють бороть­бу йузгодження вільних воль у їх взаємовідношенні одне з одним.

Проте при такому,
певною мірою механічному, поєднан­ні різних ознак права в єдине ціле виникає проблема визна­чення достатності властивостей
права, необхідних длявсебічного його опису. Зберігається вірогідність того, що набір ознак права буде суб’єктивним і не збігатиметься, наприклад, у простого обивателя і юриста-практика.Якщо для першого значущим є віддзеркалення в праві законних інтересів, міри свободи і справедливості, то юрист-практик акцентує увагу на чіткості юридичної форми, що дозволяє одноманітно тлумачити і застосовувати норму права,
за­кон.

Через це можна зробити висновок, що пошуки загальної формули розуміння права не є перспективними. На користь юридичної науки і практики слід
віддавати перевагу плю­ралістичним підходам до
розуміння права і вивчати різні визначення права.

10.4. Теорія природного права

Витоки
природно-правової теорії сходять до часів анти­чності (Арістотель, римські юристи), середньовіччя (Тома Аквінський), епохи ранньобуржуазних революцій і станов­лення сучасної держави (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо).

Видатні представники природно-правової теорії XX ст. — німецькі вчені Р. Штаммлер, А. Ауер, А. Кауфман, американські учені Р. Дворкін, Дж. Роулс, французький теолог і філософ Ж. Марітен.

Природно-правові теорії визнають існування поряд із позитивним правом (законами і звичаями) ідеального по­рядку відносин між людьми. Цей вищий
нормативний по­рядок і називають природним правом. Джерелом права виступає не державна воля, а природа людини та/або воля Бога. Згідно з таким поглядом, закони держави є дійсними і
легітимними лише у тому випадку, якщо вони відповіда­ють ідеальному праву. Розрізнення права і законує най­важливішим компонентом
природно-правової теорії.

Сучасне розуміння природного права істотно відрізня­ється від попередніх трактувань. На противагу доктринам минулого, заснованим на уявленнях про людину як про відособленого індивіда, природно-правові теорії XX ст. роз­глядають людину як учасника різноманітних суспільних зв’язків.

Природне право більше не розглядається як сукупність непорушних, раз і
назавжди встановлених розумом розпоряджень. Р.Штаммлеру належить заслуга обґрунтування нового поняття — «природне правоіз мінливим змістом». Із його точки зору «природним правом з мінливим змістом» є ідеї зміни права,
що набувають масового характеру. Іде­алом,
за Штаммлером, є таке суспільство, де подолана одвіч­на суперечність між волею і бажаннями, між розумом і відчуттями, між належним і сущим. Для досягнення цієї мети Штаммлер
закликав висувати проекти, що наближа­ють суспільство до ідеалу, поширювати відповідні ідеї шляхом навчання і прикладу, морально удосконалюватися. У літературі початкуXX ст. такий підхід іменували «від­родженим природним правом», розуміючи під ним відрод­ження на новій методологічній основі традицій раціоналі­стичного обґрунтування права, які були перервані в другій половині XIX ст.
розвитком юридичного позитивізму.

Автори сучасних теологічних концепцій природного права виводять його з мудрості та/або волі Бога, через щойого пізнання можливе тільки на основі релігійної віри. Із їхньої точки зору,
«право є своєрідною моделлю присутнос­ті Бога у суспільстві». Ж.Марітен визначав природний закон як встановлені
Божественним розумом «універсаль­ні норми права і обов’язку». Людина має природні права і здатна усвідомити їх через свою причетність божественно­му
розуму. Марітен вважав, що природне право розкрива­ється людям поступово, у
міру розвитку культури і набли­ження людини
до Бога.

Світські теорії убачають у природному праві етичну першооснову права. Так, із погляду Р.Дворкіна позитивне право має піддаватися оцінці з
моральної точки зору. Фун­даментальні суб’єктивні права утворюють критерій мо­рального вимірювання права, його
відповідності справед­ливості.

Поняття справедливостістало ключовим для природно-правової концепції Дж. Роулса. Із його точки зору блага, що існують у суспільстві,
мають розподілятися на підставі взаємних вимог людей і на підставі максимально можливої рівності. До «первинних благ», що підлягають зрівняльному розподілу, Роулс відносить свободу, рівні можливості, певний рівень матеріального достатку. Всі ці «первинні блага» забезпечують людині самоповагу; вони в той самий час є умовами, які забезпечують людині автономію, само­ стійність, у тому числі й самостійне розпорядження такими благами.

У розумінні Роулсом категорії справедливості є певні нововведення: вона характеризується ним як правильність, сумлінність, безсторонність, як свого роду «процесуальна справедливість», яка забезпечується за допомогою правових норм, що відповідають принципу правління справедливого закону.

Сучасні теорії природного права набули найбільшого поширення у середині XX ст. Інтерес до них багато в чому був зумовлений прагненням демократичних кіл покінчити з практикою авторитарних режимів на європейському
кон­тиненті. Природно-правові концепції того часу відіграли значну роль у дискредитації фашизму, в затвердженні за­гальнолюдських цінностей і норм міжнародного права як основи сучасної
демократії.