Правове регулювання насінництва

§ 9. Правове регулювання насінництва

Інститут правового регулювання насінництва
логічно продов­жує правовий інститут охорони прав на сорти рослин і регулює
суспільні відносини, пов’язані з використанням насіння і садивно­го матеріалу,
забезпеченням його належної якості, підтриманням чистоти сорту, створення умов
для розвитку вітчизняної системи насінництва. Іншими словами, коли права на
сорт рослин офор­млені і охороняються відповідно до Закону “Про охорону
прав на сорт рослин”, застосування цього сорту в господарській діяльності
регулюється правовим інститутом насінництва. Важливе місце в правовому
регулюванні насінництва в Україні посідає Закон Укра­їни від 26 грудня 2002 р.
“Про насіння і садивний матеріал”.

Згідно зі ст. 1 цього, насінництво та
розсадництво — галузь рос­линництва, що займається розмноженням відповідно
насіння і садивного матеріалу, збереженням і поліпшенням їх сортових, посів­них
і врожайних якостей (властивостей), а також здійснює сорто­вий та насіннєвий
контроль. Насінням Закон визнає будь-які орга­ни рослин, які використовуються
для розмноження. Садивний (по­садковий) матеріал — рослини та їх частини, що
придатні для від­творення цілісних рослин.

Закон поділяє насіння на три категорії: оригінальне— насіння первинних ланок насінництва, яке реалізують для подальшого йо­го
розмноження і отримання елітного насіння; елітне — насіння, отримане від
послідовного розмноження оригінального насіння в елітно-насінницьких й інших
господарствах, занесених до Держав­ного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу;репродук­ційне — насіння першої та наступних репродукцій. До насіння заз­начених
категорій прирівнюється відповідний садивний матеріал картоплі, винограду,
плодових, горіхоплідних, ягідних, декоратив­них, лікарських, лісових культур з
урахуванням особливостей їх розмноження.

До об’єктів насінництва та розсадництва
за Законом належать: сорт рослин (клон, лінія, гібрид, популяція, сортосуміш);
насіння та садивний матеріал; насінницькі посіви та насадження. Суб’єк­тами насінництва
і розсадництва визнаються фізичні та юридичні особи, яким надано право
займатися виробництвом, реалізацією та використанням насіння та садивного
матеріалу згідно з чинним законодавством. Система насінництва та розсадництва
складаєть­ся з ланок оригінального, елітного та репродукційного насінниц­тва і
розсадництва, страхових і державного резервного насіннєвих фондів.

Створення страхового насіннєвого фонду
обов’язкове для всіх виробників насіння. Страхові насіннєві фонди
оригінального, еліт­ного і репродукційного насіння створюються відповідними
суб’єктами насінництва в обсягах, передбачених Мінагрополітики Укра­їни.
Поновлення страхових насіннєвих фондів відбувається щоріч­но. Використання
насіння страхових насіннєвих фондів не за приз­наченням у межах строків,
визначених Мінагрополітики України, забороняється.

Державний резервний насіннєвий фонд
створюється для забез­печення насінням районів, що не виробляють власного
насіння або мають обмежені можливості його виробництва, для надання допо­моги в
разі знищення або пошкодження насінницьких посівів внаслідок стихійного лиха,
забезпечення сортовідновлення, сортозаміни та реалізації насіння за
міжнародними договорами. Обсяги формування державного резервного насіннєвого
фонду щодо на­сіння сільськогосподарських рослин визначаються Мінагрополіти­ки
України (насіння лісових рослин — Державним комітетом лі­сового господарства
України, насіння квітково-декоративних рос­лин — Державним комітетом України з
питань житлово-комуналь­ного господарства) і затверджуються Кабінетом Міністрів
України. Заготівля насіння в державний резервний насіннєвий фонд
здій­снюється на контрактній основі, а також за рахунок імпорту’. Фор­мування
партій насіння з товарного зерна забороняється. Вищезаз­начені органи за
рахунок коштів Державного бюджету України за­безпечують заготівлю насіння до
державного резервного насіннєво­го фонду, а також його зберігання.

Суб’єкти насінництва та розсадництва мають
право розмножу­вати, заготовляти, реалізовувати та використовувати насіння і са­дивний
матеріал сортів рослин (клонів, ліній, гібридів), якщо їх­ні виробничі умови
відповідають атестаційним вимогам, встанов­леним Мінагрополітики України (для
лісового насіння — Держав­ним комітетом лісового господарства України, для
квітково-деко­ративного насіння — Державним комітетом з питань житлово-ко­мунального
господарства України) відповідно до його компетен­ції. Порядок проведення
атестації суб’єктів господарювання на право виробництва та реалізації насіння і
садивного матеріалу затверджений наказом Мінагрополітики України від 29 травня
2003 р. № 152.

Право на виробництво та реалізацію
оригінального та елітного насіння надається суб’єктам насінництва та
розсадництва за нас­лідками атестації, проведеної Мінагрополітики України,
Держкомлісгоспом України, Держжитлокомунгоспом України за участю Української
академії аграрних наук, суб’єктів насінництва та роз­садництва. Право на
виробництво та реалізацію репродукційного насіння й садивного матеріалу,
гібридів першого покоління нада­ється спеціалізованим насінницьким і
розсадницьким господарс­твам, фермерським господарствам та іншим суб’єктам
насінництва і розсадництва за наслідками атестації, здійсненої спеціально
уповноваженими органами виконавчої влади з питань аграрної по­літики обласного
рівня за участю суб’єктів насінництва й розсадництва.

Суб’єктів насінництва та розсадництва, що за
наслідками атес­тації одержали паспорт на виробництво та реалізацію насіння і
са­дивного матеріалу відповідних категорій, заносять до Державного реєстру
виробників насіння і садивного матеріалу, який веде Мінагрополітики України.
Положення про Державний реєстр вироб­ників насіння і садивного матеріалу
затверджене наказом Мінагрополітики України від 29 травня 2003 р. № 152.
Суб’єкти насінниц­тва і розсадництва, не занесені до Державного реєстру
виробників насіння і садивного матеріалу, не мають права виробляти насіння і
садивний матеріал для реалізації.

Насіння і садивний матеріал вводять в обіг
після їх визнання державними органами управління й контролю в насінництві та
розсадництві, що підтверджується відповідними документами. Насін­ня і садивний
матеріал вважаються визнаними, якщо вони: за сор­товою чистотою і посівними
якостями відповідають вимогам нор­мативного документа; належать до сорту, який
занесено до Дер­жавного реєстру сортів рослин, придатних для поширення в Укра­їні,
або за результатами державного випробовування сорту визнані перспективними,
тобто показали значну свою перевагу щодо уро­жайності або за іншими цінними
ознаками.

Визначаючи сортові і посівні якості насіння й
садивного мате­ріалу, застосовують єдині методи і лабораторно-технічні засоби,
єдину термінологію і нормативну документацію. Норми сортових і посівних якостей
насіння й садивного матеріалу встановлюються нормативними документами в галузі
насінництва та розсадництва. Визначення сортових якостей насіння і садивного
матеріалу здій­снюється методом апробації, ґрунтового й лабораторного сортово­го
контролю. Обсяги апробації сортових посівів та насаджень рос­лин визначаються
виробниками насіння та садивного матеріалу са­мостійно, відповідно до
необхідності задоволення власних насіннє­вих потреб, створення страхових
фондів, виконання згідно з укла­деними договорами поставок в державний
резервний насіннєвий фонд, а також з урахуванням реалізації на ринку насіння.
Апроба­ція сортових посівів і насаджень, ґрунтовий та лабораторний сор­товий
контроль здійснюються в порядку, визначеному Мінагропо­літики України, в
лісовому насінництві — Держкомлісгоспом Ук­раїни, в квітково-декоративному
насінництві — Держжитлокомун-госпом України, за кошти Державного бюджету
України та інших джерел фінансування.

У разі невідповідності якості посіву вимогам
нормативних доку­ментів його вилучають із числа насіннєвих, а одержане насіння
пе­реводиться в нижчу категорію, вимогам якої воно відповідає і не може використовуватися
з посівною метою. При цьому насіння сільськогосподарських рослин, яке
безпосередньо не слугує продовольчим та кормовим цілям, знищують під наглядом
державного інспектора з насінництва за рахунок власника насіння. Порядок
знищення насіння таких рослин затверджений наказом Мінагропо-літики України від
14 травня 2003 р. № 132.

Усі партії насіння й садивного матеріалу,
призначені для реалі­зації, повинні мати сертифікати, що засвідчують їх сортові
та по­сівні якості. Сертифікація та видача сертифікатів, що засвідчують сортові
та посівні якості насіння, здійснюються державними насін­нєвими інспекціями,
які є органами сертифікації в системі Укр-СЕПРО згідно з вимогами Закону
України від 17 травня 2001 р. “Про підтвердження відповідності”. У
разі, якщо насіння й садив­ний матеріал не відповідають вимогам заявленої
категорії, відповід­на державна насіннєва інспекція знижує її до тієї
категорії, вимо­гам якої вони відповідають, або надає обґрунтовану відмову у ви­дачі
сертифіката.

Визначення посівних якостей методом аналізу
проб, відібраних від партій насіння й садивного матеріалу, і видача відповідних
до­кументів на останні здійснюються лабораторіями Української дер­жавної
насіннєвої інспекції, Української державної помологічно-ампелографічної
інспекції, Української державної лісонасіннєвої інспекції, Української
державної квітково-декоративної насіннєвої інспекції відповідно до ‘їх
компетенції. Проби насіння й садивного матеріалу від партій, що підлягають
реалізації, відбирають праців­ники державних насіннєвих інспекцій відповідно до
своєї компе­тенції, а для власних потреб виробника — сам виробник або осо­би,
уповноважені на те відповідними державними насіннєвими інс­пекціями. На насіння
і садивний матеріал, які за даними лабора­торного аналізу відповідають вимогам
нормативних документів, їх власнику видають сертифікат. Використання на посів
насіння, яке не перевірене в лабораторіях або не відповідає вимогам норматив­них
документів, забороняється.

Насіння і садивний матеріал, що експортуються,
супроводжу­ються міжнародним і фітосанітарним сертифікатами. Порядок вве­зення
в Україну і вивезення з України насіння і садивного матері­алу сортів рослин
для наукових цілей та цілей державного сорто­випробування затверджений наказом
Мінагрополітики України і Державної митної служби України від 18 липня 2003 р.
№ 243/474. Насіння і садивний матеріал можна ввозити в Україну за умови, якщо:

— вони належать до сорту, який занесено до
Державного реєс­тру сортів рослин, придатних для поширення в Україні, або за результатами
державного випробовування визнано перспективним;

— державна інспекція з карантину рослин видала
дозвіл на їх ввезення;

— насіння і садивний матеріал мають сертифікат
походження;

— мають фітосанітарний сертифікат, виданий
державними органами з карантину рослин країни-експортера;

— призначені для селекційних і дослідних робіт,
експонування;

— супроводжуються сертифікатом, що засвідчує їх
якість.

Експертне визначення якості насіння й
садивного матеріалу да­ють на вимогу споживачів у лабораторіях Української
державної насіннєвої інспекції, Української державної
помологічно-ампелографічної інспекції, Української державної лісонасіннєвої
інспекції, Української державної квітково-декоративної насіннєвої інспекції
відповідно до їхньої компетенції. Правила експертного визначення якості насіння
і садивного матеріалу та порядок оформлення заяв затверджені наказом
Мінагрополітики від 8 липня 2003 р. № 223. Експертний порядок такого визначення
застосовується у разі, ко­ли споживач продукції насінництва має сумніви щодо
його якості.

Державний контроль у насінництві та
розсадництві здійснюють Українська державна насіннєва інспекція, Державна
насіннєва інс­пекція Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, між­районні
державні насіннєві інспекції, Українська державна помологічно-ампелографічна
інспекція, Українська державна лісонасіннєва інспекція, державні зональні
лісонасіннєві інспекції, Україн­ська державна квітково-декоративна насіннєва
інспекція.

Згідно з п. 65 ст. 9 Закону України від 1
червня 2000 р. “Про лі­цензування певних видів господарської
діяльності”, гуртову торгів­лю насінням на внутрішньому ринку України
здійснюють суб’єкти аграрного права виключно за наявності у них спеціального
дозво­лу (ліцензії), який видається Мінагрополітики, Держкомліскоспом і Держжитлокомунгоспом
— по всій території України або місце­вими державними адміністраціями — на
території відповідних ад­міністративно-територіальних одиниць. Насіння
технічних і продо­вольчих культур (кукурудзи, соняшнику, цукрових буряків та ін­ших),
що мають особливу схему вирощування гібридного насіння за участю селекційних
установ, елітних господарств і переробних підприємств, призначене безпосередньо
для висіву і реалізується тільки після відповідної його обробки на
сертифікованих насіннє­вих підприємствах у спеціальних цехах і на обладнанні за
умови обов’язкової відповідності нормативним документам. Особливі правила
ведення лісового насінництва визначені Системою веден­ня лісового насінництва,
затвердженою наказом Міністерства лісо­вого господарства України від 22 липня
1996 р. № 77.

§ 10. Правове регулювання захисту рослин

Правовий інститут захисту рослин — один із
великих комплек­сних інститутів аграрного права. Він охоплює сукупність
правових норм, які регулюють суспільні відносини з підтримання фітосанітарного
правопорядку в Україні і спрямовані на захист рослин від шкідників, хвороб і
бур’янів, а також від надмірної хімізації сіль­ського господарства.

Позаяк загроза розповсюдження шкідників і
хвороб може мати міжнародний характер, Україна бере участь у міжнародних угодах
з захисту рослин. Вона є учасницею Міжнародної конвенції про за­хист рослин
(Рим, 1951 р.), яка визначає заходи міжнародної спіль­ноти з боротьби з
шкідниками і хворобами рослин, а також вста­новлює зразок фітосанітарного
свідоцтва. Міжнародною організа­цією, яка працює над питаннями захисту рослин,
є ФАО (Органі­зація об’єднаних націй з продовольства і сільського
господарства). У межах Європейського регіону діє Конвенція про заснування Єв­ропейської
і Середземноморської організації захисту рослин в ре­дакції 1955 р., до неї
приєдналася й Україна.

На виконання своїх міжнародних зобов’язань
наша держава прийняла Закон від 14 жовтня 1998 р. “Про захист
рослин”, який визначає загальні положення захисту рослин в Україні. Стаття
1 цього Закону визначає захист рослин як комплекс заходів, спрямо­ваних на
зменшення втрат урожаю та запобігання погіршенню ста­ну рослин
сільськогосподарського та іншого призначення, багато­річних насаджень, дерев,
чагарників, рослинності закритого ґрун­ту, продукції рослинного походження
через шкідників, хвороби і бур’яни. Комплексний інститут захисту рослин охоплює
також правові інститути карантину рослин і правового регулювання по­водження з
пестицидами й агрохімікатами (засобами захисту рос­лин). Останній розглядається
у розділі цього підручника, присвяче­ному охороні довкілля в сільському
господарстві.

Згідно зі ст. 11 Закону України від 19 жовтня
1998 р. “Про за­хист рослин”, спеціально уповноваженими органами
виконавчої влади в галузі захисту рослин є Головне управління державної служби
захисту рослин (Головна державна інспекція захисту рос­лин) Мінагрополітики, а
також державні станції захисту рослин Автономної республіки Крим областей і
районів. У населених пун­ктах, на територіях природно-заповідного фонду, в
лісопаркових частинах зелених зон, захисних лісових насадженнях у смугах від­ведення
залізниць та автомобільних доріг захист рослин здійсню­ють ті підрозділи
захисту рослин підприємств, установ та організа­цій, які є їх (рослин)
власниками чи користувачами. Спеціальним органом у справі захисту рослин є
також Державна служба з каран­тину рослин України, яка діє на підставі Статуту,
затвердженого пос­тановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 1993 р. №
892. Вона складається з Головної державної інспекції з карантину рос­лин з
Центральною науково-дослідною карантинною лабораторією та Центральним
фумігаційним загоном Мінагрополітики; державних обласних інспекцій з карантину
рослин, пунктів карантину рослин у морських (річкових) портах, на відповідних
залізничних станціях та летовищах, на підприємствах поштового зв’язку, шо­сейних
шляхах, автовокзалах, автостанціях, пунктах пропуску’ на Державному кордоні
України, зональних та обласних карантинних лабораторій, обласних фуміґаційних
загонів.

Стаття 18 Закону “Про захист рослин”
визначає права та обов’язки суб’єктів аграрного права із захисту рослин.

Відповідно до ст. 24 зазначеного Закону на
підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності захист рослин
здій­снюють працівники, які пройшли відповідну підготовку з техноло­гії захисту
рослин, і тільки під безпосереднім керівництвом спеці­алістів у цій справі.
Громадяни, яким земельні ділянки належать на праві власності або праві
користування і котрі займаються ви­рощуванням сільськогосподарських та інших
рослин і насаджень, мають бути обізнані з засобами захисту рослин і технологією
їх застосування.

Закон України “Про захист рослин”
для боротьби з шкідника­ми, хворобами рослин і бур’янами передбачає можливість
впровад­ження особливого режиму захисту рослин, який визначає як особли­вий
правовий режим діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів
місцевого самоврядування, підприємств, установ та ор­ганізацій, спрямований на
локалізацію і ліквідацію особливо небез­печних шкідників і хвороб у межах
населеного пункту, району, об­ласті, кількох областей. Такий режим поширюється
на території населеного пункту, району, області, декількох областей у разі ма­сового
розвитку особливо небезпечних шкідливих організмів і ви­никнення потреби в
додаткових заходах та ресурсах щодо їх лока­лізації і ліквідації.

Державні інспектори (або їхні заступники)
захисту рослин Ук­раїни, областей, районів упродовж однієї доби після виявлення
ма­сового розповсюдження особливо небезпечних шкідливих організ­мів вносять
подання про запровадження особливого режиму захис­ту рослин до відповідного
органу місцевого самоврядування, місце­вого органу виконавчої влади або
Кабінету Міністрів України. Те­риторія особливого режиму захисту рослин
встановлюється в ме­жах населеного пункту, району області — відповідним органом
міс­цевого самоврядування чи місцевим органом виконавчої влади, а в межах
кількох областей — Кабінетом Міністрів України. Орган, який прийняв рішення про
запровадження або зняття особливого режиму захисту рослин, негайно повідомляє
про це підприємства, установи та організації, розташовані на відповідній
території, і гро­мадян, що на ній проживають.

На території з особливим режимом захисту
рослин здійснюють­ся знешкодження особливо небезпечних шкідливих організмів, за­лучення
та використання державних ресурсів (наукових, матеріаль­них та ін.), а також
ресурсів підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян для
локалізації і ліквідації особливо небезпечних шкідливих організмів з попереднім
відшкодуванням їм понесених ними витрат. Особливий режим захисту рослин може
передбачати й інші необхідні заходи.

Відповідно до ст. 1 Закону України від ЗО
червня 1993 р. “Про карантин рослин” (в редакції Закону від 3 квітня
2003 р.) карантин рослин — це система заходів органів державної влади,
спрямованих на захист рослинного світу України від занесення карантинних ор­ганізмів.
Карантинний організм визначається Законом як вид шкідника, збудника хвороби
рослин, який відсутній або обмежено поширений на території України та може
завдати значної шкоди рослинам і рослинним продуктам. Отже, якщо Закон України
“Про захист рослин” регулює всі відносини з захисту рослин від шкідни­ків,
хвороб і бур’янів, то Закон “Про карантин рослин” регулює тільки
захист рослин від таких шкідників, збудників хвороб рос­лин, які відсутні або
обмежено поширені на території України. Тобто карантин рослин є органічною
складовою захисту рослин і запобігає непродуманій інтродукції шкідників рослин,
що можуть проникнути на територію України з-за кордону.

У разі виявлення карантинних організмів Закон
передбачає впровадження карантинного режиму, який є різновидом особливо­го
режиму захисту рослин. Карантинний режим запроваджується: в межах декількох
областей Кабінетом Міністрів України; на терито­рії області, декількох районів,
району, населеного пункту чи тери­торії окремого господарства — відповідною
місцевою державною адміністрацією. Він діє протягом доби з моменту виявлення
каран­тинного організму. Орган, який прийняв рішення про запровад­ження або скасування
такого режиму, протягом доби повідомляє про це осіб, що проживають у
карантинній зоні.

Рослини й рослинні продукти, заражені
карантинними організ­мами, які неможливо знезаразити або технічно переробити,
підля­гають знищенню в порядку, встановленому законом. Використан­ня та
вивезення підкарантинних матеріалів та об’єктів з карантин­ної зони у випадках
виявлення, локалізації та ліквідації карантин­них організмів у вогнищі
зараження допускаються Мінагрополіти-ки відповідно до закону.

Особи, діяльність яких пов’язана з
виробництвом, перероб­кою, зберіганням, транспортуванням і торгівлею рослинами
та рослинними продуктами, мають право одержувати від органів Державної служби з
карантину рослин України інформацію про фітосанітарний стан на відповідній території.
Особам, яким зав­дано шкоди внаслідок запровадження карантинного режиму або у
зв’язку з ліквідацією карантинних організмів, а також майно яких
використовувалося з метою запобігання поширенню і ліквідації карантинних
організмів, збитки відшкодовуються згідно із зако­нодавством.

Закон регулює порядок здійснення
фітосанітарного контролю, тобто обстеження підкарантинних матеріалів для
виявлення каран­тинних організмів. Фітосанітарному контролю підлягають усі
підкарантинні матеріали та об’єкти, зокрема ті, що переміщуються через
державний кордон України (зовнішній фітосанітарний контроль), та карантинні
зони (внутрішній фітосанітарний контроль). Підкарантинні матеріали та об’єкти
можна ввозити в Україну за наявності фітосанітарного сертифіката, що
його видають державні органи з ка­рантину і захисту рослин країни-експортера, і карантинного дозволу, що видає Головна державна інспекція з карантину
рослин України. Митне оформлення вантажів провадиться лише після здійснення фітосанітарного
контролю. Підкарантинні матеріали можна вивозити за межі карантинної зони за
наявності карантинного сертифіката.

Фітосанітарний контроль на державному кордоні
України та транспорті (в тому числі — на об’єктах автомобільного, залізнично­го,
водного і повітряного транспорту, митницях, на підприємствах поштового зв’язку
тощо) здійснюють державні інспектори з каран­тину рослин, оформлюючи відповідні
документи. Прикордонні пункти карантину рослин облаштовуються в пункті пропуску
через державний кордон України. Фітосанітарний контроль деревини здійснюється
згідно з Правилами фітосанітарного контролю дереви­ни та виробів з неї,
затвердженими наказом Головної державної інс­пекції з карантину рослин України
від 6 серпня 2002 р. № 65. Під час фітосанітарного контролю Центральна
науково-дослідна каран­тинна лабораторія та інші карантинні лабораторії
провадять фітосанітарну експертизу, щоб виявити у підкарантинних
матеріалах та об’єктах карантинні організми. На методи проведення
фітосанітарної експертизи затверджено відповідні державні стандарти.