«Глухівські» гетьманські статті

«Глухівські» гетьманські статті

Гетьманські статті XVII-XVIII ст. — документи держав­но-правового характеру, котрі визначають суспільно-політичний устрій Української держави — Гетьманщини XVII-XVIII ст. та порядок її васаль­них взаємовідносин з Російською державою. Здебільшого вони уклада­лися з нагоди виборів кожного нового гетьмана як своєрідна угода між козацькою старшиною на чолі з гетьманом та представниками московського царя. Більшість з них посилалася на Березневі статті Б. Хмель­ницького 1654 р., хоча, як підкреслюють деякі історики, у підробленому вигляді.

У березні 1669 р. в м. Глухові були укладені договірні умови між царським урядом і новим гетьманом на Лівобережжі Дем’яном Многогрішним про політично-правове становище українських земель у складі Російської держави. Намагання царизму використати українського старшину на своєму боці під час загострення відносин Росії з Туреч­чиною і Кримським ханством дещо послабили централізаторську політику царизму в Україні і змусило піти на компроміс і часткове відновлення автономії, втраченої його попередником.

Глухівські статті, які складалися з 27 пунктів, починалися з того, що мали бути збережені “права й вольності”, підтверджені за Б. Хмельницьким. Царські воєводи залишалися, крім Києва, ще в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, але вони не мали права втручатися у справи місцевого населення; суди над обвинуваченими росіянами мали відбуватися за участі українців. Заборонялися постої російського війська в козацьких дворах, дано амністію полоненим росіянами українцям, які зуміли втекти на рідну землю, та ін. Збір податків до царського скарбу здійснювала гетьманська адміністрація. З цих доходів утри­мувалася старшина та 30-тисячне реєстрове військо. Крім того, гетьманові надавалося право утримувати наймане військо (1000 чол.), т. зв. компанійців, для несення охоронної служби і приборкання розрухи. Одночасно було заборонено перехід селян у ко­заки.

Гетьманська резиденція встановлювалася у Батурині. Гетьман, як і раніше, не мав права безпосередніх дипломатичних зносин із іноземними державами, але йому надавалося право клопотатися перед царським урядом про надання українській козацькій старшині дворянських звань. Гетьману і старшині дозволялося нагороджувати підлеглих млинами і селами, видавати на це універсали: посилати козацьких послів на російські переговори з Польщею та Кримом, якщо там йшлося про Україну; карати винних. У статтях вказувалися піль­ги київським та ніжинським міщанам у торгівлі, але одночасно було забо­ронено українцям продавати в Росії горілку й тютюн.

Намагання Д. Многогрішного самовладне, без старшинської згоди вирішувати проблеми України викликало невдоволення козацької верхівки і бажання обмежити гетьманські прерогативи. Внутрішні супе­речності між гетьманом і старшиною призвели до того, що в березні 1672 р. лівобережна старшина скинула з гетьманства Д. Многогріш­ного, звинувативши його в зраді і зносинах з П. Дорошенком.

При виборах нового гетьмана козацька старшина подбала про те, щоб у майбутньому забезпечити собі вплив на державні справи і не допустити до закріплення сильної гетьманської влади. В цих нама­ганнях вона отримала підтримку царського уряду. Тому, коли в червні 1672 р. гетьманом обрали Івана Самойловича, були прийняті нові статті з 10 пунктів, які дістали назву “Конотопські“. Вони допов­нювали Глухівські статті 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: гетьману поставили умови не судити й не кара­ти представників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись із старшинською радою. Нового гетьмана примусили розпустити компанійські полки, які підкорялися безпо­середньо йому і на які він міг спертися. Заборонялося не тільки вести зносини із іноземними монархами, а й листуватися і зноситися з гетьманом Правобережної України П. Дорошенком. Установ­лювався твердий кордон із Польщею, який козакам заборонялося порушувати; лівобережним козакам заборонялося допомагати П. Дорошенку. Нав’язуючи ці умови, старшина поширювала свій вплив за рахунок підриву влади гетьмана, а одночасно й української автономії.