Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Державне право зарубіжних країн (Лекції)


Лекція № 3.


"Конституційно-правовий статус людини і громадянина в зарубіжних країнах"


План:

1. Інститут громадянства. Способи набуття і припинення громадянства в зарубіжних країнах

2. Режим іноземців. Інститут політичного притулку та екстрадиції (видачі)

3. Права і свободи в теорії конституціоналізму

4. Принципи конституційного статусу особи

5. Конституційні права і свободи: поняття, класифікація та їх характеристика

6. Виборче право як суб’єктивне право громадян

 

 


1. Інститут громадянства. Способи набуття і припинення громадянства в зарубіжних країнах


У сучасному розумінні громадянство є основним об'єк­тивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави. Головна ознака громадянства — стабільний зв'язок, який не може пориватися ні тимчасовим, ні навіть постійним проживанням на території іншої держа­ви. Права і обов'язки громадянина закріплюють, як правило, конституція і закон про громадянство країни. Громадянство встановлює стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, який зумовлює їх взаємні права та обов'язки згідно з національним правом країни і міжнародним правом. Громадянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси й випливає обов'язок держави забезпечувати й охороняти права кожного громадянина як на національній території, так і за її межами. У свою чергу, громадянин зобов'язаний додержуватися законів держави і виконувати обов'язки, встановлені державою.

Філіація (від лат. — син) — набуття громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або "права крові", або "пра­ва ґрунту". Згідно з принципом "права крові" дитина набу­ває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом "права ґрунту" дитині надається грома­дянство держави, на території якої вона народилася неза­лежно від громадянства батьків. Набуття громадянства за "правом крові" у правовій доктрині і законодавстві України та деяких інших держав називають набуттям громадянства "за походженням", а за "правом ґрунту" — "за народженням". Принцип "права крові", як правило, застосовується у поєднанні з принципом "права ґрунту" діє змішана система. Наприклад, у Законі "Про громадянство України" послідовно провадиться принцип "права крові", але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за "правом ґрунту".

Натуралізація (укорінення) — індивідуальне прийняття до громадянства за проханням заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповноваженим державним органом лише через певний строк проживання у країні (США, Австралія, Україна, Франція — 5, Англія — 7, Іспанія — 10 років).

Вимога додержання строків натуралізації від 5 до 10 ро­ків закріплена 1961 року в Конвенції 00Н щодо скорочення безгромадянства.

Згідно із законом "Про громадянство України" (ст. 9) ви­значаються такі умови прийняття іноземців або апатридів до громадянства України:

1) визнання та дотримання Конституції України та законів України;

2) зобов'язання прийняти іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

3) безперервне проживання на законних підставах на те­риторії України протягом останніх п'яти років;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

6) наявність законних джерел існування.

Не можуть набути громадянства України особи, які вчинили злочин проти людства або насильницькі дії проти національної державності України, були засуджені до позбавлен­ня волі за тяжкі злочини.

Порядок натуралізації має дозвільний характер і встановлюється нормами національного права.

Трансферт (від лат. — переношу, переміщую) означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини проце­дура трансферту здійснюється після плебісциту про державну належність території, внаслідок якої населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави і тим самим — на зміну громадянства. Крім того, окремим категоріям населення, окремим особам надається право оптації — вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства че­рез трансферт або зберегти громадянство держави — ко­лишнього суверена. Оптацією називають й право вибо­ру одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з огляду на конвенції про скасування подвійного громадянства.

У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, автоматично.

На відміну від натуралізації, дарування громадянства здійснюється за особливі заслуги перед державою на основі постанови компетентних органів (президента, Сенату тощо), незалежно від терміну постійного проживання, знання мови і т. ін.

Втрата громадянства (репудіація, або добровільна від­мова). За національним правом більшості держав підстави втра­ти громадянства такі.

Експатріація — вихід з громадянства за власним ба­жанням. Згідно з законодавством Англії, США і ряду інших держав для експатріації не потребується дозволу державних органів — вона здійснюється за односторонньою заявою про і відмову від громадянства. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб, які набули громадянства Франції за "правом крові" за кордоном. У Німеччині свобода експатріації обмежена для державних службовців, суддів, військовозобов'язаних, які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії. І Австрії, Україні існує дозвільна система експатріації: у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед державою, майнові зобов'язання, з якими ' пов'язані істотні інтереси громадян чи організацій.

Денатуралізація — примусове позбавлення громадян­ства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація базується на концепції недостатньої усталеності зв'язку натуралізованого громадянина з його новою батьківщиною. То­му законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі "перебування за кордоном понад два роки" або за "нанесення шкоди уряду Аргентини". Громадянство України втра­чається внаслідок виявлення факту подання неправдивих ві­домостей або фальшивих документів під час натуралізації.

Денаціоналізація — примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його за правом народження.

Так, громадянство України втрачається внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, поліції, юстиції або до інших органів державної влади в іноземній державі без згоди на те державних органів України.

 

 


2. Режим іноземців. Інститут політичного притулку та екстрадиції (видачі)


Правовий статус іноземних громадян. Іноземцями ви­знаються особи, які не мають громадянства держави, на території якої вони перебувають, але мають докази громадянства іншої держави. Статус — правове становище іноземних громадян — регулюється національним законодавством країни, в якій вони перебувають і міжнародними угодами. Разом з тим, іноземці зберігають правовий зв'язок з держа­вою, громадянами якої вони є. Дипломатичний виступ такої держави на захист своїх громадян, якщо їх права порушені державою перебування, не вважається актом протиправного втручання у внутрішні справи іноземної держави.

Сукупність прав і обов'язків іноземців, встановлених націо­нальним і міжнародним правом, створює їхній статус — правовий режим іноземних громадян. Існує кілька його видів.

Національний режим означає надання іноземцям держа­вою проживання прав, пільг і привілеїв, в основному рівних обсягу прав своїх власних громадян і юридичних осіб. Даний режим встановлюється національними законами майже всіх сучасних держав. Ці самі закони окремо обмежують права іноземців виходячи з міркувань безпеки, національної економіки та управління. Так, згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців" іноземці не можуть обирати й бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах (ст. 23), не проходять військову службу у Збройних Силах України (ст. 24). Крім того, іноземці не можуть посідати окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо вона пов'язана з на­лежністю до громадянства України. Наприклад, іноземці не можуть призначатися нотаріусами, суддями, прокурорами.

Режим найбільшого сприяння означає надання грома­дянам держави, договір з якою передбачає цей режим, прав, не менших тих, що мають громадяни будь-якої третьої держави. Режим найбільшого сприяння наближається до націо­нального режиму. Встановивши національний режим для іноземців однієї країни, держава, з огляду на принцип найбільшого сприяння, повинна надати таких самих прав іноземцям інших держав, що мають режим найбільшого сприяння.

Спеціальний режим означає поширення на громадян певних держав особливих пільг чи обмежень. Даний режим встановлюється багатосторонніми регіональними і двосторонніми угодами, що передбачають спрощений порядок пере­січення державного кордону, безвізовий в'їзд тощо.

Закон України "Про правовий статус іноземців" гово­рить: "Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України". Іноземці зобов'язані поважати Та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. У галузі цивільних і сімейних прав іноземці прирівнюються до громадян України, тобто діє національний режим.


Інститут політичного притулку та екстрадиції (видачі)

З інститутом громадянства пов'язані інститути політичного при­тулку та екстрадиції (видачі). Вони також співвіднесені як з національним, так і з міжнародним правом. Конституції багатьох держав встановлюють основи правової регламентації притулку, як правило з політичних підстав. В них не дається перелік цих мотивів і не визначається поняття і статус біженця. Конкретні умови в кожній окремій країні регламентуються законами. Виходячи з аналізу їх норм можна визначити поняття "біженець”.

Біженці – це іноземці (іноземні громадяни або особи без громадянства), які внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування з ознак раси, національності, відношення до релігії, громадянства, приналежності до визначеної соціальної групи або політичних міркувань вимушені залишити територію держави проживання, і стосовно якого прийняте рішення про надання йому статусу біженця.

«Іноземець, позбавлений у своїй країні можливості реально користуватися демократичними свободами, гарантованими італійською Конституцією, має право притулку на території Республіки», — записано в ст. 10 Конституції Італії. У ст. 27 Конституції Болгарії зазначено, що «Республіка Болгарія надає притулок іноземцям, переслідуваним за їхні пе­реконання або діяльність на захист міжнародне визнаних прав і свобод».

Право притулку — надання державою можливості в'їз­ду на її територію і перебування там особам, які на батьківщині або в державі постійного місця проживання переслідуються за політичну, наукову чи релігійну діяльність. Держава згідно зі своїми законами визначає, чи існують підстави для надання права притулку тій чи іншій особі. Стаття 14 Загальної декларації прав людини так формулює право притулку: "Кожна людина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути застосоване у разі переслідування, яке насправді спричинене вчиненням неполітичного злочину або діянням, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй". Міжнародне співробітництво щодо захисту біженців та надання їм допомоги здійснюється в рамках ООН. В ООН діє Управління Верховного Комісара у справах біженців. В міжнародному праві правовий статус біженців визначається Конвенцією про статус біженців 1951 року та іншими актами.

Варто зазначити, що у відповідності до норм міжнародного і національного права надання притулку не тягне за автоматичного надання громадянства. Отримання громадянства відбувається за окремою процедурою, яку вже було розглянуто раніше.

Після надання особі статусу біженця у неї виникає цілий ряд прав: вибору місця проживання, право на працю, отримання грошової та інших видів допомоги та інші права. Разом з тим на біженця покладається обов’язок дотримуватися Конституції та законів держави, в якій він отримав притулок.

В демократичних державах конституції, як правило, збороняють висилку із країни як своїх громадян (експатріація), так і законно перебуваючи в країні іноземців. Так само, звичайно, забороняється видача (екстрадиція) іноземним державам своїх громадян і іноземців, за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами. Так, наприклад, в Конституції 1991 р. Словенії встановлено: "Громадянин Словенії не може бути виданий іноземній країні. Іноземець може бути виданий тільки у випадках, передбачених міжнародними договорами, зобов’язуючими Словенію” (ст.47).

Висилка ж іноземних громадян за порушення Конституції та інших законів країни на практиці є нерідкою. Окремі консти­туції встановлюють загальні засади правового режиму іноземних громадян.

 

{reklama}


3. Права і свободи в теорії конституціоналізму


Теоретичне обґрунтування природи прав і свобод особи тією чи іншою мірою пов'язане із змістом практично всіх політико-правових ідей загального характеру. Однак існують такі ідеї, головним призначенням яких є тлумачення саме феномена прав і свобод.

До цих ідей насамперед належить теорія природного права, а точніше — концепція прав людини і громадянина, що є однією з складо­вих цієї теорії. Теорія природного права активно використовувалася но­вими соціальними силами у період революцій XVII-XVIII ст. у їхній боротьбі за політичну владу. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних від влади прав, що існують поза волею держави, але держава повинна додержуватись і захищати їх. Для цього природні права і свободи закріплюються в законодавстві.

До природно-правових поглядів минулого звертаються сучасні вчені, відповідним чином інтерпретуючи їх. Нерідко навіть пишуть про відродження школи природного права. Ідеї згаданої теорії використовують також зарубіжні конституціоналісти. Деякі з них вважають, що над правом у цілому є норми, які існують об'єктивно, незалежно від чиєїсь волі. Ці норми виводять або прямо пов'язують із сутністю природних прав людини. Інакше кажучи, природні права ставляться над позитивним правом і розглядаються як критерій оцінки його змісту. Така теоретична конструкція не завжди узгоджується з практикою. Проте загальний зміст теорії природного права не можна сприймати негативно. Відповідні ідеї мають демократичне звучання, а реалізація їх охоплює різні аспекти суспільного і державно-політичного життя.

Визначаючи зміст концепції прав людини і громадянина, необхідно вказати, що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу. Як зазначалося, природні права належать особі безпосередньо. Роль держави при цьому зводиться до забезпечення умов для їх реалізації. Нерідко сукупність природних прав позначається терміном «права людини». До цих прав звичайно відносять різні права і свободи особи, пов'язані з її існуванням та діяльністю як абстрактного індивіда. На відміну від таких прав і свобод, «права громадянина» визначаються і вста­новлюються державою. Головне їх призначення — забезпечити участь особи в державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридичних можливостей. Цим особа як суб'єкт конституційних правовідносин, по суті, ставиться в певну залежність від держави.

У зв'язку з цим не можна не звернути увагу на протиріччя у змісті прийнятої в зарубіжному конституціоналізмі тези про принципову рівність між особою і державою як суб'єктами конституційного права або навіть про зверхність першої щодо другої. Зверхність особи щодо держа­ви насамперед пояснюється тим, що основні закони зорієнтовані на існування чіткої межі між суспільною і приватною сферами, а встановлені в їхніх нормах заборони і дозволи стосуються лише держави та її органів.

Ця безумовно демократична формула далеко не завжди знаходить підтвердження в державно-політичному житті. Слід-зважити й на те, що дер­жава та її органи мають специфічні, притаманні тільки їм владні права (пов­новаження). У рамках правовідносин, пов'язаних із здійсненням таких повноважень, держава об'єктивно виступає як вихідний суб'єкт. Про це свідчить і наявність певних захисних прав особи: право на судовий або адміністратив­ний захист від неправомірних дій державних органів, на відшкодування збитків, завданих такими діями, тощо. Ці права, за умов існування ефектив­них механізмів реалізації, мають велике значення і е важливим елементом правового статусу особи.

Самі ж права людини і громадянина в конституційній теорії і практиці нерідко ототожнюються відповідно з особистими і політичними правами. Існують також інші визначення прав і свобод, зовні не узгоджені зі змістом концепції прав людини і громадянина. Зокрема, у теорії серед політичних прав виділяють ті, що пов'язані з участю особи в процесі формування та здійснення державної влади, і називають такі права власне політичними. Говорять також про індивідуальні та публічні (соціальні) права, як визначення особистих прав використовують поняття «грома­дянські права» тощо.

Дуалізм особистих та політичних прав і свобод як прав людини і [громадянина має певне загальнополітичне і конституційне значення. На основі аналізу розмежування цих прав і свобод та з урахуванням практи­ку їх реалізації можна зробити висновки щодо характеру співвідношення суспільства і держави у конкретній країні, природи існуючого тут політичного режиму.

У багатьох конституціях відмінність між правами людини і громадянина відбивається у формулюваннях відповідних статей. Коли йдеться про права людини, звичайно використовуються визначення «кожний», «ніхто», «усі» або «визнається право», «гарантується свобода» та подібні словосполу­чення абстрактного, безособового характеру. Що ж до прав громадянина, то вони, як правило, адресовані саме громадянам: «громадянин (громадяни) може» тощо. Іноді права громадянина формулюються як права народу (Японія) або як права осіб певної національної (етнічної) належності (Іспанія, ФРН). Однак і тут наявність їх прямо пов'язується зі станом гро­мадянства. Співвідношення між відповідним чином сформульованими пра­вами людини і правами громадянина в основних законах різних держав не­однакові, що відображає різні підходи в конституційній теорії та практиці.

З теоретичним обґрунтуванням природи прав і свобод особи тісно пов'язана також ідея правової держави. Сучасна теорія правової держави ви­пливає з концепції видатного німецького філософа XVIII ст. Еммануїла Канта. Сфера свободи індивіда становила першооснову концепції" Канта. На його думку, індивід може робити все, що не заборонено законом, і така поведінка буде правомірною. Держава може втручатися лише у випадках, ко­ли особа порушує вимоги права. Особу, за І. Кантом, не можна розглядати як засіб досягнення будь-яких благ чи навіть так званих спільних інтересів. Держава — це об'єднання великої кількості людей, підпорядковане праву. Останнє ж має ґрунтуватися на людському розумі і свободі.

Вчення про правову державу номінальне вважалося пріоритетним у державно-правовому розвитку Німеччини XIX-XX ст.ст. Сучасна теорія правової держави знайшла своє відображення в конституційному тексті. В загальній формі це зроблено в ст. 20 Основного закону ФРН: «Законодавство зв'язане конституційним устроєм, виконавча влада і правосуддя — законом і правом». Водночас якість вищої цінності визнається за правами, сформульованими в конституції. У ст. 1 Основного закону сказано, що «основні права зобов'язують законодавство, виконавчу владу і правосуддя так само, як і діюче право». Захист прав людини проголошується головною функцією правової держави.

Формула «правова держава» має місце в Конституції Іспанії: «Іспанія — соціальна, правова і демократична держава» (ст. 1). Про право­ву державу йдеться також в основних законах майже усіх держав Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишньо­го СРСР. Нерідко вони містять норми, що сприяють більш конкретному тлумаченню самого поняття правової держави. «Права і свободи людини та громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають смисл, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям», — записано в ст. 18 Конституції Росії. Подібні за змістом положення можна знайти в основних за­конах Казахстану, Киргизстану, Словенії та деяких інших держав.

За змістом поняття правової держави слід тлумачити інші консти­туційні положення. Зокрема, як зазначено в ст. 10 Конституції Естонії, «встановлені права, свободи і обов'язки не виключають існування інших прав, свобод і обов'язків, що випливають зі смислу Конституції або узгоджу­ються з ним, а також відповідають принципам людської гідності, соціальної і правової держави». Аналогічного характеру положення містять основні за­кони Росії та Словенії.

Треба додати, що в сучасній юридичній літературі за рубежем розрізняються поняття формально-правової і матеріально-правової держа­ви. Перше позначає державу, в якій управління побудоване на формальній законності, на виконанні вимог права, якими б вони не були, друге — державу, підпорядковану праву, заснованому на імперативних гуманітарних цінностях загального характеру. Згадані цінності не можна не враховувати, оскільки, як вважають прихильники відповідного підхо­ду, це б знищило самий сенс права. Сказане об'єктивно має ключове зна­чення при визначенні критеріїв правової державності.

Своєрідним еквівалентом концепції правової держави є ідея панування (верховенства) права,поширена в англомовних країнах. Сучасне ро­зуміння цієї ідеї багато в чому зумовлене змістом концепції, сформульова­ної в кінці XIX ст. відомим британським державознавцем А. Дайсі. Він сприймав панування права як його верховенство, протиставлене адміністративній сваволі. Водночас у пануванні права А. Дайсі вбачав рівність перед законом, або рівну підлеглість усіх одним і тим самим законам.

Нині концепція А. Дайсі не втратила своєї привабливості для багатьох авторів. Але їхні оцінки панування права ширші за змістом. У розробці своїх концепцій сучасні автори застосовують різні підходи, хоч майже завжди ідея панування права пов'язується з визнанням існування широкого кола прав і свобод, їх процесуальних гарантій та демократичних принципів судочинства. Послідовники А. Дайсі вважають, що органи виконавчої влади повинні не тільки діяти відповідно до вимог права, а й підпорядковуватись йому. Водночас вони вказують на необхідність захисту особи від зловживання цих органів своїми повноваженнями.

 

 


4. Принципи конституційного статусу особи


Важливу роль у з'ясуванні природи прав і свобод особи та її кон­ституційного статусу в цілому відіграють принципи цього статусу. До таких принципів звичайно відносять свободу і рівність. І це не випадково: відповідні філософські категорії тісно взаємопов'язані.

Принципи конституційного статусу особи є складовою політико-правової теорії. Вони являють собою певні теоретичні узагальнення, сформульовані в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку. Проблеми свободи і рівності були присутні в теорії конституціоналізму протягом усього періоду її становлення і розвитку. З іншого боку, принципи конституційного статусу особи можна розглядати як важливий елемент його самого. У та­кому випадку вони мають нормативно-правовий характер. З самого початку існування сучасної державності в конституціях у тій чи іншій формі (звичайно у загальній) фіксують вимогу свободи і рівності особи. Так, Декларація прав людини і громадянина 1789 р. починалася словами: «Люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах».

Традиційне для зарубіжного конституціоналізму тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Але це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної осо­би. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Щ ідеї знайшли своє відображення в конституційних текстах. Зокрема, у ст. 2 Ос­новного закону ФРН зафіксовано: «Кожний має право на вільний розвиток своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не йде супроти конституційного порядку чи моралі».

Іноді свобода розглядається не як загальний принцип, а як одне з конкретних прав особи — право на свободу. Зокрема, такі формулювання можна знайти в конституціях Іспанії та Японії. Це має історичну традицію: декларації прав і свобод, проголошені у XVIII ст., фактично відновили до особистих прав і свобод право на життя, свободу, рівність і забезпечення людської гідності.

Звичайно принцип свободи деталізується у проголошених в конституціях особистих правах і свободах. Останні тісно пов'язані з поняттям процесуальних гарантій прав і свобод. Деякі автори виділяють процесуальні гарантії в окрему групу особистих прав — прав обвинуваченого в су­довому процесі. Проте зміст процесуальних гарантій ширший. Він охоплює не тільки процедури судочинства, а й попередні процесуальні стадії.

В основних законах багатьох держав встановлюються загальні вимоги законності проведення затримань, арештів, обшуків та інших про­цесуальних дій. Конституції закріплюють окремі демократичні засади судочинства. Іноді тут можна знайти положення про принципи застосування кримінальних покарань. У найширшому обсязі це відображено в новітніх конституціях Греції, Іспанії, Португалії і Швеції, а також у кон­ституціях 90-х років XX ст. Відповідні конституційні положення несуть на собі відбиток змісту міжнародних документів про права людини.

Ті ж самі питання регламентуються і окремими старими консти­туціями. Наприклад, процесуальні гарантії прав і свобод особи та демокра­тичні засади судочинства у США зафіксовані в Біллі про права 1791 р. (перші десять поправок до конституції). У ст. 4 цього акта (четверта поправка) йдеться про «право народу на охорону особи, житла, паперів і майна від необґрунтованих обшуків та арештів», а також встановлюються деякі загальні вимоги до змісту відповідних ордерів та умови їх видачі. Принцип, проголошений у ст. 5 Білля про права, називається привілеєм проти самозвинувачення. Згідно з цією статтею, «ніхто не буде примушений свідчити проти самого себе». Нарешті, в ст. 6 сформульоване право на захист у судовому процесі і визначені певні засади судочинства.

Відповідні конституційні положення конкретизуються в законодавстві та в інших правових джерелах. В англомовних країнах велику роль у визначенні змісту процесуальних гарантій відіграють судові пре­цеденти. Як би там не було, конституційне закріплення процесуальних гарантій надає їм вищого авторитету і політичної значущості.

Значення судового захисту прав і свобод особи передусім зумовлене характером і змістом прийнятих принципів судочинства, зокрема гласністю судового розгляду, доступністю суду, презумпцією невинності тощо. Конституційне і в цілому юридичне оформлення демократичних принципів судочинства є одним із досягнень суспільно-політичного розвитку. Однак це не означає, що тут усі проблеми вже вирішені. Наприклад, існує проблема суду присяжних, який прийнято розцінювати як наочне підтвердження демократизму судоустрою і судочинства.

Цікаво простежити сучасну еволюцію суду присяжних у Великобританії — батьківщині цього інституту. Участь присяжних у судовому засіданні традиційно розглядається британською наукою як гарантія забезпечення справедливості правосуддя, проте розвиток законодавства з питань судоустрою і судочинства свідчить про наявність стійкої тенденції до звуження компетенції суду присяжних і обмеження реального демократизму в діяльності відповідних судових установ. Так, у 60-і роки XX ст. було скасовано принцип одноголосності присяжних у винесенні вердикту. У повоєнні часи кілька разів зменшувалося число безумовних, тобто без зазначення мо­тивів, відведень присяжних захистом. Тим самим сталося звуження обсягу процесуальних гарантій. До того ж в останні десятиліття законодавче роз­ширено кількість складів злочинів, які розглядаються без участі присяж­них. Фактично мінімальна частина кримінальних і цивільних справ розгля­дається у суді присяжних. Усе це, однак, не заперечує той факт, що суд присяжних зберігає значний прогресивний потенціал.

Характеризуючи конституційний статус особи, слід також про­аналізувати інший його принцип — принцип рівності, юридичний зміст якого виявляється у визнанні рівності всіх перед законом, в наданні усім громадянам однакових прав і обов'язків. Принцип рівності означає відсутність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак. Принцип рівності відображений практично в усіх конституціях. «Усі люди рівні перед законом. Чоловіки і жінки рівноправні. Нікому не може бути завдано шкоди або віддано перевагу за ознаками його статі, його походження, його раси, його мови, його вітчизни і місця народження, його віросповідання, його релігійних або політичних переконань», — записано в ст. З Основного закону ФРН.

Згідно з поширеною ліберальною концепцією прав і свобод, завдан­ня держави в основному обмежувалося створенням юридичних умов для їх реалізації. Інакше кажучи, проголошення рівноправності громадян у суспільстві означало, що реалізація прав є передусім приватною справою кожної особи. Однак з часом, в умовах так званої держави загального бла­годенства, остання взяла на себе відповідальність за забезпечення не тільки юридичних, а й певних матеріальних гарантій цих прав (наприклад, безкоштовна юридична допомога неімущим та малоімущим). Необхідність забезпечення державою прав і свобод іноді проголошується в основних законах. Наприклад, у ст. З Конституції Італії записано: «Завдання Республіки — усувати перешкоди економічного і соціального порядку, які, фактично обмежуючи свободу і рівність грома­дян, заважають повному розвитку людської особистості та дійсній ефек­тивній участі всіх трудящих у політичній і соціальній організації країни». Однак практичні можливості реалізації прав і свобод нерідко прямо пов'язані з матеріальним становищем суб'єктів.

З принципом рівності пов'язаний і факт проголошення в новітніх конституціях державного захисту прав та інтересів національних меншин. Так, у ст. 6 Конституції Італії сказано, що «Республіка відповідними засо­бами охороняє мовні меншини». У ст. З Конституції Іспанії записано, що «багатство різних мовних відтінків у країні є культурною цінністю, яка ко­ристується особливою повагою і захистом». Захист прав національних мен­шин, інтересів різних етнічних груп передбачено також конституційними актами Канади, Швеції та деяких інших держав.

Про права національних меншин йдеться і у конституціях держав Центральної та Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР. В одних випадках відповідні права подано в узагальненому викладі. Наприклад, у ст. 50 Конституції Білорусі проголошено, що «кож­ний має право зберігати свою національну належність». В інших випадках встановлюється принцип так званої національно-культурної автономії відповідних меншин. Так, у ст. 50 Конституції Естонії встановлено, що «національні меншини мають право створювати для національних культур­них потреб самоврядні установи». Аналогічне за змістом положення містить ст. 45 Конституції Литви; «Національні громади громадян самостійно займаються справами своєї національної культури, освіти, благодійництва, взаємо­допомоги. Держава надає підтримку національним громадам».

Іноді в конституціях здійснено більш детальну регламентацію прав національних меншин. До Конституції Словаччини включений спеціальний розділ (четвертий) під назвою «Права національних меншин та етнічних груп». Тут зафіксовано право відповідних громад на розвиток національної культури, право одержувати інформацію рідною мовою, право об'єднуватися в асоціації на національній основі, право на здобуття освіти рідною мовою, право користуватися своєю мовою в офіційних стосунках, право брати участь у вирішенні справ, що їх безпосередньо стосуються, та деякі інші. Водночас застережемо, що використання усіх цих прав не повинно становити загрози суверенітету і територіальній цілісності держави чи призводити до дискримінації інших її громадян.

Докладно йдеться про права національних меншин і в Конституції Словенії. Крім прав на національно-культурну автономію, тут викладені так звані спеціальні права італійської та угорської етнічних груп. У ст. 64 цієї Конституції до таких прав віднесені право вільно користуватися національ­ною символікою, право на державне сприяння спілкуванню з країнами своєї етнічної тотожності. Припускається делегування певних владних функцій установам, що можуть бути створені національними меншинами. Останні мають бути прямо представлені у парламенті і на рівні місцевого самоврядування.

До особливостей конституційної регламентації слід віднести і те, що в окремих основних законах, прийнятих у 90-і роки, визнані спеціальні пра­ва осіб корінної національності. Так, у ст. 5 Конституції Словенії визнані такі права за особами словенського походження, що мешкають на території цієї держави, але не мають словенського громадянства. Там саме йдеться про державне сприяння відносинам з словенськими етнічними групами в інших країнах. У Конституції Румунії у ст. 7, яка має назву «Румуни за рубежем», зафіксовано, що держава сприяє зміцненню зв'язків з румунами, які мешкають поза межами цієї країни, і діє з метою збереження та розвитку етнічної, культурної та релігійної ідентичності відповідних осіб, зберіга­ючи при цьому повагу до законодавства іноземних держав. Подібні положення можна знайти і в Конституції Македонії (ст. 49).

Завершуючи аналіз змісту конституційного статусу особи, слід звернути увагу на проблему взаємозв'язку прав та обов'язків особи. В теорії і практиці зарубіжного конституціоналізму наявність такого зв'язку нерідко заперечується. Хоч існування обов'язків не відкидається, але во­ни не сприймаються в органічному взаємозв'язку з правами. Деякі державознавці вважають, що такий взаємозв'язок призвів би до обмеження прав особи. Теза про відсутність взаємозв'язку прав і обов'язків звичайно аргу­ментується тим, що невиконання особою того чи іншого обов'язку не по­збавляє її прав. Такий підхід дещо спрощує природу прав і обов'язків особи. Водночас немовби знімається питання про обов'язки держави щодо за­безпечення проголошених у конституціях прав і свобод особи.

Однак у змісті новітніх конституцій виявляються нові підходи до цього питання. Так, у ст. 12 Конституції Португалії («Принцип єдності прав і обов’язків») записано, що «всі громадяни користуються правами і мають обв’язки, закріплені за ними Конституцією». Аналогічні за характером положення можна знайти в основних законах держав Центральної і Східної стропи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Проблема взаємозв'язку прав і обов'язків має ще один аспект. У теорії зарубіжного конституціоналізму акцент у взаємовідносинах особи і держави, врегульованих на основі відповідних положень, ставиться на обов'язках держави. Конституційні права особи розглядаються як формальна межа здійснення державної влади. Обов'язки держави також визнаються межею здійснення її влади: встановлюючи права і свободи особи, держа­ва обмежує себе і бере відповідні обов'язки.

Такий підхід тією чи іншою мірою відображений у текстах основних законів. «Повага й охорона людської особистості є першорядним обов'язком держави», — записано в ст. 2 Конституції Греції. «Людська гідність недоторканна. Поважати і захищати її — обов'язок державної влади», — проголошено в ст. 1 Основного закону ФРН. «Людина, її права і свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина — обов'язок держави», — зафіксовано в ст. 2 Конституції Росії.

Іноді про обов'язки держави щодо особи йдеться у більш загальному плані, і вони пов'язуються із здійсненням державних функцій у соціально-економічній сфері. Зокрема, відповідні державні обов'язки декларовані в розділі 3 Конституції Іспанії під назвою «Про основні принципи соціальної та економічної політики».

Разом з тим у конституціях іноді вказується і на обов'язки особи щодо держави. У ст. 2 Конституції Італії зафіксовано, «що Республіка визнає і гарантує невід'ємні права людини... і вимагає виконання непо­рушних обов'язків політичної, економічної і соціальної солідарності». Майже аналогічне за змістом положення містить ст. 24 Конституції Греції. Подібні надмірно узагальнені визначення обов'язків особи перед державою певною мірою деформують природу її прав і свобод і об'єктивно створюють підґрунтя для довільного тлумачення їх у конкретних ситуаціях взаємовідносин держави і особи.

До сказаного слід додати, що деякими теоретиками встановлення конституційних обов'язків особи перед державою розцінюється як намір позначити межу відповідних вимог державної влади, тобто знову ж таки як самообмеження держави щодо особи та її прав і свобод. З цією думкою навряд чи можна погодитись, адже існують зафіксовані в конституціях і деталізовані в законодавстві обов'язки особи захищати батьківщину, сплачувати податки тощо. Такі обов'язки не зумовлені самообмеженням державної влади і мають, по суті, об'єктивний характер.

 

 


5. Конституційні права і свободи: поняття, класифікація та їх характеристика


Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи і які звичайно пере­дують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяльності державного механізму.

Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Такий підхід можна було б вважати надто вузьким, якби не численні судові .Прецеденти з відповідних питань, створені верховним судом. Слід також зауважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або відповідні розділи конституцій. У 60-80-і роки XX ст. майже в усіх штатах були прийняті поправки до конституцій або навіть нові біллі про права. Вони розши­рили обсяг конституційного регулювання прав і свобод особи.

Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Великобританії. Тут немає акта конституційної значущості, у якому б закріпля­лися основи правового статусу особи. Окремі законодавчі акти відповідного змісту, прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли і не створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у Великобританії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Наведена схема формально відповідає відомому принципу «все, що не заборонено, — дозволено». Вона зовні забезпечує майже абсолютний обсяг прав і свобод. Однак подібний висновок був би спрощенням. Суди не завжди точно формулюють прецеденти. Це призводить до довільного ви­значення ними обсягу правового статусу особи та його окремих елементів. До того ж, як свідчить практика, далеко не всі права і свободи можуть бу­ти реально встановлені та ефективно забезпечені в такий спосіб.

Подібний підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми конституційного права не встановлюють конкретні права і свободи, а шляхом заборон визначають сферу їх існування.

Конституційні права і свободи особи, залежно від характеру відображених в них суспільних відносин, у зарубіжній науці конституційного права звичайно класифікують як особисті та політичні. Іноді сюди додають соціально-економічні права, розглянуті вище. Наведена класифікація є де­що умовною, оскільки не сприяє точному визначенню групової належності окремих прав і свобод. Наприклад, право на страйк містить елементи, поєднані з політичним і соціально-економічним станом особи.

Особисті права і свободи — категорія прав і свобод, що прямо не стосується стану громадянства індивіда. Тому іноді такі права визнача­ються як індивідуальні права або свободи фізичної особи. Як зазначалося, їх також називають громадянськими правами, але така назва може призвести до непорозуміння, коли йдеться про конституційну (політичну) правоздатність осіб, які не є громадянами відповідної держави. У текстах конституцій прийняті різноманітні формулювання особистих прав і сво­бод, але вони піддаються узагальненням.

До категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста недоторканність (особиста свобода). Її головний зміст — захист від необґрунтованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська процесуальна процедура «хабеас корпус», встановлена законом ще в XVII ст., пе­редбачає перевірку в суді обґрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняте ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Проте їхня дія може бути призупинена. Певну загрозу недоторканності особи становить проголошення надзвичайного стану. У конституціях визначені загальні засади регламентації надзвичайного стану.

До змісту поняття особистих прав і свобод входять також так звані свободи приватного життя — недоторканність житла, таємниця кореспонденції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування, права і свободи, пов'язані із шлюбним станом та сімейними відносинами тощо. Серед них слід виділити таємницю кореспонденції.

Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації таємниці кореспонденції є те, що захистом забезпечуються не тільки окремі, дещо ста­тичні за формулюваннями права і свободи, що становлять зміст цього понят­тя (таємниця листування, телефонного зв'язку тощо), а й загальна свобода, визначена як свобода від посягань на інформацію приватного характеру. Поняття цієї свободи має свої відмінності в різних країнах, але практично всюди посяганням визнають не лише перехоплення відповідної інформації, а й неофіційне збирання інформації у так званих банках даних та її використан­ня проти волі і на шкоду інтересам особи, чиї права порушені.

Конституційні положення про свободу від посягань на інформацію приватного характеру конкретизуються відповідними законами. Більшість з них встановили право заінтересованої особи на ознайомлення з інформацією, яка збирається та зберігається в державних органах. Це право також проголошене в деяких новітніх конституціях. Визначаючи його прогресивний характер, слід вказати і на об'єктивну обмеженість, передусім зумовлена різними застереженнями, встановленими в законодавстві. Ті ж закони, в яких проголошено право індивіда на ознайомлення з інформацією, нерідко фактично заперечують його посиланнями на необхідність забезпечення функціонування державних органів, збереження державної таємниці тощо.

До цього слід додати, що свободи приватного життя є об'єктом посягань з боку каральних органів. У боротьбі зі злочинністю перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної діяльності є звичайною поліцейською практикою. Її основи встановлюються спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існує проблема розмежування легальної та нелегальної практики інших каральних органів, що безпосередньо зачіпає свободи приватного життя. Нерідко розв'язанню цієї проблеми перешкоджають самі законодавчі акти, невизначеність окремих положень яких дозволяє припускатися різних тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й політичний характер.

Характеризуючи особисті права, необхідно також визначитися щодо права приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і свобод. Як зазначалося, у старих конституціях право на приватну власність проголошувалось як одне з природних прав людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це пра­во слід сприймати не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну основу, стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст останніх.

Іншу категорію прав і свобод становлять політичні права і свободи. У поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий традиційний каталог прав і свобод. У різних формах та обсязі вони проголошуються практично в усіх конституціях. Для нормального розвитку політичного життя кожної країни найбільше значення мають свобода слова свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборів, мітингів га процесій, свобода асоціацій (право на утворення об'єднань), право петицій звернень до державних органів), виборче право та деякі інші. Більшість з них може бути поділена на елементи, які також нерідко сприймаються як Окремі права і свободи. Наприклад, поняття виборчого права охоплює пра­во обирати, бути обраним, право на участь у виборчій кампанії тощо. Свобода асоціацій передбачає право на утворення політичних партій, Профспілок тощо.

Складний характер має також співвідношення між окремими політичними правами і свободами. Так, свобода слова — це і самостійне правове явище і елемент свободи друку або свободи зборів. Предметнішим в поняття свободи висловлення своїх думок, яке означає, що особа може вільно висловлювати думки у приватних бесідах і листуванні, на мітингах і зборах, через засоби масової інформації тощо.

Наведений перелік політичних прав і свобод не є вичерпним. Зокрема, аналіз новітніх конституцій дозволяє зробити висновок, що сюди може бути віднесене право на участь у вирішенні державних справ, право на самоврядування, право на посаду на державній службі тощо. Визнання цих прав і свобод розширює сферу конституційного регулювання відповідних відносин, сприяє суспільним інтересам і інтересам окремої особи.

 



6. Виборче право як суб’єктивне право громадян


На особливу увагу заслуговує таке політичне право, як виборче. Наслідком реалізації його є формування таких ланок державного ме­ханізму, як парламент і нерідко глава держави. Як зазначалося, саме з наявністю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її громадянства. Однак у деяких країнах припускається можливість участі у голосуванні на місцевих і навіть загальних виборах іноземців. Так, згідно зі ст. 26 Конституції Австрії, виборче право на основі встановленої за міждержавними угодами взаємності може бути надане особам, які не є громадянами цієї держави. Існують і інші подібні приклади.

Саме ж виборче право як суб'єктивне право особи (громадянина) поділяється на активне і пасивне виборче право. Активне виборче право — це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в органи державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватись на відповідні посади, тобто право бути обраним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права завжди зумовлювалась певними вимогами до потенційних учасників виборів. Ці вимоги визначено в конституціях і виборчому законодавстві.

Згідно з концепціями виборчої дієздатності, що були запропоновані теоретиками XVIII ст. і певний час домінували в Європі та Америці, наявність виборчого права зумовлювалася цензами майнового характеру. Однак з середини XIX ст. загальна картина поступово почала змінюватися. Об­меження майнового характеру були поступово скасовані або зведені нанівець. Ще однією рисою розвитку виборчого права у XIX—XX ст.ст. було те, що при встановленні вікового цензу для активного виборчого права виходили з необхідності зрівняти його з віком повноліття. Проте спочатку у більшості європейських країн відповідний віковий ценз становив 21—25 років. Такий підхід об'єктивно обмежував політичну активність молоді. І тільки в другій половині XX ст. динаміка суспільно-політичного життя при­звела до зниження вікового цензу для активного виборчого права. У 1969 р. у Великобританії він становив 18 років. Наступного року такий самий ценз законодавче визначили ФРН і СІЛА, а згодом — Франція, Італія, Швеція, Греція та інші країни. Однак у Туреччині, Швейцарії та Японії відповідний ценз і нині дорівнює 20 рокам.

Разом з тим у наші дні зберігається різниця між віковими цензами активного і пасивного виборчого права. Як і раніше, перший за загальним правилом нижчий. Наприклад, на виборах у нижні палати парламентів Бельгії, Великобританії і Росії відповідних прав набувають у 8 і 21 року, Франції і Румунії —18 і 23 років, Італії, Канади, США інших країн — 18 і 25 років, Японії — 20 і 25 років. Водночас у Данії, Нідерландах, Фінляндії, Швейцарії, Угорщині і Словенії вікові цензи для активного і пасивного виборчого права збігаються.

Характерним є і те, що на виборах у верхню палату парламенту там, де вона існує і обирається, віковий ценз для пасивного виборчого права звичайно вищий, ніж у нижню. Так, у США правом бути обраними до палати представників наділені громадяни з 25-річного віку, а в сенат — з 30-річно-го. В інших країнах відповідні цензи становлять: в Італії — 25 і 40 років, Чехії — 21 і 40 років, Франції — 23 і 25 років, Румунії — 23 і 35 років, Японії — 25 і ЗО років.

Еволюція виборчого права призвела до скасування так званого статевого цензу і надання відповідних прав жінкам. Уперше активне виборче право було надане жінкам у США: в період з кінця XIX ст. і до першої світо­вої війни воно було встановлене законодавством шести штатів. На початку XX ст. емансипація жінок на виборах мала місце в Австралії, а на європейському континенті — в Норвегії та Фінляндії, причому в двох останніх країнах жінки могли не тільки голосувати, а й балотуватися на виборах.

Після першої світової війни почався процес відповідного розширення виборчого корпусу і в інших країнах. Цей процес був досить тривалим І для багатьох розвинутих країн завершився лише після другої світової війни. Наприклад, якщо в США на федеральному рівні виборчі права були надані жінкам у 1920 р., то в цілому ряді європейських країн це було вироблено після другої світової війни, а у Швейцарії — в 1971 р. В наш час формальних обмежень виборчих прав за ознаками статі в розвинутих країнах практично не існує.

Одна з характерних рис виборчого права XIX-XX ст.ст. — на­явність цензу осілості. Це відповідає історично зумовленим поглядам на виборчий округ як на територіальну корпорацію, населення якої є певною єдністю з різноманітними спільними інтересами. Однак на сьогодні виборчі округи далеко не завжди збігаються з адміністративно-територіальними одиницями, які могли б претендувати на визнання такими корпораціями. Як би там не було, ценз осілості впроваджений у багатьох країнах. У США Він дорівнює одному місяцю, в Австралії, ФРН і Японії — трьом, у Бельгії і Франції — шести, у Канаді та Фінляндії — дванадцяти місяцям тощо. Звичайно цей ценз зумовлює необхідність проживання протягом встановленого строку на території відповідного виборчого округу або адміністратив­но-територіальної одиниці.

В окремих країнах ценз осілості виражений узагальнено. Наприклад, у Конституції Ісландії зазначено, що для участі в голосуванні на пар­ламентських виборах потрібно проживати в країні не менше п'яти років (ст. 33). Аналогічний строк осілості для надання активного виборчого пра­ва визначений у Норвегії, для пасивного права він становить десять років (§§ 50 і 61 Конституції). В Австралії, крім тримісячного цензу осілості у відповідному виборчому окрузі, запроваджена вимога проживати в країні протягом не менше півроку до початку складання виборчих списків. Іноді ценз осілості встановлюється в непрямій формі. Зокрема, у Великобританії до участі в голосуванні не допускаються ті громадяни, які хоч і мають виборчі права, але за місяць до дня виборів не були зареєстровані.

Сучасне виборче право сприймається як загальне при оптимальному обмеженні виборчого віку. Як зазначалося, майнові цензи в розвинутих країнах практично відсутні. Єдиним реальним цензом у більшості випадків залишається ценз осілості. Це не виключає обмеження громадян у виборчих правах за законом. Звичайно, такі обмеження встановлюються для тих, хто вчинив злочин і відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. Законодав­ство ряду країн застерігає, що у виборчих правах обмежуються банкрути, ті, хто утримується за рахунок суспільних фондів, та деякі інші особи. Іноді встановлюються більш загальні обмеження щодо соціальної поведінки виборців: у Конституції Італії припускається обмеження виборчих прав у випадках вчинення «негідних вчинків, вказаних у законі» (ст. 48).

Конституції і законодавство закріплюють принцип рівного виборчого права. На практиці це означає, що, по-перше, кожний виборець має один голос і, по-друге, всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. Законодавство передбачає необхідність утворення рівних за кількістю виборців або населення округів, хоча вимога рівності виборчих округів звичайно розглядається як загальна і майже повсюдно не виконується. Для нерівності округів є певні об'єктивні підстави. Зокрема, виборчі округи намагаються більш-менш точно узгодити з існуючим в тій чи іншій країні адміністративно-територіальним поділом. Відповідні одиниці за кількістю населення можуть помітно різнитися. Нерівна ж кількість виборців, які проживають у різних округах, призводить до того, що голос, поданий в одному окрузі, «важить» більше, ніж поданий в іншому. Як результат, порушується принцип рівного виборчого права.

Проте ще більшою мірою таким порушенням сприяють свідомі маніпуляції з виборчими округами, відомі як «виборча географія (територія)». Оскільки визначення виборчих округів є звичайно прерогативою Державних органів, правлячі партії здобувають можливість забезпечити собі завищене представництво в парламенті. Робиться це так: менша частина округів формується таким чином, щоб там мешкала переважна більшість прибічників опозиції. Остання буде домінувати в цих округах на виборах, а й представники будуть обрані. В кожному з решти округів більшість серед виборців, хоч і незначну, становитимуть ті, хто підтримує Вряд. Звідси при однаковій підтримці конкуруючих партій в цілому по країні в більшому числі округів переможуть представники правлячої партії, що забезпечує їй збереження влади. Подібна практика тією чи іншою мірою застосовується в різних країнах, починаючи з часів проголошення самого принципу рівного виборчого права.

Можливість порушень рівного виборчого права зумовлена і характером прийнятих виборчих систем, розглянутих вище. Завершуючи розгляд питань конституційної регламентації прав і свобод особи, зупинимось на проблемі їх обмеження. Хоча формулювання обмежень в основних законах різні, всі вони звичайно мають загальний характер.

Поряд з обмеженнями, що стосуються всього загалу і відповідним чином сформульовані, конституції іноді передбачають позбавлення прав і свобод як індивідуальну санкцію за зловживання ними. Як записано у же цитованій ст. 18 Основного закону ФРН, «кожний, хто використовує свободу висловлення думок, особливо свободу друку, свободу викладання, свободу зборів, свободу створення спілок і товариств, таємницю листування, поштовий, телефонний та інший зв'язок, власність або право притулку для боротьби проти основ вільного демократичного порядку, позбавляється цих основних прав». Однак і ці положення, незважаючи на зовні індивідуалізований їх характер, є загальними за своєю природою.

Мало чим відрізняються від них обмеження прав і свобод, можливість яких передбачена у зв'язку з проголошенням надзвичайного стану, та деякі інші. Іноді можливість обмеження прав і свобод органічно пов'язується з »мою їх природою. «Обмеження прав і свобод не можуть змінювати зміст сутність цих прав і свобод», — записано в ст. 13 Конституції Словаччини. У ст. 54 Конституції Молдови встановлено, що «обмеження прав і свобод мають відповідати обставинам, що їх зумовили, і не можуть заперечувати саме існування права або свободи». Подібні положення, що об'єктивно є демократичними за характером, можна знайти в основних законах Естонії, Киргизстану, Угорщини та деяких інших держав.

Існування певних обмежень прав і свобод має об'єктивний характер. Реалізація їх для кожного конкретного індивіда здійснюється в умовах встановленого правопорядку і пов'язана з правами і свободами інших осіб. Тому проблемою є не сам факт таких обмежень, а форма юридичного їх закріплення. Формулювання в основних законах таких підстав для можливого обмеження прав і свобод, як «необхідність захисту вільного і демократичного ладу», «збереження суспільного добробуту, моралі і здоров'я інших осіб» тощо, мають надто загальне значення і припускають надмірно широке їх тлумачення. Результатом може бути порушення прав і свобод особи.


Категорія: Державне право зарубіжних країн (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter