Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія та культура України (Лекції)


4. Виникнення, розвиток та занепад Русі. Галицько-Волинське князівство


У науці немає єдиної точки зору щодо походження Русі. Існує кілька теорій.

А) Норманська теорія. Її започаткували німецькі вчені А. Шльоцер, Г. Байєр та Г. Міллер у другій половині ХVІІІ ст. Прихильники цієї теорії наголошують, що східні слов’яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави.За їх твердженням слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Ruotsi».

Б) Антинорманська теорія. Її засновником у другій половині ХVІІІ ст. був російський вчений М. Ломоносов. Антинорманісти доводять, що заснування східнослов’янської держави та й сама назва «Русь» мають винятково слов’янське коріння та походження. На їх думку, жодного відношення до цих процесів нормани не мали. У цьому контексті слід виокремити позицію М. Грушевського, який став конструктором власної «схеми руської історії». Вчений наголошував, що вихідною датою історії українського народу слід вважати ІV ст. н. е. Саме в цей період у кордонах Подніпров’я, Подністров’я і Побужжя постає об’єднання слов’янських племен-антів, яких М. Грушевський ідентифікує із пращурами українців. А один із найавторитетніших дослідників історії Русі Б. Рибаков виводить назву «Русь» від імені союзу слов’янських племен Середнього Подніпров’я, що взяв ім’я одного із них – народу «рос» або «рус», відомого у VІ ст. далеко за межами слов’янського світу. Сталося це, на його думку, наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст. У цей час Русь як держава і народ неодноразово згадуються арабськими і візантійськими письменниками.

В) Болгарська теорія. Згідно з цією теорією Київ був заснований у VІ ст. вихідцями із Болгарії, зокрема братом хана Великої Болгарії Курбата – Шамбатом. Пізніше навколо Київського князівства утворилася держава-імперія на чолі з болгарським правителем Угер Лачина (князем Ігорем). Основоположники концепції спиралися на збірку давніх болгарських літописів «Історія Джагфагра», поему Шамсі Башту «Легенда про доньку Шана», а також свідчення візантійського імператора Костянтина Порфирородного про другу назву Києва – Самбатос.

Г) Теорія пантюркизму. В її основі лежить твердження деяких західних істориків і археологів про винятково благотворний вплив Хозарського каганату (держава в пониззях Дону та Волги, що існувала впродовж VІІ – Х ст.) на формування держави у східних слов’ян. Вважалося, що хозари були народом тюркської мовної сім’ї, але сформувалися на основі угро-фінського субстрату і лише згодом зазнали тюркизації. Професор Гарвардського університету (США), українець за походженням О. Пріцак, пропонує взагалі відмовитися від слов’янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов’янами, а хозарами. Одна із їхніх родових гілок стала спадкоємницею роду Кия, який заснував місто Київ.

Д) Торговельна теорія. Її засновником був російський вчений В. Ключевський. Фактично, є похідною від норманської теорії. Досить впливовою була на початку ХХ ст. Значний інтерес варягів до Наддніпрянщини пояснює торговельно-економічними причинами. Торговий шлях «із варяг у греки», освоєний скандинавськими купцями і воїнами, потребував об’єднання найближчих територій під однією владою. На думку прибічників теорії, саме це й стимулювало утворення держави з центром у Києві (на середині шляху між Скандинавією на півночі і Візантією на півдні).

Е) Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та ін. Вони стверджують, що у східних слов’ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, наявність майнової диференціації, процес захоплення старійшинами общинних земель, багато численні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами, на які посилаються прихильники цієї теорії, є літопис «Повість минулих літ», що розповідає про правління князя-слов’янина Кия (кінець V – початок VІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».

Ще й нині в історичній науці існують пристрасті щодо походження слова «Русь». Дискусії розпочалися з другої половини ХVІІІ ст., коли Д. Шлецер і Г. Міллер у своїх працях висунули гіпотезу про варязьке походження слова та заснування держави вікінгами (норманами). Російські вчені, починаючи від М. Ломоносова, довели антинорманське, власне, слов’янське походження слова «Русь». Вони, відкидаючи будь-яку участь у державотворчому процесі Київської Русі варягів, називають державні утворення антських князів Божа, Андрагостра, Мезамира, що виникли до приходу на Русь норманів.

Систему історичних поглядів на етнічну спадщину давньої Русі та зв’язки між російським і українським народом сформулював М. Грушевський. У 1904 р. у статті «Звичайна схема "руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» він виклав програму побудови курсу історії України в дусі концепції автономістичного походження українського народу. Сучасні вітчизняні дослідники підкреслюють, що за новою концепцією вченого передбачався не тільки самобутній шлях історичного розвитку українського народу, а й охоплювала, на його думку, усі періоди політичного, культурного, суспільно-економічного, релігійного та державно-правового розвитку. Автор довів, що Київська держава, її право та культура були утвором однієї народності – українсько-руської, а Володимиро-Московська – другої, великоруської.

На межі VІІІ – ІX ст. у результаті тривалого процесу політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов’янських племен виникла Київська Русь. Про Київ, а також Русь з центром у Києві, як могутню державу, розповідали арабські й візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори, німецькі хроніки. Так, відома «Пісня про Роланда» вказує на участь дружин русичів у війні проти Карла Великого, а візантійський історик Микита Хоніат повідомляв, що русичі врятували Візантію від половців.

Як єдина держава Київська Русь існувала з ІX ст. до 30?х років XІІ ст. Політичною формою була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. Територія Київської Русі простягалася між Чорним і Балтійським морями, Карпатами і Волго-Окським межиріччям. Основне місце в економіці Київської Русі посідало сільське господарство, де використовувалися різноманітні знаряддя праці – плуг, соха, сапа, серп, коса та ін. Вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох. Займалися також скотарством.

У Київській Русі були поширені різні ремесла; особливо були розвинуті чорна металургія й металообробка. Вже тоді виготовляли понад 150 найменувань виробів із заліза. Усе це сприяло розвитку як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі. Основними торговельними партнерами Київської Русі були Візантія, Волзька Болгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, Скандинавські та західноєвропейські країни. Русь торгувала хутром, медом, шкірою, різноманітними ремісничими виробами. Ввозились речі із золота, срібла, дорогі тканини, вина, посуд, зброя. Уже за часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого Русь друкувала власні гроші, а у розрахунках у великих торговельних операціях використовувала срібні зливки – гривні.

З розвитком феодальних відносин відбувалось подальше соціальне розшарування населення. Існували феодальні двори – замки, де жили феодали, їхня дружина, а також ті, хто їх обслуговував. Виникли нові форми поселень – укріплені «гради», де жили ремісники і торгівці. Саме з таких «градів» виросли стародавні міста – Київ, Чернігів, Новгород, Ізборськ та ін. У «Повісті временних літ» зазначалося, що у ІX – X ст. на Русі налічувалось 20 міст, у XІ ст. – 32. За іншими літописами у XІІІ ст. в Київській Русі нараховувалось понад 300 поселень міського типу. Більшість населення проживало в селах і займалося сільськогосподарським виробництвом. Основною категорією населення, зайнятого в сільському господарстві, були вільні селяни – смерди. Вони мали власне господарство, проте працювали й на феодала. В історичних джерелах згадуються й інші категорії населення – дворова челядь, холопи, які повністю залежали від свого пана, рядовичі й закупи – колишні смерди, що лишилися без власного господарства і працювали на феодала.

Главою держави був Великий київський князь. Правлячий клас становила його дружина (старша – бояри, молодша – звичайні дружинники, або гридні), через яку здійснювалось управління Руською землею.

Писемні джерела, у тому числі «Повість временних літ» літописця Нестора, вказують на перші кроки східноєвропейського державництва ще у VІ ст., коли в Середній Наддніпрянщині утворився військово-політичний союз племен. Важливим моментом у цьому процесі стало заснування Києва (за останніми даними – у V ст.). За літописом, першим київським князем був Кий. У VІІІ – ІX ст. у Середній Наддніпрянщині виникло державне об’єднання – Руська земля, до складу якого ввійшли поляни, древляни, сіверяни.

Згідно з літописною традицією, у генезисі давньоруської держави активну роль відігравали нормани, яких на Русі називали варягами. Перші загони варягів з’явилися на слов’янській землі у ІX ст. Вони нападали на міста і селища слов’ян, розташовані навколо озера Ільмень, на фінські і латиські племена, що жили у Прибалтиці. Окремі загони варягів йшли на службу до слов’янських князів, які брали участь у боротьбі з хозарами, у походах на Візантію.

Як записано у «Повісті минулих літ», у 862 р. варязького конунга Рюрика ільменські слов’яни запросили княжити в Новгороді на річці Волхові. Через 20 років (у 882) один із варязьких проводирів Олег із загоном воїнів приплив з Новгорода до Києва. Князями Києва у той час були Аскольд і Дір. Варяги назвали себе мирними купцями. Вони хитрощами заманили Аскольда і Діра до свого табору і там убили їх. Київським князем став Олег.

Якщо князі Кий, Аскольд і Рюрик – герої легенд про Київ, то Олег (882 – 912 рр.) – перша історична особа в Київській Русі. Відомо, що він як Великий київський князь збирав данину зі слов’янських племен, воював із хозарами. У 907 і 911 рр. здійснив успішні походи на Візантію, завдяки чому Русь домоглася вигідних для себе мирних договорів із греками. Князюванням Олега завершився процес створення Київської Русі. Отже, доходимо висновку, що Київська Русь виникла в результаті тривалої політичної, економічної та культурної консолідації східних слов’ян.

Характер діяльності Київської Русі, що склався за часів правління Олега, не змінився і при князеві Ігорі (912 – 945 рр.). У 941 р. Ігор здійснив похід на Візантію, а через три роки в результаті воєнного походу до Закавказзя захопив Дербент, Ширван, столицю Аррану (Кавказька Албанія) місто Бердаа.

Під час правління Ігоря на південних кордонах Русі з’явилися печеніги. У 915 р. вони домовилися з Києвом про мир і відійшли до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелося воювати з ними. Часті війни, велика данина викликали невдоволення населення. Восени 945 р. позачергова поїздка Ігоря з дружиною за даниною до древлян завершилася трагічно – жителі міста Іскоростеня повстали й убили Ігоря.

Повстання древлян жорстоко придушила вдова Ігоря княгиня Ольга. Літописець Нестор записав про це легенду. Усіх представників першого посольства древлян Ольга наказала закопати живими в землю, друге посольство було спалене. Потім Ольга з дружиною прийшла до древлян нібито з миром і запросила знатних бояр до себе в табір на бенкет. Гостей напоїли вином і потім зарубали. А жителям Іскоростеня на знак обіцяного їм примирення княгиня наказала принести голубів – по одному з кожного дому. Дружинники Ольги прив’язали до лапок голубів клоччя, підпалили його і відпустили птахів. Голуби полетіли в місто і сіли під дахи осель. Іскоростень спалахнув і перетворився на попіл.

Княгиня Ольга правила державою до повноліття свого сина Святослава. За часів її правління (945 – 964 рр.) підвищився міжнародний авторитет держави. Цьому сприяли візит Великої княгині Ольги до Константинополя і прийняття нею християнства. Активно розвивалися відносини з іншими державами. У внутрішній політиці Ольга здійснила реформи щодо упорядкування збирання данини.

У 964 р. Великим князем Київської Русі став син Ольги Святослав (964 – 972 рр.). Усе своє життя він провів у воєнних походах і битвах. Він не возив із собою особистого шатра, постелі, посуду, поділяв з воїнами всі побутові труднощі. Спав князь просто неба, вживав просту їжу, приготовлену на вогнищі. Святослав був сміливим полководцем. «Іду на Ви!», – так він попереджав супротивника про майбутню війну.

Протягом 965 – 967 рр. Святослав розбив Хозарський каганат, Болгарське царство на Волзі, увів до складу Київської Русі в’ятичів. На Північному Кавказі йому підкорилися племена осетинів і черкесів. Завдяки перемогам Святослава Київська Русь значно розширилася. Руські купці дістали змогу торгувати з країнами Сходу. З 968 р. Святослав розпочав експансію на Дунай. Розбивши Болгарію, він захопив дунайські міста, а місто Переяславець-на-Дунаї зробив своєю резиденцією з наміром перенести сюди згодом і столицю Русі. Далі Великий князь почав боротьбу з Візантією за Балканські землі. Здобувши кілька перемог над візантійськими військами, він проник углиб Візантійської імперії. У 971 р. військо Святослава було оточене в місті Доростолі на Дунаї величезною армією імператора Йоанна Цимісхія. Князь звернувся до своїх воїнів зі словами: «Не осоромимо землю руську, а ляжемо кістьми. Мертві сорому не ймуть. Станемо міцно, я поперед вами піду!» Воїни відповіли: «Де твоя голова впаде, там і ми свої голови покладемо». Нерівний бій тривав довго. Воїни Святослава не відступили. Візантійський імператор переконавшись, що руське військо стоїть на смерть, вирішив укласти зі Святославом мир. Відмовившись, згідно з умовами миру, від дунайських завоювань, у 972 р. Святослав з невеликою частиною дружини повертався до Києва. Поблизу дніпровських порогів на нього несподівано напали печеніги. У жорстокій битві Святослав загинув. Печенізький хан зробив з черепа Святослава чашу, окувавши її золотом. З цієї чаші він пив вино, вважаючи, що тим самим до нього перейде розум і мужність київського князя.

Після смерті Святослава Великим князем Київської держави став його син Володимир (980 – 1015 рр.). Він очолив боротьбу проти печенігів, які дедалі більше загрожували Київській Русі. Протягом 981 – 993 рр. Володимир здійснив походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, поляків, у результаті чого завершився тривалий процес формування території Київської Русі. У кожному князівстві він посадив або своїх синів, або намісників і у такий спосіб покінчив з автономією давньоруських земель.

З метою зміцнення Київської Русі Володимир здійснив кілька релігійних реформ. Спочатку він хотів піднести авторитет слов’янських богів і для цього збудував у Києві нове святилище – пантеон. Проте зрозумівши, що язичництво не сприяє централізації влади, Володимир покінчив з ним. У 988 р. у Київській Русі офіційною державною релігією стає християнство (у його візантійсько-православному варіанті). Запрошені з Візантії священики відправляли обряд хрещення, часто примусово. Дерев’яні зображення язичницьких богів спалювали або кидали в річку. Запровадження християнства на Русі розширило її економічні зв’язки. За часів правління Володимира, крім Візантії, Київська Русь підтримувала зв’язки із Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, Скандинавськими країнами. Після смерті Володимира (1015 р.) залишилося 12 його синів, між якими почалася боротьба за київський престол. Спочатку Києвом заволодів Святополк, убивши своїх братів Бориса, Гліба і Святослава (князі Борис і Гліб стали першими канонізованими руською церквою). Проти Святополка, якого прозвали Окаянним, виступив Ярослав.

Князь Ярослав народився в 978 р., здобув добру освіту, багато читав, знав кілька мов. Княжив Ярослав у Новгороді і був одружений з донькою шведського короля. Одержавши восени 1015 р. листа від сестри про лиходійства брата Святополка, Ярослав зібрав понад 3 тис. новгородців і пішов на Київ. Військо Святополка було розбите. Проте Святополк, уклавши союз із печенізькими ханами і польським королем Болеславом Хоробрим, у 1017 р. захопив разом з ними Київ. Ярослав залишив Новгород, зібрав військо і знову вигнав Святополка з Києва. У 1019 р. Святополк ще раз підійшов до Києва. Битва відбулася на річці Альті. Військо Святополка було розбите, а він утік на захід і незабаром помер.

Часи князювання Ярослава Володимировича (1019 – 1054 рр.) позначені новим піднесенням Київської Русі й Києва. Було збудовано нову лінію оборони на південних кордонах Русі. У 1036 р. печеніги намагалися захопити Київ, але були остаточно розгромлені. Згодом, у 1043 р., Ярослав очолив останній похід русичів на Візантію. Багато уваги Ярослав приділяв зміцненню християнства. В усіх великих містах було зведено християнські храми, серед них головний храм Русі – Софія Київська; було засновано багато монастирів. Найбільший з них – Києво-Печерський. Він став важливим центром не лише християнства, а й культури та освіти. У 1051 р. Ярослав без відома Константинопольського патріарха поставив митрополитом Київським вітчизняного церковного діяча Іларіона. За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розквіту. Значно розширились її торговельні й політичні зв’язки з європейськими державами. Правителі багатьох країн намагалися поріднитися з Великим київським князем. Так, донька Ярослава Анна була одружена з французьким королем Генріхом, а після його смерті стала королевою Франції. Інша донька – Єлизавета вийшла заміж за норвезького короля Геральда. Перший син Ізяслав був одружений із сестрою польського короля Казимира, а другий син Всеволод побрався з візантійською принцесою з дому Мономахів. Ще один син був одружений з донькою саксонського ландграфа, а угорський принц Владислав узяв за дружину одну з доньок Ярослава. Ярослав прожив 75 років і помер у 1054 р. Поховали його в Софії Київській. За державну, релігійну та культурну діяльність князя Ярослава прозвали Мудрим.

Після Ярослава в Київській Русі почалися міжусобні війни князів за найкращі землі й міста, за київський престол. Протягом 1054 – 1072 рр. Великим князем формально вважався старший син Ярослава Ізяслав, хоча фактично він правив разом з братами Святославом і Всеволодом. У 1068 р. на Русь напали нові кочовики – половці. Військо Ізяслава і його братів було розбите. Жителі Києва вимагали у князя зброї, аби стати на захист міста, але той їм відмовив. Тоді в Києві почалося повстання, багато будинків бояр і дружинників було розгромлено. Ізяслав утік до Польщі. Жителі Києва проголосили Великим князем Всеслава з Полоцька, якого Ізяслав тримав в ув’язненні. Половцям дали відсіч. Через сім місяців Ізяслав повернувся до Києва з польським військом і розправився з учасниками повстання.

У 1073 – 1093 рр. Ярославичі по черзі правили київським престолом: Святослав (1073 – 1076), Ізяслав (1077 – 1078), Всеволод (1078 – 1093). А наприкінці XІ – на початку XІІ ст. на політичну арену ступили внуки Ярослава Мудрого. Першим князював Святополк Ізяславич (1093 – 1113 рр.). Він підтримував бояр і купців та розправлявся з невдоволеними городянами. У 1097 р. в Любечі відбувся з’їзд князів, де було ухвалено рішення про спільну боротьбу проти половців. З’їзд поділив Україну на Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке та Турово-Пінське князівства.

У квітні 1113 р., дізнавшись про смерть Святополка, кияни повстали і розгромили будинки багатіїв. Повстання тривало чотири дні. Налякані бояри і купці сховались у Софії Київській. Вони вирішили запросити на княжий престол шестидесятирічного Володимира Всеволодовича (Мономаха) з Переяслава, внука Ярослава Мудрого, який мав великий авторитет у народі. Батьком його був Всеволод Ярославич, а матір’ю – донька візантійського імператора Констянтина ІX Мономаха (бл. 1000 р. – 11 січня 1055 р.).

У роки правління Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.) становище Київської Русі стабілізувалося. Він здійснював переможні походи на половців. Велику увагу Мономах приділяв законодавству: розробив «Устав», або доповнення до юридичного кодексу законів «Поширена Руська правда» Ярослава Мудрого. «Устав» помітно обмежував безконтрольну діяльність князівської адміністрації. Мономах підкорив своїй владі всіх князів, поклав край князівським міжусобицям. Київська Русь у цей період мала тісні зв’язки з Європою: дружина Володимира Мономаха була з Англії, син був одружений із шведською королевою, доньки вийшли заміж за королів Данії і Норвегії, внуком Мономаха був відомий датський король Вольдемар, названий на честь діда. Шостий син Мономаха – Юрій Долгорукий – заснував Москву.

Після смерті Мономаха київський престол перейшов до рук його сина Мстислава (1125 – 1132 рр.), авторитет якого визнавали всі князі. Він здійснював походи проти половців, Литви, чудських племен. Дружні відносини встановилися з Візантією, де імператором був зять Мстислава Йоанн ІІ Комнін. Неускладнені міжусобицями роки князювання Мстислава позначились стабільним економічним і культурним піднесенням.


Категорія: Історія та культура України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter