Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

5.4. Розподіл влади в державі

У сучасному світі розподіл влади це принцип консти­туціоналізму, згідно з яким єдина державна влада поділя­ється на відносно незалежні та різні за функціями гілки влади.

Теорія розподілу влади підсумок багатовікового роз­витку державності, пошуку найбільш дієвих механізмів, що оберігають суспільство від деспотизму. Вона була ство­рена кількома поколіннями дослідників держави і політи­ки: ідея висловлювалася Арістотелем, теоретично обґрун­тована Джоном Локком, в класичному вигляді розроблена Шарлем Луї Монтеск'є, Іммануїлом Кантом, Бенжаменом Констаном, Олександром Гамільтоном, Джеймсом Медісоном. Уперше і Найбільш послідовно принцип розподілу влад був утілений в Конституції США 1787 p.

Основні положення теорії розподілу влади:

1) розподіл влади закріплюється конституцією;

2) законодавча, виконавча і судова влада надаютьсярізним людям і органам;

3) всі гілки влади є рівними й автономними, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою владою;

4) жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі;

5) судова влада дієнезалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може оголосити закон недійсним, якщо він суперечить конституції.

Теорія розподілу влади в державі покликана обґрунту­вати такий устрій держави, який виключав би можливість узурпації влади будь-яким посадовцем або органом держа­ви. Спочатку вона була спрямована на обмеження влади короля, а потім стала використовуватися як теоретична та ідеологічна база боротьби проти будь-яких форм диктатури, небезпека встановлення якої є постійною суспільною реальністю.

Принцип розподілу влади сприйнятий теорією і практи­кою всіх демократичних держав. Сучасне державознавство і конституційна практика разом із класичною тріадою за­конодавчої, виконавчої і судової влади визнають існування установчої, виборчої, муніципальної, контрольної влади, а також самостійного інституту влади глави держави.

 


5.5. Інститут держави: поняття і види

Поняття «інститут держави» уживається у двох значен­нях. У широкому розумінні інститут держави — це один із соціальних інститутів, пов'язаний із виділенням публічної влади із суспільства. У вузькому розумінні слова інститут держави — це відносно відособлена і самостійна частина державної організації, що має певні функції.

Розрізняють організаційні та функціональні інститути держави. До організаційних інститутів держави належать інститут президента, інститут парламенту, інститут уряду, інститут місцевих органів виконавчої влади. Серед фун­кціональних інститутів виділяють інститут виборів і рефе­рендуму, інститут адміністративного контролю, інститут конституційного контролю.

Важливе значення має класифікація інститутів держави за принципом розподілу влади, оскільки вона поєднує і організаційний, і функціональний моменти. У цьому плані виділяють:

1) інститут законодавчої влади;

2) інститут виконавчої влади;

3) інститут глави держави;

4) інститут судової влади;

5) інститут контрольної влади.

Інститути держави змінюються в ході історичного роз­витку. Деякі інститути зникають (інститут абсолютної монархії), інші виникають.

 


5.6. Інститут законодавчої влади

Поняття законодавча влада має кілька значень. Зако­нодавча влада це:

1) повноваження видавати загальнообов'язкові норма­тивно-правові акти, що належить народу, або делеговане народом своїм представникам у парламенті;

2) носій народного суверенітету, вираз волі народу, інтересів народу;

3) система органів держави, що мають право прийматизакони.

У сучасній державі законодавча влада, як правило, но­сить представницький характер. На основі виборів народ передає владу своїм представникам і таким чином уповно­важує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому сенсі можна говорити про первинність представ­ницьких органів в механізмі державній владі, їхньому пріоритеті та верховенстві: законодавча влада є першою серед рівних.

Верховенство не означає і не має означати єдиновладнос-ті законодавчих органів. Є сутнісні та політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають з її делегованості (тільки народ володіє всією повнотою держав­ної влади), визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон має відповідати політичним та юридич­ним реаліям, а також фундаментальному праву — консти­туції, інакше органи конституційного нагляду можуть ви­знати його недійсним.

Разом із безпосередньою законотворчістю законодавчий орган має ряд інших важливих повноважень. Особливу парламентську прерогативу складає рішення фінансових питань, зокрема розгляд проекту державного бюджету і контроль за витрачанням фінансових коштів держави.

Парламент бере участь уформуванні органів виконавчої, а іноді й судової влади, призначенні різних посадовців, аж до глави держави в парламентарних республіках. Залеж­но від форми правління парламент в тій чи іншій мірі бере участь у процедурі призначення глави уряду і кабінету.

Парламент здійснює контроль за роботою уряду, ін­ших посадовців виконавчої влади. Вираз недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідуван­ня служать могутніми засобами парламентського контролю. Парламентський контроль призначений для того, щоб за­конодавча влада була в курсі урядової політики, що прово­диться, конституційними методами сприяла її суспільній корисності і реально гарантувала вільний розвиток особи.

Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції законодавчого органу:

1) законодавча діяльність є визначальною в компетенції парламенту;

2) представницька функція пов'язана із забезпеченням партійного, територіального, корпоративного, етнічного представництва;

3) установча функція полягає в затвердженні та призначенні різних осіб на державні пости, створення організаційних структур, спеціальних комісій тощо;

4) функція контролю та відповідальностіпроявляється в обговоренні основних напрямів урядової політики, бюджету та звіту про його виконання, парламентських запитів депутатів уряду або міністру, контрольній діяльності парламентських комісій, виразі недовір'я уряду.

 


5.7. Парламент, його повноваження та структура

У демократичній державі найвищим представницьким та законодавчим органом є парламент. Він представляє суверенітет народу, і лише він правомочний виражати волю народу у формі закону. Демократично обраний парламент, що здійснює свої функції, є найважливішим інститутом легітимної державної влади, форма забезпечення політич­ної гласності та відкритої політичної полеміки. «Парла­мент» це родовий термін. У Великій Британії, Індії, Ка­наді, Японії і низці інших країн законодавчий орган без­посередньо іменується парламентом. У решті країн цей орган має іншу назву (наприклад, Сейм в Польщі, Фоль­кетинг — в Данії, Альтинг в Ісландії, Конгрес у СІЛА).

Становлення і розквіт парламентаризму припав на пері­од формування сучасної держави (XVIII-XIX ст.). Саме тоді склалося коло основних повноважень парламенту: ухвален­ня законів, затвердження бюджету, контроль над урядом у формі запитів і обговорення його діяльності, вираз (вотум) довіри або недовіри уряду тощо. Сучасний парламент, як і раніше, має великі повноваження у сфері законотворчості.Він має право встановлювати податки, приймати державний бюджет, брати участь в зовнішньополітичному процесі, ви­рішувати питання оборони. Парламент може здійснювати і квазісудові функції: притягати президента, членів уряду до юридичної відповідальності (імпічмент).

З ускладненням суспільного життя, у ході соціального та науково-технічного прогресу звичайно спостерігається зростання ролі уряду та зниження ролі парламенту.

Будь-який парламент є перш за все зборами представни­ків народу депутатів, які на пленарному засіданні обгово­рюють та ухвалюють рішення, перш за все закони. Парла­менти можуть мати двопалатну й однопалатну структуру. У федеральних державах парламенти складаються з двох палат (одна з них представляє народ, а друга суб'єкти федерації), які у принципі мають однакові законодавчі повноваження (у США — Палата представників і Сенат, в Австрії Союзна рада і Національна Рада). Іноді, разом із палатами особливий чин у парламенті складає глава держа­ви (історично в Речі Посполитій, в сучасному світі у Великій Британії, Індії).

Двопалатна парламентська система має місце в деяких унітарних державах. Це зумовлене прагненням до стійкішої рівноваги сил між виконавчою і законодавчою владами, при якому влада однієї палати стримується створенням другої палати, що формується на іншій основі (наприклад, Палата громад і Палата лордів у Англії). Двопалатна струк­тура страхує парламент від поспішних рішень нижньоїпалати. Як правило, термін повноважень верхньої палати триваліший, ніж нижньої, її депутати мають вищий віковий ценз, вона рідше оновлюється і формується на основі не­прямих виборів. У більшості країн достроковому розпуску підлягають тільки нижні палати.

Однопалатні парламенти існують, головним чином, у країнах з більш-менш однорідним національним складом населення або невеликих за територіальними розмірами (Угорщина, Данія, Фінляндія).

Керівництво парламентом здійснюється одноосібно голо­вою, колегіальні органи (президії) украй рідкісні. Голо­ва представляє парламент у взаєминах з іншими органами, керує дебатами, голосуванням, координує роботу внутрішньо-парламентських органів.

Парламент і кожна палата на весь термін повноважень утворює комісії (комітети). їх різновиди: постійні, тимча­сові, змішані, спеціальні. Найбільш поширеною комісією є погоджувальна, її завдання — вироблення узгоджених рішень палат. Основне призначення комісій полягає в по­передньому розгляді законопроектів. Комісії можуть також володіти правом законодавчої ініціативи, контролю за урядом і апаратом державного управління.

Свої повноваження парламент здійснює на сесіях. Поря­док роботи парламенту визначається його регламентом.

Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter