Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

9.4. Юридичні обов'язки людини і громадянина

У демократичному суспільстві взаємозв'язок і єдність прав та обов'язків виявляються через їх взаємозумовле­ність, а також рівність основних прав та обов'язків. Взає­мозв'язок і єдність прав і обов'язків є виразом узгодження інтересів особи, держави, суспільства. Юридичні обов'язки людини та громадянина це встановлені і гарантовані державним примусом вимоги до поведінки індивіда, офі­ційна міра належної поведінки.

Обов'язки можна поділити на:

1) природно-правові обов'язки. Це саме собою зрозумілі обов'язки кожної людини: дотримуватися законів і виконувати їх, берегти навколишню природу і культурну спадщину людства, поважати права інших людей. Ці обов'язки випливають із принципів і положень природного права і. закріплюються в законах;

2 )позитивно-правовіобов'язки. Це прямо встановлені державою юридичні вимоги держави до індивідів, що проживають або перебувають на її території. Наприклад, платити податки, збори і мито, виконувати військовий обов'язок тощо.

Основні обов'язки звичайно закріплюються в конститу­ціях і деталізуються в поточному законодавстві. Встанов­лені конституціями обов'язки можуть стосуватися одно­часно людини і громадянина, а можуть зобов'язувати тільки громадянина.

До першої групи належать обов'язки: дотримуватися конституції та законів, платити податки. Всі особи, щоживуть у країні, зобов'язані зберігати природу і довкілля, дбайливо ставитися до природних багатств.

У конституціях деяких держав встановлюються також обов'язки працювати (Японія), піклуватися про загальне благо (Польща), виховувати дітей (Росія, Італія), піклува­тися про своє здоров'я (Уругвай).

Обов'язок громадянина захист батьківщини. У ряді держав існує загальний військовий обов'язок для громадян.

Громадяни-чоловіки певного віку, в деяких країнах (Із­раїль) і жінки призиваються на певний строк на вій­ськову службу, і після закінчення звільняються в запас. Якщо переконання громадянина або його віросповідання суперечать несенню військової служби, вона може бути за­мінена альтернативною цивільною службою.

Там, де армія є професійною, іноді чоловіки відповід­ного віку в обов'язковому порядку призиваються на альтер­нативну службу (Франція). У деяких конституціях мовить­ся про обов'язок громадянина бути вірними державі.

Громадянин зобов'язаний мати основну загальну освіту, у ряді країн він повинен брати участь у виборах (Італія, Бельгія). У мусульманських країнах існує обов'язок спла­чувати закят — 5% податок на дохід для утримання бід­них.

Належне виконання кожним індивідом своїх обов'язків є необхідною умовою і гарантією здійснення прав, свобод і законних інтересів інших громадян, забезпечує інтереси держави і суспільства.

 


9.5. Система гарантій прав людини і громадянина в сучасній державі

Гарантії прав і свобод людини і громадянина це си­стема умов, засобів і способів, що забезпечують усім і кож­ному рівні можливості для надбання, реалізації та захисту своїх прав і свобод.

За сферою дії розрізняють міжнародно-правові (плане­тарні) гарантії, гарантії в рамках регіональних міжнарод­них співтовариств, внутрішньодержавні гарантії.

До Другої світової війни переважала думка, що відноси­ни між державою і людиною внутрішня справа держави і ці взаємини мають регулюватися внутрішньодержавнимправом, хоча вже у XIX ст. приймалися міждержавні акти, спрямовані на захист прав людини (заборона работоргівлі, захист жертв воєнних конфліктів). Проте гуманітарна ка­тастрофа часів Другої світової війни остаточно переконала світову громадську думку в необхідності широкого між­народного захисту прав людини.

Міжнародно-правові гарантії закріплюються в Загаль­ній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини та інших документах. Їх здійсненням займаються ООН, її органи, а також організації, що діють під її егідою (ЮНЕСКО, МОП), через різного роду міжнародні програми і проекти.

Гарантії регіональних міжнародних співтовариств здійснюються також через різні установи (Європейський Союз, Рада Європи, Організація Африканської Єдності, Організація американських держав, Асоціація держав Південно-Східної Азії, Співдружність Незалежних Держав) на основі відповідних міжнародно-правових актів. Так', держави члени Ради Європи керуються у своїй діяль­ності Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та додатковими протоколами до неї. Контроль за їх реалізацією здійснює Європейський суд з прав людини.

Внутрішньодержавні гарантії закріплюються в кон­ституціях та інших законодавчих актах держав, забезпе­чуються відповідними матеріальними та організаційними засобами. У більшості сучасних демократичних держав конституції визнають і гарантують права і свободи людини і громадянина згідно з загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права.

Залежно від змісту та механізму дії розрізняють еконо­мічні, соціальні, політичні, ідеологічні та юридичні гаран­тії.

Економічні гарантії це наявність розвиненої еконо­міки, здатної задовольнити основні матеріальні потреби конкретної людини та суспільства в цілому.

Соціальні гарантії соціальна захищеність людини, досягнення певного рівня добробуту, гарантований рівень заробітної платні.

Політичні гарантії народовладдя, багатопартій­ність, гласність політичного життя, підконтрольність дер­жавних органів громадянам та їх об'єднанням.

Ідеологічні гаранти загальна, політична і правова культура суспільства, і, особливо, посадовців держави.

Юридичні гарантії це сукупність правових засобів (органи державної влади, державні та недержавні правоохо­ронні органи, система права і законодавства), які забезпе­чують реалізацію суб'єктивних прав і свобод індивіда, а також захищають і охороняють їх від незаконних обмежень і порушень.

Юридичні гарантії можна класифікувати за різними підставами:

- залежно від суб'єктів, що забезпечують права і свободи людини і громадянина, виділяють: парламентські, урядові гарантії, гарантії глави держави, судові, адміністративні, прокурорські, адвокатські, міжнародно-правові гарантії;

- за ієрархією та сферою дії можна виділити: конституційні (загальні) гарантії і галузеві гарантії (адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові тощо).

До конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні належать:

1) право на судовий захист. Кожна людина має право оскаржити в суді рішення та дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадовців. Якщо всі національні засоби захисту прав використані, але виявилися безрезультатними, індивід має право звернутися до між­ народних організацій, членом або учасницею яких є Україна;

2) право на відшкодування за рахунок держави або органу місцевого самоврядування завданої людині матеріальної та моральної шкоди, якщо така заподіяна незаконними рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування або їхніх посадовців. Зокрема, держава відшкодовує шкоду, заподіяну безпідставним засудженням;

3) право знати свої права і обов'язки. Нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають в обов'язковому порядку бути доведеними до відома населення. Інакше неможливо вимагати від громадян виконання закону. Ось чому Конституція України містить положення про те, що неопублікований нормативно-правовий акт є недійсним;

4) право на правову допомогу. Правова допомога надається як державними органами, так і недержавними інститутами, серед яких перше місце належить адвокатурі. У визначених законом випадках надання такої допомоги здійснюється безкоштовно;

5) право не виконувати явно злочинні розпорядження або накази. Ця норма захищає розумну, вольову особу, яка здатна об'єктивно оцінити одержаний наказ або розпорядження і має мужність відмовитися від його виконання;

6) презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою і не може бути покарана, поки її вина не буде доведена. Обвинувачений не повинен доводити свою невину ватість навпаки, тягар доказу вини лежить на державі. Усі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого. Гуманізм цього конституційного положен­ня можна висловити: «нехай краще буде виправданий вин­ний, ніж засуджений невинний»;

7) право не свідчити проти себе та своїх близьких. Ця конституційна норма є своєрідним продовженням презумпції невинуватості. Вона покликана усунути мо­ральний конфлікт між обов'язком особи говорити правду і обов'язком перед членами своєї сім'ї, рідними та близь­кими.

Важливе гарантуюче значення має положення Консти­туції України про неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допуска­ються тільки у разі воєнного або надзвичайного стану. Причому такі фундаментальні права як рівність перед за­коном, право на життя, на повагу людської гідності та інші не можуть бути обмежені у жодному випадку.

Особливим гарантом прав людини і громадянина висту­пає такий інститут парламентського контролю, як омбудсман. Омбудсман контролює дотримання прав і свобод лю­дини державними органами, доводить до законодавця ін­формацію про стан прав людини в країні, звертається з ініціативою про перевірку конституційності законів, інших нормативно-правових актів.

Як правову гарантію розглядають також юридичну від­повідальність. Вона полягає в обов'язку особи, що пору­шила права і свободи іншої людини, відшкодувати заподі­яну потерпілому шкоду і зазнати обмеження власних прав і свобод.

 


9.6. Міжнародні стандарти прав людини

Захист прав людини є одним із головних завдань світової спільноти. Тому в галузі прав людини існує безліч декла­рацій, конвенцій, хартій, у різний час створених і визнаних світовою спільнотою.

Міжнародно-правові стандарти в галузі прав люди­ни це встановлені в договірному порядку правові норми мінімально допустимого поводження держави з проживаючими на її території індивідами (громадянами, іноземця­ми, апатридами).

Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини різноманітні. За дією у просторі розрізняють універсальні (діють у всьому світі) і регіональні(діють у певному регіо­ні земної кулі) стандарти.

До універсальних відносять, наприклад, Міжнарод­ний пакт про громадянські і політичні права і Міжнарод­ний акт про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.). До регіональнихЄвропейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод (1950 p.), Американ­ську Конвенцію прав людини (1969 p.), Африканську Хар­тію прав людини і народів (1981p.). Як правило, регіональ­ні стандарти є детальнішими за своїм змістом і, що особли­во важливо, регламентують порядок захисту прав людини у разі їх порушення державою. Наприклад, важливим га­рантом дотримання прав і свобод людини в європейських країнах служить Європейський Суд з прав людини, що роз­глядає позови індивідів, які постраждали від владного свавілля, до держави.

Залежно від дії за колом осіб розрізняють загальні (сто­суються прав усіх людей) і спеціальні (стосуються прав окремих категорій населення) стандарти. Спеціальні між­народно-правові стандарти регулюють статус осіб, які об'­єктивно є найбільш уразливими, незахищеними: дітей, жінок, біженців, національних меншин.

Міжнародні стандарти прав і свобод людини мають такі функції:

1) визначення переліку прав і свобод людини, які в обов'язковому порядку повинні бути визнані державами учасницями тієї або іншої конвенції;

2) формулювання змісту прав і свобод, які повинні одержати втілення в конституціях і законах держав-учасниць конвенції. Наприклад, Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. розкриває поняття достатнього життєвого рівня. Це поняття включає достатнє харчування, одяг і житло для людини та її сім'ї;

3) встановлення зобов'язань держав із забезпечення реалізації проголошуваних прав і свобод. Наприклад, приєднавшись до Європейської Конвенції із захисту прав людини і основних свобод, Україна була зобов'язана скасувати смертну кару як вид кримінального покарання;

4) фіксація обмежень і заборон, пов'язаних з реаліза­цією прав і свобод людини. Наприклад, Міжнародний Пакт про громадянські, і політичні права 1966 р. забороняє пропаганду війни, насильства, національної, расової, релі­гійної ворожнечі.

Міжнародні стандарти в галузі прав людини до певної міри обмежують державний суверенітет, маючи на увазі, що людина, її права і свободи є вищою, в порівнянні з державою, цінністю.

 


9.7. Міжнародні стандарти прав дітей і молоді

Необхідність особливого захисту прав дітей як найуразливішої категорії населення була вперше проголошена в Женевській Декларації прав дитини 1924 р. Проте тоді світова спільнота не мала ефективних організаційних струк­тур для реалізації проголошених Декларацією цілей.

У 1959 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла нову Декларацію прав дитини. Через ЗО років на її основі була розроблена і відкрита для підписання державами Конвенція про права дитини, а згодом і два Факультативні протоколи до неї: щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії і щодо участі дітей у збройних конфліктах. На цей момент до Конвенції про права дитини приєдналася переважна більшість країн світу.

Конвенція про права дитини визнає дитиною людську істоту, що не досягла 18-річного віку, якщо відповідно до закону, застосовуваного до цієї особи, вона не досягає повно­ліття раніше. Конвенція про права дитини містить: доклад­ну регламентацію особистих, політичних, економічних, соціальних і культурних прав дитини; механізми контролю щодо реалізації положень Конвенції; порядок приєднання до Конвенції.

Для забезпечення виконання Конвенції в рамках ООН створений Комітет з прав дитини. Кожна країна-учасниця раз на п'ять років зобов'язана надавати Комітету доповідьпро хід виконання Конвенції про права дитини. Крім того, проблеми захисту прав дітей, які проживають в країнах, що розвиваються, перебувають у полі зору Дитячого фонду ООН (UNICEFUnited Nations International Children's Emergency Fund), створеного в 1946 p.

Особливу увагу світова спільнота приділяє захисту дітей, що перебувають у складній життєвій ситуації. Забезпечен­ня прав дітей-сиріт закріплене Декларацією ООН про со­ціальні і правові принципи, що стосуються захисту і добро­буту дітей, особливо під час передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях (З грудня 1986 p.). Декларація ООН про захист жінок і дітей за надзвичайних обставин і в період збройних конфліктів (14 грудня 1974 р.) присвячена охороні дитинства і мате­ринства в умовах війни.

ООН розробила ряд рекомендаційних документів про захист прав дітей, які перебувають у конфлікті із законом: Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються від­правлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила, 29 листопада 1985 p.); Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх (Ерріядські керівні принципи, 1 грудня 1990 p.); Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених свободи (14 грудня 1990 p.).

27-ма спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН (10 травня 2002 р.) схвалила Декларацію і План дій « Світ, при­датний для життя дітей» про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей. Вона поставила перед державами завдання: поліпшення здоров'я і харчування дітей, бороть­би з поганими санітарними умовами, хворобами дітей,наркоманією, неписьменністю, злочинністю та іншими негативними реаліями дитинства.

< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter