Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

21.4. Юридичний склад правопорушення

Склад правопорушення це система елементів право­порушення, її повнота і цілісність є необхідною умовою для притягнення особи до юридичної відповідальності. До скла­ду правопорушення входять:

1) суб'єкт правопорушення деліктоздатна особа. В основному правопорушення здійснюють фізичні особи (а злочини виключно фізичні особи), але суб'єктом цивільного проступку може виступати також юридична особа. Суб'єктом міжнародного правопорушення може бути держава;

2) об'єкт правопорушення суспільні відносини, соціальні блага, цінності, права і свободи особи, інтереси держави, природне середовище, на які посягає правопорушник. Виділяють загальний і конкретний об'єкт правопорушення. Загальний об'єкт — це сукупність всіх суспільних відносин і соціальних цінностей, що охороняються правом. Конкретний об'єкт — це визначені для кожного випадку матеріальні і нематеріальні блага і цінності (природне середовище, власність, життя, здоров'я, честь, гідність), а також відносини, що виникають з приводу володіння ними;

3) суб'єктивна сторона правопорушення психічне ставлення особи до здійснюваного нею протиправного діяння і його негативних наслідків. Головний елемент суб'єктивної сторони вина у форміумислу або необережності.

Умисел у свою чергу поділяється на:

- прямий умисел особа усвідомлює неправомірність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих його наслідків і бажає їх настання;

- непрямий умисел особа усвідомлює неправомірність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих її наслідків, не бажає, але свідомо допускає їх настання.

Необережність виступає як:

- самовпевненість особа усвідомлює неправомірність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих наслідків, але легковажно розраховує на їх запобігання;

- недбалість особа не усвідомлює або недостатньо усвідомлює неправомірність своєї поведінки, не передбачає шкідливих наслідків, хоча при необхідній передбачливості повинна була усвідомлювати суспільну небезпеку діяння і передбачати шкідливі наслідки.

Факультативними (необов'язковими) елементами суб'­єктивної сторони.є мотив і мета правопорушення. Вони враховуються при кваліфікації правопорушення і визначен­ні міри відповідальності тільки в тому випадку, якщо це прямо вимагається приписом правової норми. Наприклад, ч.2 ст.115 Кримінального кодексу України встановлює від­повідальність за вбивство з метою приховати інший злочин.За наявності такої мети в конкретному випадку вбивство кваліфікуватиметься саме за цією правовою нормою.

Відповідальність за цивільний проступок може настати і за відсутності вини (у випадках, спеціально обумовлених законом);

4) об'єктивна сторона правопорушення це зовнішня характеристика правопорушення, що включає протиправне діяння (дія або бездіяльність), його шкідливі наслідки (результат діяння, наприклад, смерть людини, шкода здоров'ю, матеріальна шкода) і причинно-наслідковий зв'язок між діянням та його шкідливим результатом. Місце, час, спосіб, обстановка вчинення правопорушення це факультативні елементи об'єктивної сторони, які враховуються при кваліфікації діяння тільки у випадках, прямо вказаних в правовій нормі. Наприклад, для кваліфікації діяння як розбою місце і час не мають значення, а для кваліфікації діяння як контрабанди місце вчинення злочину (державний кордон) є обов'язковою ознакою: в іншому місці контрабанду вчинити неможливо.

 


21.5. Зловживання правом

Зловживання правом це соціально шкідлива поведін­ка суб'єкта, яка здійснюється в рамках правових норм. Суб'єктивне право є мірою поведінки, має свої межі, а проб­лема зловживання правом якраз і пов'язана з можливістю виходу уповноваженого суб'єкта у своїй поведінці за ці межі. Тому може йтися тільки про зловживання суб'єктив­ним юридичним правом, а не об'єктивним правом.

Тлумачення терміна «зловживання» приводить до ви­сновку, що він позначає використання чого-небудь у зло. Воно достатньо поширене на практиці. Може йтися про зловживання конституційними правами і свободами, бать­ківськими правами, посадовими повноваженнями, цивіль­ними і процесуальними правами.

Ознаки зловживання правом:

1) наявність у суб'єкта суб'єктивного права;

2) діяльність суб'єкта з реалізації цього права;

3)використання суб'єктивного права всупереч його соціальному призначенню і спричинення цим використанням шкодисуспільним інтересам або інтересам інших осіб;

4) відсутність правопорушення, тобто порушення конкретних юридичних заборон або невиконання обов'язків.

Оцінка зловживання правом у літературі є неоднознач­ною. Багато авторів трактують зловживання правом як правопорушення, але подібний висновок не цілком адекват­но відображає його зміст, оскільки правопорушення є про­типравним діянням, а зловживання правом — це діяння в рамках права, хоч і таке, що має асоціальний характер. Разом із тим суперечність соціальному призначенню права не дає підстав і для характеристики зловживання правом як поведінки правомірної, бо остання є завжди соціально корисною. Цей феномен слід розглядати як самостійний вид правової поведінки, девіантної (що відхиляється) щодо права.

Існує проблема юридичного реагування на зловживання правом. Вона безпосередньо пов'язана зі встановленням певних юридичних меж, що позначають межі допустимої поведінки особи при реалізації права. У різних системах права різними способами (в основному за допомогою забо­рон) фіксується негативна реакція законодавця на зловжи­вання правом. Так, ст. 103 Земельного кодексу України встановлює, що власники і користувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способа­ми, які не дозволяють власникам, користувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призна­ченням. Така поведінка трактується Земельним кодексом як неприпустимий вплив.

Ст. 13 Цивільного кодексу України встановлює не тільки заборону ряду дій, що кваліфікуються як зловживання правом (не допускаються дії особи, що здійснюються з умис­лом заподіяти шкоду іншій особі, використання цивільних прав у цілях неправомірного обмеження конкуренції, зло­вживання монопольним положенням на ринку, а також недобросовісна конкуренція), а й реагування на них. У разі недотримання особою вказаних вимог суд може зобов'яза­ти її припинити зловживання своїми правами.

Мусульманська правова доктрина, ґрунтуючись на прин­ципі утримання від усілякого користування, здатного за­вдати збитку іншому, повністю забороняє власнику зло­вживати своїм правом власності, безцільно знищувати майно, без приводу брутально поводитися зі своїми твари­нами. У сфері сімейного права чоловікові забороняється зловживати правом на розлучення.

Зловживання правом може перерости у правопорушен­ня, якщо суб'єкт, що зловживає своїм суб'єктивним правом, повноваженнями, статусом, заподіє істотну шкоду інте­ресам, що охороняються правом. Наприклад, законодавст­вом передбачена кримінальна відповідальність за зловжи­вання владою або службовим положенням, яке заподіяло істотну шкоду правам і інтересам, що кримінально-охороняються.

 


21.6. Об'єктивно протиправне діяння

Об'єктивно протиправне діяння це протиправне, со­ціально шкідливе діяння фізичної або юридичної особи, що не містить складу правопорушення, але при цьому викликає негативну юридичну реакцію з боку держави.

Ознаки об'єктивно протиправного діяння:

1) суперечність правовим приписам;

2) шкода,що завдається правоохоронюваним інтересам;

3) відсутність складу правопорушення (суб'єкта та/або суб'єктивної сторони). В теорії права було давно зазначено, що не кожне протиправне діяння є правопорушенням у тому сенсі, що не завжди воно містить склад правопорушення. Наприклад, такою є протиправна поведінка, не контрольована свідомістю і волею людини (наприклад, поведінка малолітніх дітей, недієздатних осіб, осіб, що перебувають у несвідомому стані). Вона не може вважатися правопорушенням (оскільки немає суб'єкта, відповідно, немає суб'єктивної сторони, а отже й складу правопорушення), хоча юридично значущою вона може бути. Наприклад, заподіяння шкоди малолітньою дитиною не можна розглядати як правопорушення, але юридичне значення така дія має і тягне застосування заходів юридичної відповідальності щодо батьків або опікунів (ст. 1778 Цивільного кодексу України). Вчинення суспільно небезпечного діяння особою, що перебувала у стані неосудності або обмеженої осудності, тягнезастосування до неї примусових заходів медичного харак­теру (ст.93 Кримінального кодексу України).

З іншого боку, цивільному праву відомий інститут без­винної відповідальності особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, а саме пов'язану з вико­ристанням, зберіганням або триманням транспортних за­собів, механізмів і устаткування, використанням, зберіган­ням хімічних, вибухових і вогненебезпечних та інших ре­човин, утриманням диких тварин, службових собак і собак бійцівських порід. Особа, що здійснює діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за заподіяну шкоду, якщо не доведе, що шкода була спричинена унаслі­док непереборної сили або умислу потерпілого (ст.1187 Цивільного кодексу України). Таким чином, у цьому ви­падку відсутня суб'єктивна сторона правопорушення вина особи, на яку покладається відповідальність;

4) негативна реакція з боку держави (примусове від­шкодування шкоди, примусові заходи медичного характе­ру, примусові заходи виховного характеру).

Юридичне реагування держави на об'єктивно протиправ­не діяння має різну природу і різні цілі.

Основним видом державного примусу, яким застосову­ється у разі здійснення об'єктивно протиправного діяння, є відшкодування матеріальної шкоди, що є різновидом правовідновної юридичної відповідальності. Необхідність притягнення до відповідальності невинного причинителя шкоди викликається не потребою засудження і перевихо­вання останнього, а доцільністю відновлення ущемленого права, порушених суспільних відносин.

Примусові заходи медичного характеру спрямовані на попередження здійснення суспільно небезпечних діянь особами, що перебувають в стані неосудності або обмеженоїосудності.

Примусові заходи виховного характеру, які застосо­вуються до малолітніх як альтернатива кримінальної від­повідальності, спрямовані на їх перевиховання.



21.7. Причини правопорушень

Причини правопорушення це об'єктивні і суб'єктив­ні чинники, що спонукають особу до вчинення правопору­шення.

До об'єктивних чинників вчинення правопорушень сучасна наука відносить обставини, не залежні від індивіда (наприклад, соціальні проблеми у вигляді безробіття, бід­ності, а також низький рівень правової культури суспіль­ства, вади в роботі державних органів, зловживання вла­дою, недосконалість законодавства).

Суб'єктивні чинники здійснення правопорушень пов'язані з правосвідомістю особи, безпосередньо визнача­ються нею (наприклад, незнання індивідом вимог закону, неповага до права і закону, психологічна установка на про­типравну поведінку).

Причини правопорушень відвіку цікавили філософів і юристів, а й тепер вони не мають однозначного пояснення. Існує кілька теорій причин неправомірних видів поведін­ки.

Теологічна теорія (розвинута, головним чином, у хрис­тиянстві) вбачає причину правопорушень у недосконалості світу, який є ареною боротьби Бога і диявола. Бог і диявол ведуть спір за людину, за душу людини. Бог звертається до кращих і світліших проявів людської душі, а диявол зваб­лює різноманітними спокусами. Піддавшись дияволу й опинившись у владі одного або кількох смертних гріхів, людина стає на шлях порушення як божественних, так і людських законів.

Із цієї теорії випливає, що єдиний шлях усунення право­порушень — це релігійне виховання людини, покаяння тих, що порушили Божі заповіді.

Метафізична теорія (старогрецькі мислителі, німецький філософ XIX ст. Артур Шопенгауер) стверджує, що причини правопорушень лежать за межами людини і людського світу. Людиною керують якісь безособові сили (Доля, Світова Воля), перебороти які вона не в змозі. Причому, ці надприродні сили, як правило, або дуалістичні і сполучають у собі добро і зло, або відкрито ворожі добру. Так, Світова Воля у Шопенгауера виступає як сліпа і зла сила, що перетворює людину на подобу тигра або гієни. Лише охоронна функція права і держави запобігає самознищенню людства.

Перспективи подолання правопорушень із погляду цієї теорії дуже песимістичні. Людство має примиритися з не­досконалістю світового порядку і всього лише спробувати зменшити прояви зла.

Антропологічні теорії (італійський криміналіст XIX ст. Чезаре Ломброзо, австрійський лікар-психіатр XX ст. Зиг мунд Фрейд) пояснюють причини правопорушень психофі­зіологічними властивостями людини: спадковістю, комп­лексом неповноцінності, душевною хворобою і психічними аномаліями. З погляду прихильників цього підходу до при­чин правопорушень, правопорушення це не стільки юридична проблема, скільки проблема психології, психіа­трії та медицини. Правопорушник потребує лікування, психологічної допомоги, а найбільш небезпечних злочинців потрібно ізолювати від суспільства.

Соціологічні теорїі (утопіст-соціаліст Томас Мор, юристепохи Просвітництва Чезаре Беккаріа, юристи соціологіч­ного, зокрема марксистського напряму) вбачають причини правопорушень у різноманітних суспільних явищах. Так, Мор вважав головною причиною правопорушень власність. Беккаріа вважав причиною порушення законів бідність, різку майнову нерівність, несправедливий характер право­вих і державних інститутів. Марксисти розглядали право­порушення як породження класового суспільства.

Сучасні прихильники соціологічного підходу виділяють кілька чинників-причин правопорушень: дегуманізація лю­дини і суспільства в цілому в результаті науково-технічної революції; наростаючий розрив між бідністю більшості і розкішшю меншості; міжнаціональні суперечності; руйну­вання традиційних суспільних зв'язків унаслідок урбаніза­ції, міграційних процесів, економічної і професійної конку­ренції. Неоднакове становище соціальних спільнот (класів, шарів, груп) у системі суспільних відносин, у соціальній структурі суспільства зумовлює соціально-економічну не­рівність, відмінності (і вельми істотні) в реальних можли­востях задовольнити свої потреби. Це не може не породжу­вати заздрість, незадоволеність, соціальні конфлікти, протестні реакції, що набирають форми різних девіацій.

Соціологічні теорії правопорушень є найбільш: популяр­ними і містять найбільш реалістичну програму протидії правопорушенням. Правопорушення завжди складатимуть елемент суспільного життя, але їх можна мінімізувати, навіть запобігти шляхом цілеспрямованих соціальних і державних заходів. Наприклад, соціальна політика держа­ви, спрямована на подолання бідності, сприяє зменшенню кількості майнових злочинів.

Правильне встановлення причин певних правопору­шень неодмінна умова їх профілактики і зниження за­гального рівня протиправної поведінки.


< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter