Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

Розділ 26

МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ


26.1. Правове регулювання, його межі, способи і типи

Правове регулювання це здійснюване правовими засобами впорядкування суспільних відносин за допомогою закріплення прав і обов'язків їх учасників і забезпечення їх належного виконання. Правове регулювання є одним з різновидів соціального регулювання, роль і значення якого в сучасному суспільстві неухильно зростає.

Разом із тим можливості правового регулювання, як і права в цілому, не безмежні. Необхідно усвідомити, що правовому регулюванню підлягають не всі суспільні від­носини. У зв'язку з цим його межі мають бути чітко визна­чені, повинен бути визначений оптимальний об'єм право­вого регулювання. Інакше можливі дві ситуації:

1) якщо сфера правового регулювання виявляється занадто звуженою, то неминучими є хаос і свавілля в суспільному житті. Наприклад, у період індустріальної революції XVIIIXIX ст. трудові відносини розглядалися як сфера регулювання тільки з боку працедавців. Незахищеність працівників, їх безправ'я спричинили соціальні хвилювання, повстання, аж до збройних;

2) якщо сфера правового регулювання дуже розширена і всі сторони суспільного життя дріб'язково регламентовані і контролюються з боку держави, то неминучою є соціальна пасивність і апатія громадян, що потенційно загрожує свавіллям з боку влади. Багато в чому саме цим пояснюється законний (з формальної точки зору) прихід нацистів до влади в одній з найбільш розвинених у правовому відношенні країн Європи Німеччини.

Уявляється, що правовому регулюванню підлягають суспільні відносини, що мають такі ознаки:

1) відносини, які поєднують індивідуальні інтереси та загальносоціальні інтереси. Це поєднання не є незмінним упродовж історії цивілізації. Так, у римському праві міжособистісні відносини членів сім'ї не підлягали правовому регулюванню. Сучасне ж право, що розглядає сім'ю не тільки як особисту, а й як соціальну цінність, «втручається» в них, щоб виключити, наприклад, домашнє насильство, нерівноправ'я членів сім'ї та інші негативні явища;

2) відносини, в яких можливий розумний компроміс інтересів їхніх учасників, в яких кожен погоджується з певним обмеженням своїх інтересів ради соціального миру, безпеки і спокою і, кінець кінцем, ради задоволення інтересів іншого. Наприклад, громадяни цивілізованих держав сплачують податки, розуміючи необхідність підтримкислабозахищених верств населення, підтримки національної безпеки держави тощо;

3) відносини, які будуються на основі згоди людей з певними правилами і визнання їх обов'язковості для себе. Більшість чинних правових норм виросли на цьому ґрунті. Наприклад, саме тому, що покупець розуміє і визнає обов'язковість сплати ціни товару, виникає правове регулювання договору купівлі-продажу. І ця думка поширюється на більшість правовідносин, як правило, здійснюваних людьми добровільно, через свою правосвідомість;

4) відносини, які у принципі можуть бути захищені і підкріплені зовнішнім, зокрема державним примусом. Наприклад, відносини, які будуються на основі емоцій і почуттів (дружба, любов, неприязнь), не піддаються правовому регулюванню і не можуть підтримуватися або обмежуватися зовнішнім примусом. Тому недоцільно включати їх до сфери правового регулювання.

Межі правового регулювання не залишаються незмін­ними. Сучасному суспільству властива юридизація соці­альних відносин, які раніше виключалися зі сфери право­вого регулювання (такими, наприклад, є підприємницька діяльність, сімейне життя, природокористування).

У правовому регулюванні використовується великий арсенал способів (прийомів) правового регулювання:

1) дозволи (полягають у наданні суб'єктам прав на здій­снення певних позитивних дій);

2) зобов'язування (полягають у покладанні обов'язку здійснювати певні позитивні дії);

3) заборони (зводяться до покладання обов'язку утри­ муватися від заборонених дій);

4) заохочення (виражаються в нагородженні суб'єктів за певну позитивну поведінку);

5) рекомендації (полягають у пропозиції вибрати найбільш доцільний (оптимальний) варіант поведінки).

У практиці правового регулювання в різних сферах су­спільного життя в певному співвідношенні використову­ються два типи регулювання:

1) загально-дозвільний тип правового регулювання виражається у принципі: «Дозволено все, що прямо не заборонено законом». Це означає, що суб'єкти мають право здійснювати будь-які дії, які не потрапили в розряд заборонених. Цей тип правового регулювання співвідноситься з діями індивідів та їх об'єднань;

2) спеціально-дозвільний тип правового регулювання виражається у принципі: «Заборонено все, що прямо не дозволено законом». Отже, суб'єкт має право вибрати тільки такі форми поведінки, які прямо приписані правом. Такий тип регулювання властивий діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування. Посадовець, державний орган має право діяти тільки так, як прямо приписано законом, посадовою інструкцією, нормативним наказом.



26.2. Механізм правового регулювання,його елементи і стадії

Механізм правового регулювання це функціонуюча як єдине ціле система правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин.

Метою механізму правового регулювання є оптимізація суспільних відносин, забезпечення громадського і пра­вового порядку на основі режиму законності. Елементи механізму правового регулювання:

1) норми права — нормативна основа механізму право­вого регулювання, яку складають усі джерела права. Пра­вильне тлумачення норм права забезпечує ефективність механізму правового регулювання;

2) юридичний факт — підстава для переходу абстрактних правових норм у конкретні права і обов'язки учасників суспільних відносин;

3) акти безпосередньої реалізації права (у правовідносинах і поза правовідносинами) — фактична поведінка суб'єктів права зі здійснення своїх прав і обов'язків;

4) акти застосування права — забезпечують реалізацію права (факультативний елемент). У таких актах персоніфікуються загальні права і обов'язки, а якщо необхідно, індивідуалізуються санкції правових норм.

Окремі елементи механізму правового регулювання до­мінують на різних його стадіях. Використання їх у певному порядку характеризує процес правового регулювання.

Стадії механізму правового регулювання:

1) стадія регламентації суспільних відносин. На цій стадії створюються норми права, формуються правила поведінки суб'єктів, умови виникнення у них прав, обов'язків, повноважень, відповідальності. При цьому визначається не тільки коло інтересів суб'єктів права і, відповідно, правовідносин, у рамках яких їхнє здійснення буде правомірним, але також прогнозуються перешкоди цьому процесу, можливі правові засоби їх подолання. Нерідко початок механізму правового регулювання здійснюється не тільки з уведенням у дію правових норм, а й із залученням інтерпретаційних актів;

2) стадія виникнення умов, при яких відбувається перехід від правових норм до конкретних актів поведінки суб'єктів права. Ключовим елементом, що позначає цю стадію, є юридичний факт (фактичний склад). У певних випадках юридичним фактом виступає акт застосування права, особливо, коли йдеться про фактичний склад. Так, умовою реалізації права на вищу освіту є наказ ректора про зарахування на навчання. Він, у свою чергу видається тільки тоді, коли абітурієнт представив у приймальну комісію необхідні документи, склав вступні іспити і пройшов за конкурсом, тобто коли вже є три інших юридичних факти;

3) стадія безпосередньої реалізації норм права, зокрема — виникнення правових відносин. Інакше кажучи, втілення суб'єктивних юридичних прав і обов'язків в конкретній, фактичній поведінці учасників суспільного відношення, за допомогою якого правове регулювання досягає своїх цілей — дозволяє задовольнити інтерес суб'єкта. Акти реалізації суб'єктивних прав і обов'язків — це основний засіб, за допомогою якого права і обов'язки втілюються в життя — здійснюються в поведінці конкретних суб'єктів. Ці акти можуть виражатися в трьох формах: дотриманні; виконанні; використанні.

У деяких випадках для реалізації норм права у фактич­ній поведінці суб'єктів необхідне видання правозастосовчого акта (наприклад, виникнення прав і обов'язків у по­дружжя можливе тільки за наявності акта державної реє­страції шлюбу). Тоді виділяють четверту, факультативну стадію механізму правового регулювання — стадію засто­сування права. В реальності вона збігається з другою або третьою стадіями механізму правового регулювання.

Сучасне суспільство потребує вдосконалення механізму правового регулювання і підвищення його ефективності, що може бути досягнуто шляхом вдосконалення норм пра­ва, практики їх застосування, підвищення правової куль­тури суспільства в цілому й окремих індивідів.

 


26.3. Правові акти, їх види і співвідношення

Функціонування права як специфічного регулятора су­спільних відносин і поведінки людей викликає необхідність «підтримувати» його дію за допомогою різних юридичних засобів. У одних випадках необхідно встановити загально­обов'язкові нормативно-правові приписи або документаль­но зафіксувати ті або інші життєві обставини, що мають юридичне значення (юридичні факти), в інших закріпи­ти рішення у конкретній справі компетентного органу або угоду суб'єктів права. У всіх цих випадках використовують акти, що мають виражений юридичний характер.

Правові акти це прийняті в офіційно визнаній (най­частіше документальній) формі акти суб'єктів права, що мають юридичне значення.

Ознаки правових актів:

1) мають соціально-регулятивний характер, тобто регламентують поведінку адресатів (невизначеного кола осіб або конкретної особи);

2) мають активний, вольовий, свідомий характер. Бездіяльність (пасивна поведінка), а також неусвідомлені діїта дії, здійснені під примусом, не можуть розглядатися як правовий акт. Наприклад, договір, укладений під загрозою фізичної розправи, розглядається цивільним правом як нікчемний;

3) тягнуть за собою певні юридичні наслідки, оскільки впливають на права і обов'язки суб'єктів, які уклали правовий акт або яким адресований акт;

4) мають певну об'єктивно втілену форму (закон, розпорядження, договір, вирок тощо). Найчастіше правові акти мають документальне оформлення. У багатьох випадках документальна форма правового акта є єдино можливою (наприклад, наказ про прийом на роботу). Але при цьому не виключаються усна і конклюдентна (мовчазна) форми правових актів (особливо в цивільному праві, де більшість операцій здійснюються усно);

5) підтримуються силою державного примусу. Як правило, більшість правових актів здійснюються добровільно, але у разі невиконання визначеного актом обов'язку можливе державне втручання у вигляді судового рішення або адміністративного наказу про примусове виконання обов'язку.

Види правових актів:

Залежно від спрямованості дії, тобто від породжуваних юридичних наслідків, всі правові акти поділяються на:

1) нормативно-правові акти спрямовані на встановлення, зміну або відміну норм права;

2) акти безпосередньої правореалізації (договори, угоди);

3) правозастосовчі акти спрямовані на реалізацію розпоряджень правових норм;

4) правоінтерпретаційні акти(акти тлумачення права) спрямовані на роз'яснення норм права.

Кожний з указаних видів правових актів виконує свою функцію в механізмі правового регулювання суспільних відносин.

У свою чергу, нормативно-правові акти, акти правореа­лізації, правозастосовчі та правоінтерпретаційні акти та­кож поділяються на окремі підвиди.

Крім того, правові акти можна поділити на нормативно-правові і казуально-правові (індивідуальні). Нормативно-правові акти містять загальнообов'язкові правові приписи (норми права), поширюються на безліч суб'єктів права і життєві ситуації, що повторюються. Казуально-правові акти обов'язкові для певного кола конкретних суб'єктів і діють «разово» на конкретний життєвий випадок. Напри клад, Закон України «Про об'єднання громадян» є норма­тивно-правовим актом, а видане на його основі рішення про реєстрацію громадської організації є індивідуальним право­вим актом.

Співвідношення між правовими актами таке: норма­тивно-правові акти служать основою для всіх інших правових актів. Наприклад, норми Кримінального і Кри­мінально-процесуального кодексів України, що встанов­люють особливості кримінальної відповідальності неповно­літніх, розтлумачені в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 5 від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосу­вання судами України законодавства про злочини неповно­літніх» (правоінтерпретаційний акт). На основі цих норма­тивно-правових актів і з урахуванням офіційного інтерпретаційного акта суд постановляє вирок (правозастосовчий акт) у конкретній справі щодо конкретного підсудного-неповнолітнього.

 


26.4. Пільги, заохочення і обмеження в праві

Роль майбутніх заохочень і обмежень у визначенні лінії поведінки людини вперше була відмічена російсько-амери­канським соціологом Пітиримом Сорокіним. У наш час питання, пов'язані з правовими пільгами, заохоченнями і обмеженнями комплексно досліджує російський учений-юрист А.В.Малько.

Правова пільга це правомірне полегшення становища суб'єкта, що виражається як у наданні додаткових прав (переваг), так і у звільненні від обов'язків.

Ознаки правової пільги:

1) пільга це особливе додаткове суб'єктивне право. Наприклад, характер пільги мають субсидії на оплату ко­мунальних послуг, безкоштовний проїзд у громадському транспорті для учасників війни і бойових дій, різні види державної допомоги (самотнім матерям, сім'ям із дітьми тощо), особливі умови праці для інвалідів, вагітних жінок, неповнолітніх;

2) пільга має на меті — з одного боку, вирівнювання можливостейдля розвитку осіб, що перебувають у нерівних умовах через біологічні та соціальні причини (такими є малозабезпечені сім'ї, діти, громадяни літнього віку, інваліди), з іншого боку — посилення інтересу суб'єктів права у соціально-корисній діяльності (наприклад, добродійності);

3) пільга юридично закріплюється нормативно-правовими актами. Заборона надавати пільги в індивідуальному порядку, шляхом видання правозастосовчих актів, має на меті звести до мінімуму можливі зловживання. Більшість пільг встановлюються законом, але можливі також пільги, що надаються підзаконними актами (особливо на місцевому рівні).

Специфічним різновидом правових пільг виступають привілеї та імунітети для владних органів і посадовців, необхідні їм для повнішого і якіснішого здійснення служ­бових обов'язків (надання службового житла, персональ­ного автомобіля, безкоштовного проїзду в транспорті, дипломатичний імунітет, імунітет депутата, судді тощо).

Правові заохочення це форма і міра юридичного схвалення заслуг суб'єкта права перед суспільством.

Ознаки правових заохочень:

1) виступають як результат заслуги, тобто добросовісного правомірного вчинку, пов'язаного з «надвиконанням» суб'єктом обов'язків або з досягненням ним загальновизнаного корисного результату (затримання небезпечного злочинця, врятування людей під час стихійного лиха, пожежі, катастрофи, видатне наукове відкриття тощо);

2) є закликом здійснити бажаний для суспільства вчинок, але не зобов'язують до нього кожного суб'єкта;

3) мають форму нагороди, яка виступає як дострокове присвоєння чергового військового або спеціального звання, нагородження державною нагородою, присвоєння почесного звання, преміювання;

4) виступають як позитивний правовий стимул, як правило, найдієвіший у порівнянні із суб'єктивними правами, рекомендаціями, пільгами тощо. Правовий стимул (від лат. stimulus загострена палиця, якою поганяли тварин) це закріплена в юридичних нормах спонука до правомірної поведінки.

Залежно, від їх змісту розрізнять матеріально-правові (видача грошової премії) і морально-правові (оголошення подяки) заохочення.

Правові заохочення є способом (прийомом) правового регулювання, який, на відміну від правових обмежень, жорстко не регламентується правом. Тому правові заохо­чення можуть встановлюватися різними суб'єктами права і різноманіття їх, через це, практично безмежне.

Правове обмеження це закріплена в юридичних нор­мах перешкода для неправомірної поведінки, що створює умови для задоволення інтересів суб'єктів права в нормаль­ному функціонуванні суспільних інститутів.

Ознаки правових обмежень:

1) містять інформацію про негативну правову реакцію у разі протиправної поведінки суб'єкта;

2) виступають як загроза позбавлення певних цінностей. Залежно від змісту цінностей, яких може бути позбавлений суб'єкт права, виділяють матеріально-правові (наприклад, конфіскація майна) і морально-правові (наприклад, догана) обмеження;

3) метою правових обмежень є зниження негативних проявів правового життя, забезпечення нормального здійснення суспільних відносин;

4) є закликом утриматися від небажаного для суспільства вчинку.

Правові обмеження встановлюються нормативно-право­вими актами, а найбільш серйозні обмеження (позбавлення волі, конфіскація майна, арешт тощо) виключно зако­ном.

 


26.5. Правова політика: поняття, види, форми, принципи

Термін «правова політика» ввів до наукового обігу Л.І. Петражицький. Але лише наприкінці XX ст. правова політика почала перетворюватися на відносно самостійний напрям державної політики. Правова політика значно впливає на всі види діяльності держави.

Правова політика — це діяльність суб'єктів політичноїсистеми, спрямована на вдосконалення правової системи, підвищення ефективності механізму правового регулюван­ня, побудову правової держави.

Види правової політики:

1) за сферою здійснення вона може бути конституцій­ною, кримінальною, сімейною, фінансовою, податковою, митною, банківською тощо;

2) за змістом — законодавчою, виконавчою, судовою, прокурорською, нотаріальною тощо;

3) залежно від цілей — поточною та перспективною;

4) залежно від функцій — праворегулятивною та правоохоронною.

Форми правової політики сучасної держави:

1) правотворча форма втілюється в ухваленні, зміні і скасуванні нормативних актів і договорів. Головна проблема тут полягає не в кількості нормативних актів і договорів, а в тому, щоб вони були пов'язані в єдину систему. Законотворчість передбачає достатньо високий рівень правосвідомості і правової культури депутатського корпусу;

2) правозастосовча форма переважно утілюється в застосовчих актах. Особливістю цієї форми є те, що в сучасних умовах значно розширився суб'єктний склад правозастосування. Тепер активно, але не завжди, на жаль, законно застосовують право і недержавні структури: органи місцевого самоврядування, керівники приватних фірм, банків, громадських об'єднань тощо;

3) правоінтерпретаційна форма переважно втілюється в актах тлумачення правових норм (інтерпретаційних актах);

4) доктринальна форма переважно втілюється в концепціях і проектах правових актів, у науковому передбаченні розвитку юридичних ситуацій. Юридичні переконання і концепції є надзвичайно значущими для формування моделі правового регулювання, для вдосконалення законодавства, для оптимізації методології тлумачення юридичних норм, для правореалізаційного процесу;

5) правонавчаюча форма виявляється в підготовці юристів нового покоління, готових творчо діяти в новій політико-правовій ситуації. Правова політика значною мірою розробляється, фіксується, проводиться юристами, тому студентам юридичних вузів необхідно знати основи, специфіку, види і значення правової політики.


< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter