Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Аграрне право України - Погрібний О.О.

Розділ 19. Договірні відносини сільськогосподарських організацій (орендні відносини)

§ 1. Особливості аграрно-правового регулювання договірних правовідносин у сільському господарстві

Питання про договори в сільському господарстві є одним зі спірних і проблемних у науці аграрного права, але в будь-якому ра­зі слід мати на увазі, що аграрно-правові договори є предметом са­ме аграрного права. При цьому, як вважають науковці, у законо­давстві важливо повно відобразити специфіку сільськогосподар­ського виробництва та сільськогосподарських договорів. Специфі­ка договірних відносин у цій галузі виявляється в кожному струк­турному елементі договору (предмет, сторони тощо). Світовий дос­від доводить, що сільське господарство без державного регулюван­ня, спеціально орієнтованого на захист його майнових інтересів, без створення системи підтримки не може ефективно функціону­вати, оскільки воно є галуззю з підвищеним виробничо-господар­ським ризиком. Виробничий процес у ньому навіть в умовах най­вищого рівня науково-технічного та сервісного забезпечення кон­тролюється людиною не повністю. Державне регулювання має бу­ти орієнтовано також на охорону земель від надмірної експлуата­ції, стримування перевиробництва з одночасним збереженням від­повідного рівня життя того, хто працює в сільському господарстві. У розвинутих країнах важливість створення "привілейованого" стану сільського господарства усвідомлена суспільством, визнана тео­ретично, реалізована в законодавстві та здійснюється на практиці. Пе­рерозподіл національного доходу для підтримування аграрного секто­ра є певним навантаженням для населення, але в кінцевому підсумку від стимулювання сільського господарства матиме вигоди й споживач.

Такий "привілейований" стан сільського господарства спричинив впровадження політики аграрного протекціонізму. Вона здійснюєть­ся у вигляді системи державних заходів, спрямованих на стимулюван­ня національного сільського господарства та захист національного ринку від імпорту. Концептуальною основою державної підтримки сільського господарства є визнання його стану хронічно невигідним у системі товарних зв'язків в економіці. За радянських часів сільське господарство було, можна сказати, донором промисловості та міста. Його внесок у національний доход на 1990 р. майже вдвічі перевищу­вав державні вкладення в нього. Необхідність системи підтримуван­ня сільського господарства держана політика ігнорувала. Останніми десятиріччями окремі елементи концепції такого підтримування сіль­ського господарства дістала своє відображення в законодавстві. Пер­шим кроком до створення режиму сприяння агрокомплексу в Укра­їні став Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність со­ціального розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві України"(в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), яким визначаються умови, зміст і межі пріоритетності розвитку соці­альної сфери села та агропромислового комплексу в структурі народ­ного господарства. Вищезазначене підтверджую тезу, що галузь сіль­ського господарства є важливою серед інших. Питання національної безпеки зобов'язують державу створити особливі умови розвитку ці­єї сфери, що має позначитися на її правовому регулюванні. За умо­ви забезпечення реалізації свободи обрання форм господарювання на землі це має обмежити, а в окремих випадках виключити можливість безмежної дії ринкових механізмів та свобод, зокрема щодо забезпе­чення свободи договорів у сільському господарстві.

Останнім часом поширилась думка, що сільське господарство природно перейде до ринку на основі вільного встановлення цін на власну продукцію. Світовий досвід доводить інше: ринкові механіз­ми недостатні для ефективного функціонування агрокомплексу, що потребує протекціонізму, захисту від мінливості та стихій рин­ку. Без цього сільське господарство не може обійтися через фак­тичну нерівність у взаєминах із промисловими, фінансовими та торговельними партнерами. У жодній із розвинутих країн не відмо­вились від закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, в яких враховується певний рівень витрат фермера.

Тому, кажучи про предмет аграрно-правового регулювання до­говірних відносин, слід зробити застереження. Аграрне право не визначає загальні положення про договори, правочини; всі аграр­но-правові договори підпорядковуються загальним правилам ци­вільного законодавства. Аграрне право визначає особливості їх правового регулювання.

Враховуючи, що аграрне право є галуззю комплексною, яка містить норми як приватного, так і публічного права, законода­вець, конструюючи її механізми, зобов'язаний в її рамках знайти "золоту середину" — взяти до уваги як індивідуальні інтереси, так і колективні, тобто національні інтереси всієї України щодо забез­печення національної безпеки.

Оскільки Конституцією України закріплено як загальний принцип — невтручання в сферу господарювання, аграрне законо­давство має встановити принципи та засади особливостей держав­но-правового регулювання відносин у галузі сільського господарс­тва. Водночас, одним із пріоритетних напрямів державної політики аграрного протекціонізму має бути турбота про селянина. На сьо­годні українське законодавство не має загальних засад регулюван­ня державою відносин у сфері економіки в цілому і сільському гос­подарстві зокрема, але такі події, як зернова криза, що охопила Ук­раїну 2003 р., примусять українських законодавців та урядовців пе­реглянути свої підходи до державного управління цією галуззю, припинити розглядати селянина виключно як на платника подат­ків та постачальника продовольства; тим більше, що за усіх часів сільське населення було та є генофондом нації.

Криза, що охопила сільське господарство у зв'язку з неефек­тивністю існуючих форм господарювання на селі, породила оману про те, що проста зміна цих форм господарювання автоматично дозволить подолати всі кризові явища. Реформування форм госпо­дарювання на селі дасть змогу створити лише передумови до аграр­ної реформи. Це означає, що земельна реформа є першим, скорі­ше підготовчим етапом дальшої аграрної реформи. А ця реформа вимагатиме величезних інвестицій.

Сільському господарству потрібне насіння нових, більш про­дуктивних рослин, нові технології у сфері агрономії, нова техніка, і, нарешті, нові технології у сфері організації його управління (ме­неджменту). Мінімальні передумови цих бажаних перетворень, найближчими роками має створити Українська держава. При цьо­му необхідно враховувати, що суб'єктам нових форм господарю­вання на селі бракує як сучасних економічних, так і правових знань, що також негативно позначається на ефективності галузі за­галом. І договори в сільському господарстві є тим правовим інстру­ментом, за допомогою кваліфікованого використання якого на се­лі можуть відбутися зазначені перетворення.

 


§ 2. Класифікація договірних зобов'язань у сільському господарстві

Щоб досягти як практичної, так і наукової мети в аграрному праві провадиться класифікація договорів у сільському господарс­тві за певними ознаками. При цьому треба брати до уваги, що са­ма галузь аграрного права є самостійною комплексною галуззю, то­му з одного боку, загальні положення про правочини та їх різно­вид — договори — містяться в цивільному законодавстві, а прави­ла про окремі специфічні договори в господарських відносинах заз­нали свого правового регулювання в рамках господарського зако­нодавства. З іншого боку, специфіка відносин аграрного виробниц­тва сама по собі та в поєднанні зі специфікою їх законодавчого ре гулювання зумовлює особливий підхід до визначення поняття, кла­сифікації, змісту договорів у сільському господарстві.

Через це наука аграрного права не може не враховувати систе­ми договірних зобов'язань за ЦК, який поділяє їх на договори: ті, що опосередковують перехід права власності; пов'язані з переда­чею майна у тимчасове користування; про виконання робіт; про надання послуг; про страхування; прокредитно-розрахункові від­носини; про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Серед договорів, що опосередковують перехід права власності, розглядаються зобов'язання із купівлі-продажу, дарування, ренти; при цьому як різновид зобов'язань купівлі-продажу виокремлю­ються роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільсько­господарської продукції, постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу, міна. Отже, у визначенні приро­ди та основної класифікації договорів системоутворююче значення має нині саме ЦК.

У науці аграрного права вирізняється група договорів на реалі­зацію сільськогосподарської продукції. У науковій та практичній літературі пропонується така система договорів на реалізацію сіль­ськогосподарської продукції: договір контрактації сільськогоспо­дарської продукції; договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; договір міни; договір комісії. Але до такої системи по­будови договірних зобов'язань мають бути зроблені певні застере­ження: по-перше, контрактація, за ЦК, розглядається як різновид купівлі-продажу; по-друге, за власною природою договір комісії безпосередньо не сприяє реалізації сільськогосподарської продук­ції, а лише опосередковує її в майбутньому, тому що за договором комісії, відповідно до ст. 1011 ЦК, одна сторона (комісіонер) зо­бов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за раху­нок комітента.

Найповніше специфіку договірних відносин у сільському госпо­дарстві враховує класифікація, яка поділяє аграрно-правові догово­ри на 3 основні групи. До першої групи належать такі: про спіль­ну діяльність з виробництва певної продукції рослинництва та тва­ринництва; про спільну діяльність з виробництва, дорощування та відкормлювання молодняку худоби та птиці; на виробництво та пе­реробку кормів для тваринництва; з фермерськими господарствами на виробництво продукції на землях цих господарств; інші догово­ри про виробництво сільськогосподарської продукції. До другої групи аграрно-правових договорів належать: про реалізацію сіль­ськогосподарської продукції та товарів; про матеріально-технічне забезпечення; про фінансове забезпечення; інші договори про реа­лізацію продукції та постачання. До третьої групи: про агрохімічне обслуговування сільськогосподарських підприємств; про виконан­ня меліоративних робіт; про ремонт техніки та її технічне обслуго­вування; про виконання інших підрядних робіт; про надання наукових послуг аграрним підприємствам; договори з банківськими установами та інші про надання різноманітних послуг.

Поза цією системою договорів лишається велика група догово­рів, застосування яких має поширюватися із впровадженням новіт­ніх технологій у сільському господарстві. Такими є договори про використання науково-технічної продукції у сільському господарс­тві, наприклад, договори на передачу (відчуження) прав на сорт, договори на передачу (відчуження) майнового права на сорт і пе­редачу права на використання сорту; договори про виконання на­уково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних ро­біт у сфері сільського господарства тощо. Зважаючи на специфіку цієї групи договорів, їх аналіз провадимо в окремому підрозділі під­ручника.

Слід також враховувати, що в ст. З ЦК засадою цивільного за­конодавства проголошено свободу договору, що уможливлює ство­рення змішаних і комплексних договорів. Такі договори є самос­тійним різновидом договірних зобов'язань, при тлумаченні яких, насамперед, слід враховувати волю сторін, втілену через волевияв­лення в певну правову форму, за умови, що така воля та волевияв­лення не суперечать чинному законодавству та моральним засадам суспільства.

Особливе місце у системі аграрно-правових договорів належить біржовим договорам на реалізацію сільськогосподарської продукції. Вони мають стати інструментом кредитування сільського госпо­дарства та фактором забезпечення його стабільності й невпинного розвитку.


< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Аграрне право України - Погрібний О.О.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter