Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія України (Шпаргалки)


Характеристика суспільно-політичного устрою в Україні в перш. пол. ХІХ ст.


У першій половині XIX ст. майже всі українські землі возз'єдналися під владою Ро­сії. За її межами залишалися тільки Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.

Україна у складі Росії офіційно називалася «Мало­россия». Але народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною, За південною (степовою) Україною закріп­люється назва «Новороссия».

Перша половина XIX ст. і в Росії, і в Україні характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіта­лістичного укладу. Швидкими темпами розвивається промисловість. Якщо у 1825 р. в Україні налічувалося 649 підприємств, то за 1825-1858 рр. їх кількість збільшилася у 4 рази. У 1854 р. тільки на території Слобідської України функціонували 243 промислові підприємства (у 1825 р. їх було лише 76), а в 1858 р. в усій Україні налічувалося 2473 підприємства.

Спочатку існували три форми підприємств — вотчинні, посе­сійні та капіталістичні. У 1828 р. поміщицькі підприємства станови­ли 53,8%, а купецькі — 46,2 % їх загальної кількості. Але в середині XIX ст. у купців було вже 90% підприємств. Проте переважали все ж дрібні підприємства.

У 1824 р. в Україні запрацював перший цукровий завод (у Ка­нівському повіті).

Суспільний устрій України, його структура, правовий статус станів у досліджуваний період відповідали суспільному устрою Росії.

Дворянство. Зрівняння українського дворянства в правах із російським підтверджується низкою законів як загального харак­теру, що стосувалися дворянського класу Росії в цілому, так і спе­ціальними, які прямо адресувалися дворянству України. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дво­рянства українському дворянству, яке проживало у Слобідській Україні. У 1835 р. був виданий указ «О Малороссийских чинах, да­ющих право на действительное или потомственное дворянство». Він затверджував станові привілеї та пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська).

Становище дворян Правобережжя після поразки польського повстання 1830 р. ускладнюється. В українському суспільстві зростала кількість російських дво­рян. Пояснювалося це тим, що царат, як і раніше, розпоряджався землею України, роздавав її росіянам. У 1800 р. на Південній Україні було роздано приблизно 8 млн десятин. На Правобережжі землі, конфісковані у їхніх власників за участь у повстанні 1830 p., також роздавалися російським дворянам.

Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом тільки у сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук. Отже, розширювалася сфера нової — підприємниць­кої — діяльності дворян.

Міське населення (міські обивателі). Насамперед спосте­рігається зростання кількості міського населення України. У 1811-1858 pp. воно збільшилося у 2,5 раза, що стало прямим наслідком розвитку торговельно-грошових відносин, капіталістичного укладу.

Як і раніше, склад городян був досить строкатим. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які входили до податної групи, становили 71,5% загальної кількості городян. Міщани сплачували більшу час­тину податків, що накладалися на місто. З 1816 р. вони, наприклад, почали платити збори для будівництва доріг.

Обмеження міщан у правах поступово послабилися. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право пере­ходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за на­явності відповідних капіталів.

У 1816-1859 pp. кількість купців у містах збільшилася. Зберігався гільдійський устрій купецтва. Україн­ські купці здебільшого входили до третьої гільдії, друга й особливо перша були для них закриті. До привілейованих гільдій записува­ли, як правило, російських купців, а українських — як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами.

Купецтво поступово звільнялося від різних станових обме­жень. Тяжким для нього був дозвільний порядок зміни місця про­живання. А якщо купець діставав на це дозвіл, то він мав сплачува­ти державні податки та виконувати повинності і за старим, і за но­вим місцем проживання. Цей тягар був скасований лише у 1841 p., але не для всіх купців, а тільки для тих, хто переїхав до Волинсь­кої, Київської та Подільської губерній. Купці, які переїздили на Правобережжя та у причорноморські

Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у ка­піталістів. В історії зберігаються прізвища перших українських куп-ців-капіталістів. Це були родини Яхненків, Семиренків та ін. Отже, немає жодних підстав говорити про безбуржуазність української нації. Немає також підстав називати М. Грушевського прибічником теорії безбуржуазності української нації. Навпаки, він не тільки визнавав існування буржуазії в Україні, а й відносив появу цього класу до другої половини XVII ст. — початку XVIII ст..

На початку XIX ст. у містах України з'являється нова сус­пільна група, що перебувала поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи «работные люди». їхніми соціальними ознаками були: відсутність власного будинку і постійного місця проживання; джерело існування — праця за наймом. Це були вільнонаймані робітники, пролетарі'!. У 1828 р. вони становили 25% загальної кількості робітників, а в 1861 р. — 75%.

У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому попов­нюється за рахунок державних селян. За законом до найманих ро­бітників зараховувалися ті державні селяни, які, переходячи з се­лянського стану, не дістали згоди міщанського міського товариства на включення їх до міщанства або не подали поручництва шести благонадійних хазяїв і не сплатили подушний податок. У такий спосіб вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми ста­новими групами та організаціями. Інше значне джерело поповнення вільнонайманих робітників — кріпаки, відпущені на волю. Разом із найманими робітниками в Україні формується також надлишок ро­бочої сили, її ринок.

Наймані робітники на той час були безправними внаслідок байдужості до них закону.

Слід наголосити, що поява позастанової групи в місті дезорганізуюче впливала на його становий лад. Крім того, інші явища теж поступово розмивали станову організацію. Наприклад, з'явилися селяни, які почали займатися торгівлею, або така група, як різно­чинці.

Селяни (сільські обивателі)

Кріпосні селяни. Завершується юридичне закріпачення се­лян України (укази від 1800, 1804, 1808, 1828 pp.). Кріпаки станови­ли 5,3 млн осіб, тобто приблизно 50% усього селянства України (1857 p.).

Основний обов'язок кріпаків — відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Ліво­бережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобереж­жя. У різних місцевостях розміри панщини були неоднаковими, але загалом вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень, що було юридичним наслідком урочної системи, яку в нових еконо­мічних умовах вводили поміщики. Розміри завдань-уроків були надто великими, їх виконання потребувало багато часу.

Якщо юридичне становище кріпаків було однаковим, то роз­виток товарно-грошових відносин поглиблював їхнє майнове роз­шарування. Сформувалася замолена верхівка сільської буржуазії. Відомі українські капіталісти Яхненки та Семиренки вийшли саме з цієї групи.

Державні селяни. Ці селяни становили другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбіль­ша частина державних селян проживала на Лівобережжі (50%), менша — на Правобережжі (13%), решта — на півдні України (37%). Основною формою їх експлуатації були грошова рента та по­датки державі, розмір яких постійно зростав.

На Правобережжі широко застосовувалася така форма експ­луатації селян, як переведення їх на господарське становище: дер­жавні землі здавалися в оренду поміщику-посесору, який експлуа­тував селян, що мешкали на цій землі, як своїх кріпаків.

Становище державних селян погіршилося з утворенням вій­ськових поселень. Вони засновувалися переважно в Україні. І це не випадково. Військові поселення мали на меті не тільки полегшити царському уряду утримування армії, а й одночасно посилити на­гляд за українським народом. 16 кавалерійських і 3 піхотні полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катери­нославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення перетворили 250 сіл, де проживало приблизно 20 тис. селян. Усе життя військових поселенців жорстко регламен­тувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв, які забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов'язки військовослужбовців.

Військові поселення і поселенці передавалися в управління військовим командирам. Держава, командування втручались і в особисте, сімейне життя поселенців.

На становище державних селян вплинув і розвиток капіталіс­тичних відносин. У 1837—1841 pp. була проведена реформа управ­ління, відома як реформа графа Кисельова — царського міністра державних маєтностей. За цією реформою державні селяни дістали право обирати органи самоврядування — сільські та волосні, а та­кож сільські та волосні суди (розправи). Але це було досить обме­жене самоврядування, бо воно залежало від державних органів — окружних начальників у повітах та губернських палат державних маєтностей. Очолювало цю систему міністерство державних маєтностей.

Реформа управління державними селянами дещо полегшила їхнє економічне становище; збільшилися їхні земельні наділи, а феодальні платежі у вигляді подушного податку замінялися позе­мельним промисловим податком. Заборонялося у майбутньому від­давати державні землі в оренду.

У першій половині XIX ст. посилюються антикріпосницькі протести, які набувають форми повстань. Вони стають постійним явищем соціального життя України, охоплюють великі території. Зростає також кількість повстанців. З 1826 по 1847 р. відбулося 250 виступів лише кріпосних селян. Достатньо згадати рух під прово­дом У. Кармелюка, що тривав майже 20 років.

В одному тільки 1848 р. на Правобережжі відбулося 330 ви­ступів селян. Вони протестували проти інвентаризації.Протестували проти нестерпних умов свого життя й військові поселенці. Так, відоме їх повстання у 1819 р. у Чугуєві, що його під­тримали 250 військових поселень на півдні України. Повстання бу­ло жорстоко придушено.

Антикріпосницькі настрої, обурення самодержавним режи­мом охопили й армію, солдатська частина якої рекрутувалася із селян. Особливо гостро ці настрої виявлялись у солдатів частин, якими керували прогресивні офіцери, члени таємних антиурядових товариств.

У 1825 р., у ніч з 28 на 29 грудня, після того, як стало відомо про поразку повстання 14 грудня в Петербурзі, повстали 8 рот Чернігівського полку, які дислокувалися у Василькові (під Києвом). Це був армійський полк, але за своїм значенням у збройних силах він прирівнювався до гвардійських частин. Полк був примітний тим, що в ньому існувала традиція поважного ставлення офіцерів до солдатів.

Ініціаторами й організаторами повстання стали офіцери — члени Південного товариства декабристів брати Муравйови-Апостоли (нащадки родини гетьмана Д. Апостола). Повстання мало по­літичні цілі підняти інші військові частини, розташовані в Україні, і повести їх проти властей. Але повстанці не одержали підтримки і зазнали поразки.



Категорія: Історія України (Шпаргалки)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter