Пошук по сайту

Розділ 10. Основні концепції праворозуміння

Розділ 10

ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОРОЗУМІННЯ


10.1. Праворозуміння як категорія юридичної науки

Право є настільки унікальним, складним і суспільно необхідним феноменом, що протягом усього часу його іс­нування науковий інтерес до нього не тільки не зникає, а й зростає. Питання праворозуміння належать до «вічних» уже тому, що людина на кожному з витків свого індивіду­ального та суспільного розвитку відкриває у праві нові якості, нові аспекти співвідношення його з іншими явища­ми та сферами життєдіяльності соціуму. У світі існує безліч наукових ідей, течій і точок зору з приводу того, що є право. Але лише останнім часом учені стали задаватися питанням: «Що означає розуміти право?».

Праворозуміння — це наукова категорія, що відобра­жає процес і результат цілеспрямованої розумової діяль­ності людини, і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння завжди виступає конкрет­на людина, наприклад:

1) індивід, який володіє деякими знаннями права і на практиці зіткнувся з конкретною правовою проблемою;

2) юрист-професіонал, який має достатній запас знань про право, здатний застосовувати і тлумачити правові норми;

3) учений, людина з абстрактним мисленням, яка займається вивченням права, володіє сумою історичних і сучасних знань, здатна до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, володіє певною методологією дослі­дження.

Праворозуміння є завжди субєктивниморигінальнимхоча уявлення про право можуть збігатися у групи осіб та у цілих соціальних спільнот.

Об'єктом праворозуміння можуть бути право в плане­тарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми. При цьому нерідко знання про окремі структурні елементи переносяться на право в цілому. Важливе пізнавальне навантаження тут несуть середовище і суспільні явища, що взаємодіють із правом.

Зміст праворозуміння складають знання суб'єкта про його права та обов'язки, конкретні та загальні правові до­зволи, зобов'язування, заборони, а також оцінка і ставлен­ня до них як до справедливих або несправедливих. Залеж­но від рівня культури, методичної оснащеності суб'єкта і вибору предмета вивчення праворозуміння може бути пов­ним або неповним, правильним або спотвореним, позитив­ним або негативним.

Образ права, що склався в думках наших попередників і виразився у вигляді тієї або іншої концепції, здійснює помітний вплив на формування праворозуміння у нащадків. Концепція праворозуміння — це певний напрям в науко­вому пізнанні сутності та соціального призначення права.

При розгляді різних концепцій праворозуміння необхід­но враховувати такі обставини:

1) історичні умови функціонування права і рамки культури, в яких жив і працював дослідник;

2) залежність результату праворозуміння від філософської, етичної, релігійної, ідеологічної позиції суб'єкта пізнання;

3) початкові посилки концепції, а саме: що береться за основу тієї або іншої концепції (джерело правоутворення або сутність самого явища), що розуміється під джерелом права (людина, Бог, природа, держава) і під його сутністю (воля класу, міра свободи людини або природний егоїзм індивіда);

4) концепціям праворозуміння, з одного боку, властиві стереотипи, з іншого — динаміка. Поєднання цих якостей зумовлює довге життя і в той же час зміну змісту концепцій праворозуміння. Тому, наприклад, природно-правові теорії відомі в усі часи. Якісь їх елементи змінюються, якісь залишаються стабільними і незмінними.

 


10.2. Юридичне і легістське праворозуміння

Принципова відмінність між двома протилежними ти­пами праворозуміння, які називають юридичним і легістським, пов'язана з розрізненням або ототожненням права і закону.

Легістське праворозуміння засноване на законі і на ото­тожненні права і закону (від лат. lex — закон). Право сприй­мається як продукт держави, як наказ офіційної державної влади. Право зводиться до примусово-владних установок, до формальних джерел позитивного права (законів), за ме­жами яких права немає. Таке легістське ототожнення права і закону є принципом і сенсом доктрини юридичного позитивізму.

Юридичне праворозуміння — це правове розуміння, засноване на розрізненні права і закону (від лат. jus — пра­во). Право розглядається як об'єктивна міра свободи і справедливості, не залежна від волі, розсуду або свавілля державної влади. Закон же є актом державної влади і за своїм змістом може бути, а може і не бути правовим. Юри­дичний тип праворозуміння має два різновиди:

1) природно-правовий підхід, що виходить із визнання природного права, яке протиставляється праву позитивному;

2) лібертарно-юридичний підхід, який під правом має на увазі буття і нормативний вираз принципу формальної рівності. Сутність цього підходу висловив В.С.Нерсесянц: «Право — математика свободи».

Практичний сенс розрізнення права і закону зумовлений необхідністю розмежування і зіставлення права та свавілля. Далеко не завжди закон, що є владним велінням держави, утілює в собі право. Інакше довелося б визнати правом ра­сові закони нацистської Німеччини або репресивне законо­давство СРСР 1930-х pp.

Правовий закон відповідає вимогам добра, свободи і справедливості і характеризується такими ознаками:

1) закріплює міру свободи індивіда;

2) утілює в собі принципформальної правової рівності та загальний характер справедливості. Його вимоги в однаковій мірі поширюються на державну владу і грома­дян;

3) враховує та охороняє інтереси тих, хто перебуває за межами фактичної рівності (хворих, старих, безробітних);

4) є не продуктом волі та суб'єктивного розсуду законодавця, а необхідною складовою частиною того права, що об'єктивно формується в даному суспільстві;

5) правовий закон — антипод свавілля.

Реальне буття правового закону можливе тільки в умовах правової держави.

 


10.3. Загальна характеристика сучасних концепцій праворозуміння

Право — складне для розуміння явище, оскільки воно відображає ще складніші економічні, політичні та соціаль­ні відносини. Впродовж всієї історії розвитку юридичної думки люди намагалися визначити, що є право, в чому по­лягає його природа і сутність.

Природа права зумовлена наявністю в ньому двох основ­них компонентів: природного і позитивного. Такий розпо­діл свідчить про діалектичний характер розвитку права, що включає абстрактно загальні (природно-правові) і кон­кретні (позитивні) сторони.

Природне право (jus naturale) — це природжені, невід-чужувані, невід'ємні, зумовлені природою людини, люд­ським розумом, загальними етичними принципами прави­ла поведінки, які існують незалежно від держави і поши­рюються на всі часи і народи. Природне право є сукупністю ідеальних, глибоко етичних і надзвичайно справедливих уявлень про право. Воно виникло задовго до держави і може існувати поза нею.

Позитивне право — закріплений в офіційних джерелах права нормативний регулятор, на основі якого визначають­ся межі дозволеної та належної поведінки людей, а компе­тентними державними органами виносяться юридично обов'язкові рішення. Позитивне право є результатом дер­жавної правотворчої діяльності. Офіційні джерела права виражають лише деяку частину природного права. Вся решта права існує у вигляді принципів, правосвідомості, інших правових явищ.


Концепція праворозуміння — це певний напрям у пі­знанні сутності та соціального призначення права. Сучасні концепції праворозуміння можна умовно звести до трьох метаконцепцій: аксіологічної (природно-правової); соціо­логічної; нормативістської (позитивістської). Сучасна зарубіжна юриспруденція стоїть на позиціях або повної несумісності цих трьох концепцій, або їхньої дії в принци­пово різних сферах юридичного знання: аксіологія є сферою філософії права, соціологія — сферою загальної теорії пра­ва, а нормативізм — область вивчення галузей позитивного права. Деякі учені надають перевагу інтеграційномуправорозумінню, що враховує та об'єднує все цінне з метаконцепцій праворозуміння.

Початковою формою буття права прихильники природ­но-правового підходу вважають суспільну (та/або індиві­дуальну) свідомість, якій споконвічно властиві етично-пра­вові орієнтири. Аксіологічна концепція розглядає право з позицій відповідності його справедливості. У просторі при­родного права діють правові принципи-аксіоми, що одно­часно є моральними імперативами: не роби замах на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддавай кожному своє та ін. Відповідність позитивного права кри­теріям природного права і є саме право як вираз і міра свободи і справедливості. Справедливість, а не норма — ключове поняття природно-правової теорії. З позицій аксіологічного підходу закон і право розглядаються як різні речі. Закон виступає як форма права і уживається як тотожне праву поняття лише тоді, коли є справедливим, тобто від­повідним критеріям природного права.

Аксіологічний підхід цінний своєю спрямованістю на вдосконалення права, його гуманізацію. В той же час проти­ставлення права і закону далеко не сприяє зміцненню за­конності в суспільстві, провокує невиконання законів під приводом їх неправового характеру.

Соціологічна концепція права базується на тому, що джерелом права і формою його буття є суспільні відносини. При такому підході правом визнається його функціонуван­ня, реалізація, його «дія в житті». Соціологічний підхід до права так само, як і аксіологічний, заснований на розме­жуванні права і закону, «права у книгах» і «права у житті». Закони можуть бути не затребувані суспільством, можуть бути неефективними і навіть непотрібними. Такі закони не визнаються формою існування права. Справжнє право, «живе право» — це правопорядок, це реально існуюча в суспільстві система правових відносин. Поняття правовід­носин є ключовим для соціологічного підходу до права.

Слабкою стороною цього підходу є відсутність чітких меж між правом і правовою поведінкою, при цьому втрача­ються критерії для розрізнення правомірної і неправомірної поведінки. Перенесення всієї тяжкості правотворчості на осіб, що застосовують право (судді, адміністратори), ставить під питання існування розподіл влади, підвищує небезпеку адміністративного і суддівського свавілля.

Сутність нормативістського (юридико-позитивістського) підходу до права передається формулою «закон є закон»Прихильники такого праворозуміння ототожнюють право і закон, а єдиним джерелом права вважають державну волю. На думку позитивістів, право є сукупність встановлених і забезпечених державним примусом загальнообов'язкових норм. Поняття норми є ключовим для цього підходу до права. Право, з погляду позитивістів, з одного боку, не під­лягає етичній оцінці та критиці (як не підлягають критиці рельєф місцевості або закони фізики), з іншою — не потре­бує жодного виправдання. Право слід сприймати як об'єк­тивно існуючу реальність і не більше того.

У нормативістського підходу до права є ряд переваг. Зо­крема, він орієнтує на такі властивості права, як формаль­на визначеність, однозначність приписів, обов'язковість слідування праву. В той же час некритичне ставлення до законодавства гальмує його розвиток. Із позицій такого підходу виправданою є будь-яка несправедливість, якщо вона встановлена законом.

Інтегративний підхід до розуміння права (Д.Холл) є спробою в рамках однієї концепції узгодити юридичну форму, соціальний зміст і моральні цінності у праві. Ви­хідною посилкою даної позиції виступає теза про те, що кожен підхід виділяє в праві істотне та необхідне, без чого цілісне уявлення про право є неможливим. Із позицій інте­граційного підходу право — це сукупність нормативів рівності і справедливості, що визнані у певному суспіль­стві, забезпечені офіційним захистом, регулюють бороть­бу йузгодження вільних воль у їх взаємовідношенні одне з одним.

Проте при такому, певною мірою механічному, поєднан­ні різних ознак права в єдине ціле виникає проблема визна­чення достатності властивостей права, необхідних длявсебічного його опису. Зберігається вірогідність того, що набір ознак права буде суб'єктивним і не збігатиметься, наприклад, у простого обивателя і юриста-практика.Якщо для першого значущим є віддзеркалення в праві законних інтересів, міри свободи і справедливості, то юрист-практик акцентує увагу на чіткості юридичної форми, що дозволяє одноманітно тлумачити і застосовувати норму права, за­кон.

Через це можна зробити висновок, що пошуки загальної формули розуміння права не є перспективними. На користь юридичної науки і практики слід віддавати перевагу плю­ралістичним підходам до розуміння права і вивчати різні визначення права.

 


10.4. Теорія природного права

Витоки природно-правової теорії сходять до часів анти­чності (Арістотель, римські юристи), середньовіччя (Тома Аквінський), епохи ранньобуржуазних революцій і станов­лення сучасної держави (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо).

Видатні представники природно-правової теорії XX ст. — німецькі вчені Р. Штаммлер, А. Ауер, А. Кауфман, американські учені Р. Дворкін, Дж. Роулс, французький теолог і філософ Ж. Марітен.

Природно-правові теорії визнають існування поряд із позитивним правом (законами і звичаями) ідеального по­рядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний по­рядок і називають природним правом. Джерелом права виступає не державна воля, а природа людини та/або воля Бога. Згідно з таким поглядом, закони держави є дійсними і легітимними лише у тому випадку, якщо вони відповіда­ють ідеальному праву. Розрізнення права і законує най­важливішим компонентом природно-правової теорії.

Сучасне розуміння природного права істотно відрізня­ється від попередніх трактувань. На противагу доктринам минулого, заснованим на уявленнях про людину як про відособленого індивіда, природно-правові теорії XX ст. роз­глядають людину як учасника різноманітних суспільних зв'язків.

Природне право більше не розглядається як сукупність непорушних, раз і назавжди встановлених розумом розпоряджень. Р.Штаммлеру належить заслуга обґрунтування нового поняття — «природне правоіз мінливим змістом». Із його точки зору «природним правом з мінливим змістом» є ідеї зміни права, що набувають масового характеру. Іде­алом, за Штаммлером, є таке суспільство, де подолана одвіч­на суперечність між волею і бажаннями, між розумом і відчуттями, між належним і сущим. Для досягнення цієї мети Штаммлер закликав висувати проекти, що наближа­ють суспільство до ідеалу, поширювати відповідні ідеї шляхом навчання і прикладу, морально удосконалюватися. У літературі початкуXX ст. такий підхід іменували «від­родженим природним правом», розуміючи під ним відрод­ження на новій методологічній основі традицій раціоналі­стичного обґрунтування права, які були перервані в другій половині XIX ст. розвитком юридичного позитивізму.

Автори сучасних теологічних концепцій природного права виводять його з мудрості та/або волі Бога, через щойого пізнання можливе тільки на основі релігійної віри. Із їхньої точки зору, «право є своєрідною моделлю присутнос­ті Бога у суспільстві». Ж.Марітен визначав природний закон як встановлені Божественним розумом «універсаль­ні норми права і обов'язку». Людина має природні права і здатна усвідомити їх через свою причетність божественно­му розуму. Марітен вважав, що природне право розкрива­ється людям поступово, у міру розвитку культури і набли­ження людини до Бога.

Світські теорії убачають у природному праві етичну першооснову права. Так, із погляду Р.Дворкіна позитивне право має піддаватися оцінці з моральної точки зору. Фун­даментальні суб'єктивні права утворюють критерій мо­рального вимірювання права, його відповідності справед­ливості.

Поняття справедливостістало ключовим для природно-правової концепції ДжРоулса. Із його точки зору блага, що існують у суспільстві, мають розподілятися на підставі взаємних вимог людей і на підставі максимально можливої рівності. До «первинних благ»що підлягають зрівняльному розподілу, Роулс відносить свободу, рівні можливості, певний рівень матеріального достатку. Всі ці «первинні блага» забезпечують людині самоповагу; вони в той самий час є умовами, які забезпечують людині автономію, само­ стійність, у тому числі й самостійне розпорядження такими благами.

У розумінні Роулсом категорії справедливості є певні нововведення: вона характеризується ним як правильність, сумлінність, безсторонність, як свого роду «процесуальна справедливість»яка забезпечується за допомогою правових норм, що відповідають принципу правління справедливого закону.

Сучасні теорії природного права набули найбільшого поширення у середині XX ст. Інтерес до них багато в чому був зумовлений прагненням демократичних кіл покінчити з практикою авторитарних режимів на європейському кон­тиненті. Природно-правові концепції того часу відіграли значну роль у дискредитації фашизму, в затвердженні за­гальнолюдських цінностей і норм міжнародного права як основи сучасної демократії.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Статистика
0  
Всього матеріалів 4382
0  
Всього коментарів 19
2  
Користувачів 348
Наші партнери
Оновлення new
  • Подання доказів у цивільному процесі
  • Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в
  • Підстави звільнення від доказування у цивільному процесі
  • Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або
  • Обов’язок доказування і подання доказів у цивільному процесі
  • Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК
  • Достатність доказів у цивільному процесі
  • Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета
  • Допустимість доказів у цивільному процесі
  • У Конституції України містяться певні норми, що гарантують отримання доказів з дотриманням законодавства України. Так, стаття 31 Конституції
Інформація
Голосування
Оцініть сайт